– Як же це, Морісе! – вигукнув умираючий, підводячись на постелі; здавалося, свідомість цілком повернулася до нього. – Уже всьоме чи увосьме за ці два тижні я посилаю вас до свого адвоката, а його все нема! Ви що, жартуєте зі мною? Ідіть до нього зараз же, цієї ж миті, і приведіть його. Якщо не виконаєте мого наказу, я встану і сам піду…
– Графине, – мовив камердинер, вийшовши у вітальню, – ви чули, що велів граф? Що я маю робити?
– Вдайте, ніби пішли до адвоката, а коли повернетесь, скажете графові, що він поїхав за сорок льє від Парижа у важливій справі. Скажете, що його ждуть наприкінці тижня.
"Хворі ніколи не вірять, що їхній кінець близько, – подумала графиня. – Він чекатиме, поки адвокат повернеться".
Лікар напередодні сказав, що граф навряд чи переживе день. Коли через дві години камердинер прийшов до свого господаря з безнадійною звісткою, вмираючий дуже схвилювався.
– Боже мій, боже мій! – промовив він кілька разів. – Тільки й надії що на тебе.
Він довго дивився на свого сина і, нарешті, сказав йому ослаблим голосом:
– Ернесте, дитино моя, ти ще дуже молодий, але в тебе добре серце і ти зрозумієш святість обіцянки, даної вмираючому батькові. Чи почуваєш ти себе здатним зберегти таємницю, схоронити її в своїй душі так, щоб про неї не довідалася навіть мати? Тепер, синку мій, в усьому цьому домі я можу звіритися тільки на тебе одного. Ти не зрадиш мого довір’я?
– Ні, тату.
– Так от, Ернесте, зараз я передам тобі запечатаний пакет, – його адресовано панові Дервілю. Сховай його так, щоб ніхто не знав, що він у тебе. Непомітно вислизнеш із дому і вкинеш його у поштову скриньку на розі вулиці.
– Добре, тату.
– Можу я покластися на тебе?
– Так, тату.
– Підійди ж, поцілуй мене. Тепер мені легше буде вмирати, любий мій хлопчику. Років через шість чи сім ти зрозумієш, яка це важлива таємниця; тоді ти дістанеш винагороду за свою тямучість і вірність. І ти побачиш, як я тебе любив. А тепер лиши мене на хвилинку самого і нікого до мене не пускай.
Ернест вийшов і побачив у вітальні свою матір.
– Ернесте, – сказала вона йому, – іди сюди. Вона сіла, притягнула свого сина до себе і, міцно пригорнувши його до грудей, поцілувала.
– Ернесте, батько тільки що розмовляв з тобою?
– Так, мамо.
– Що він тобі казав?
– Я не можу цього переказати, мамо.
– О моя дорога дитино, – вигукнула графиня, палко цілуючи його, – як мене тішить, що ти вмієш мовчати. Ніколи не забувай двох правил: не кажи неправди і будь вірний своєму слову.
– Мамочко, яка ти хороша! Ти ніколи не казала неправди, я певен.
– Ні, любий хлопчику, іноді я казала неправду. Так, я не додержувала слова, але за таких обставин, перед якими усі закони ніщо. Слухай, Ернесте, ти вже великий і розумний хлопчик і, певно, помічаєш, що батько відштовхує мене, відмовляється від моїх послуг. А це несправедливо – ти ж знаєш, як я його люблю.
– Знаю, мамо.
– Бідний мій хлопчику, – сказала, плачучи, графиня. – В усьому винні злі люди, які звели на мене наклепи, щоб розлучити з твоїм батьком, бо вони корисливі й зажерливі. Вони хочуть одібрати в нас майно і привласнити його собі. Якби твій батько був здоровий, незлагода між нами минула б швидко, він би мене вислухав і, як чоловік добрий, люблячий, визнав би свою помилку. Та хвороба потьмарила його розум, і упередження, з яким він ставиться до мене, перетворилось у нього в нав’язливу думку, в якесь божевілля. І він раптом став віддавати перевагу тобі V перед іншими дітьми, – це теж доказ розладу його розуму. Ти ж до його хвороби ніколи не помічав, що він любить Поліну і Жоржа менше, ніж тебе. Все тепер залежить у нього від хворобливих примх. Любов до тебе могла спонукати його дати тобі якісь розпорядження. Якщо ти не хочеш розорити свою родину, мій ангеле, не хочеш, щоб твоя мати ходила старцювати, як жебрачка, то ти повинен їй сказати все…
– А-а! – вигукнув граф, розчинивши двері і з’явившись на порозі майже голий, висохлий і худий, як тріска.
Цей глухий крик справив жахливе враження на пані де Ресто: вона остовпіла, дивлячись на чоловіка; виснажений і блідий, він немов вийшов з могили.
– Вам мало того, що ви отруїли моє життя горем, тепер ви не даєте мені спокійно вмерти, розбещуєте мого сина, хочете виховати з нього порочну людину! – кричав він хрипким голосом.
Графиня кинулася в ноги умираючому, якого останні життєві хвилювання зробили майже страшним, і залилася слізьми.
– Пожалійте! Пожалійте мене! – заголосила вона.
– А ви мене жаліли? – спитав він. – Я дозволив вам розтринькати весь ваш статок, а тепер ви хочете пустити за вітром і мій, розорити мого сина?
– Нехай так, добре, не щадіть мене, губіть! – благала вона. – Але пожалійте дітей! Накажіть своїй вдові жити в монастирі – я підкорюсь. Я зроблю все, що тільки ви скажете, аби спокутувати свою провину перед вами. Але діти!.. Нехай хоч вони будуть щасливі… О діти, діти!..
– У мене тільки одна дитина, – вигукнув граф, простягаючи у розпачі свої худі руки до сина.
– Простіть, я каюсь, каюсь!.. – кричала графиня, обіймаючи худі, вологі від поту чоловікові ноги.
Ридання не давали їй говорити, і якісь неясні, безладні слова вихоплювалися з її пересохлого горла.
– Після того, що ви сказали Ернестові, ви ще насмілюєтесь говорити про каяття, – мовив умираючий, відштовхнувши графиню ногою. – Мені холодно від вас, – додав він з якоюсь жахливою байдужістю. – Ви були поганою дочкою, поганою дружиною, ви будете поганою матір’ю…
Нещасна жінка впала непритомна. Умираючий дістався до свого ліжка, ліг і через кілька годин втратив свідомість. Прийшли священики причастити його. Опівночі він помер. Вранішня сцена забрала рештки його сил.
Я приїхав опівночі з батечком Гобсеком. У домі панував хаос, і ми безперешкодно пройшли в маленьку вітальню поруч з кімнатою померлого і побачили там трьох дітей у сльозах, а коло них – двох священиків, що мали перебути ніч біля небіжчика. Ернест підійшов до мене і сказав, що його мати хоче побути сама в графовій кімнаті.
– Не заходьте туди! – сказав він якимсь чудним голосом. – Вона там молиться…
Гобсек засміявся властивим йому безгучним сміхом. Але мене так схвилювала скорбота і гнів на юному личку, що я не міг поділити іронії лихваря. Побачивши, що ми все-таки простуємо до дверей, хлопчик підбіг і, припавши до них, закричав:
– Мамо, до тебе прийшли оті гидкі люди!
– Гобсек відкинув його, немов пір’їнку, і відчинив двері. Яке видовище постало перед нами. У кімнаті панувало страшне безладдя. Графиня стояла нерухомо, розкуйовджена, на обличчі в неї був вираз розпачу. Заскочена зненацька, вона розгублена, дивилася на нас палаючими очима, а навкруг неї було розкидано усякий мотлох, папери, одяг померлого, ганчір’я. Моторошно було бачити цей хаос навколо небіжчика. Тільки-но граф помер, його дружина зламала всі шухляди в письмовому столі, килим навколо неї встеляли шматки порваних листів; скриньки було зламано, портфелі розрізано – скрізь нишпорили її зухвалі руки. Можливо, спочатку її пошуки були марні, але тепер її вигляд і хвилювання свідчили, що вона, зрештою, таки знайшла таємні папери. Я глянув на постіль і з тією проникливістю, яку розвивають в юристів судові справи, зрозумів усе, що сталося. Труп, графа де Ресто лежав долілиць майже впоперек ліжка, недбало кинутий, мов один з тих конвертів, що валялися на підлозі, – адже він теж був тільки непотрібною оболонкою. Його тіло з розкинутими руками й ногами задубіло в химерній, страшній позі. Умираючий, напевно, ховав контррозписку під подушкою, сподіваючись, що збереже її там від жінчиних зазіхань до останньої своєї хвилини. Графиня догадалась, де він ховав папери, та, зрештою, це можна було зрозуміти і з жесту мертвої руки з судорожно зведеними пальцями. Подушку було скинуто на підлогу, на ній ще зберігся відбиток жіночого черевика. А на килимі біля графининих ніг я побачив розірваний конверт з гербовими печатями графа. Я швидко підняв його і прочитав напис, який свідчив, що вміст його мав бути переданий мені. Я пильно й суворо глянув на графиню як слідчий, що допитує злочинця.
У каміні догоряли папери. Почувши, що ми прийшли, графиня кинула їх у полум’я, бо, прочитавши в перших пунктах духівниці імена своїх менших дітей, гадала, що знищує заповіт, який позбавляє їх спадщини, хоч насправді спадщину, за моїм наполяганням, їм було обумовлено. Нечисте сумління і мимовільний страх перед учиненим злочином потьмарили їй розум. Спіймана на гарячому, вона, може, бачила вже перед собою ешафот і відчувала, як кат випікає їй тавро розпеченим залізом. Вона мовчала ї, тяжко дихаючи, дивилася на нас божевільними очима.
– Що ви наробили! – вигукнув я, вихоплюючи з каміна клаптик паперу, який ще не взявся вогнем. – Ви розорили своїх дітей. Ці папери доводили їхнє право на майно.
Губи графині сіпнулись так, що здавалося, ніби її от-от розіб’є параліч.
– Хе-хе! – проскрипів Гобсек, і цей звук був схожий на скрегіт мідного свічника, коли його совають по мармуровій плиті.
Помовчавши трохи, старий сказав мені спокійним тоном:
– Чи не збираєтесь ви подати графині думку, що я не є законним власником майна, яке мені продав граф? Цей будинок тепер належить мені.
Мене ніби обухом по голові ударили, я онімів від болісного подиву. Графиня помітила мій здивований погляд, який я кинув на лихваря.
– Пане! Пане! – тільки й вигукувала вона, не знаходячи інших слів.
– У вас фідеікоміс? – спитав я його.
– Можливо.
– Ви хочете скористатися із злочину, що його вчинила графиня.
– Так.
Я попрямував до дверей, а графиня, упавши на стілець біля постелі небіжчика, залилася гіркими слізьми. Гобсек вийшов слідом за мною. Коли ми опинились на вулиці, я мовчки повернув у другий бік, але він підійшов до мене і, кинувши на мене один з тих глибоких поглядів, що проникав у серце, сказав писклявим голосом, що на цей раз пролунав ще більш різко:
– Ти надумав мене судити?
– Відтоді ми рідко бачилися. Гобсек здав в найми особняк графа, а сам проводив літо в його маєтку, удавав з себе вельможу, будував ферми, лагодив млини, шляхи, насаджував дерева. Якось я зустрівся з ним в алеї Тюїльрі. Життя графині де Ресто просто героїчне, – сказав я йому. – Вона присвятила себе дітям, дала їм чудове виховання і освіту. – Старший син – чарівний юнак.
– Можливо.
– Хіба ви не повинні допомогти Ернестові?
– Допомогти Ернестові? – вигукнув Гобсек. – Ні, ні! Нещастя – наш найкращий вчитель.