Батько, той іще був схильний до поблажливості. Зате матінка була невблаганна. Грізний погляд її темно-синіх очей прошивав мене наскрізь, вона вирікала моторошні пророцтва: хіба виросте з мене щось путяще, якщо в сімнадцять літ я здатний на таке безглуздя? Я виродок якийсь, я не її син! Та я всю родину зруйную! Хіба, крім мене, у неї нема дітей? Хіба кар'єра мого брата Шарля не вимагає грошей? Але він цих витрат заслужив, він гордість родини, а я заплямую її ганьбою! Через мене сестри позбудуться посагу та так і посивіють у дівках! Невже я не знаю ціни грошам і не розумію, в яку суму обходиться моя наука! І яка залежність між наукою і кавою з цукром? Так може поводитися тільки мерзотник! Проти мене Марат5 янгол з крильцями!
Після того, як на мене звалився цей потік докорів і проклять, таких моторошних для мене, брат знову одвів мене до пансіону. Я й не повечеряв в ресторані "Брати Провансальці" і не побачив великого Тальма у "Британику"6. Он яка була моя зустріч з матір'ю по дванадцятирічній розлуці.
Коли я завершив класичну середню школу, батько лишив мене під опікою пана Лепітра: я мав пройти курс вищої математики і взятися вивчати право. Я оселився в окремій кімнаті і лекцій уже не одвідував; здавалося, лихо дасть мені перепочити. Мені минуло вже дев'ятнадцять, і, може, саме тому, батько й далі дотримувався системи, що позбавила мене харчів у школі, розваг у колежі і зробила боржником Дуазі. Грошей у мене майже не водилося. А як жити безгрошевому в Парижі? До того ж мою вольницю зуміли спритно обмежити. За розпорядженням пана Лепітра до мене було приставлено пестуна, він одводив мене до юридичної школи і здавав на руки викладачеві, а ввечері приводив назад. Молоде дівча і те оберігали б не так пильно. Та що вдієш, ці перестороги були підказані матері побоюванням за мою особу і бажанням уберегти мене від спокус. Париж страхав моїх батьків недаремно. Адже хлопці крадькома цікавилися тим самим, що й панночки в пансіонах! Хай би що ви робили, ті говоритимуть про жінок, а ті про кавалерів. У ту добу в учнів тільки й був на устах казково-прекрасний світ Пале-Рояля7. В наших очах Пале-Рояль був Ельдорадо любові, вечорами золото лилося тут за поріг. Там можна було розвіяти непорочні уявлення, задовольнити нездорову цікавість! Проте Пале-Рояль і я — це все одно що два полюси: ми ніяк не могли зустрітися. Ось як поглузувала доля з усіх моїх спроб. Батько познайомив мене з тіткою, яка мешкала на острові Святого Людовіка; в четвер і в неділю я ходив туди обідати в супроводі пана Лепітра або його дружини, які в ті дні робили візити і по дорозі з гостини забирали мене додому. Чудна то була розвага! Маркіза де Лістомер, велична пишна дама, ні разу так і не здогадалася подарувати мені дуката. Стара, як собор, наквацяна, як мініатюра, завжди вичепурена, як на весілля, вона жила в своєму палаці, нібито ще за Людовіка XV8, і приймала лише сивих матрон і вельмож, страшних, немов вихідці з того світу, серед яких я почував себе як на цвинтарі. До мене не озивався ніхто, говорити ж першим я не зважувався. Під ворожими або холодними поглядами аристократів я соромився своєї молодості, здавалося, обтяжливої всім. На їхню байдужість я й розраховував для успіху своєї затії: непомітно зникнути якось після завершення обіду, щоб кулею полетіти в Дерев'яні галереї. Досить старій було сісти за віст, як вона переставала бачити мене, а її камердинерові Жанові чхати було і на мене, і на пана Лепітра. На превеликий жаль, з вини буззубих ротів та благеньких вставних щелеп злощасні обіди незмінно затягувалися. Аж це якось увечері, між восьмою і дев'ятою, я гайнув на сходи, тремтячи, наче та Б'янка Капелло в день своєї втечі9. Та не встиг швейцар розчинити переді мною двері, як я побачив на вулиці фіакр, а в ньому пана Лепітра: мій опікун ядушливим голосом уже просив викликати мене. Фатум тричі вставав між пеклом Пале-Рояля і раєм моєї молодості. Того дня, соромлячись свого невідання в двадцять років, я поклав собі знехтувати будь-яку небезпеку, аби лише покінчити з ним. Отож, коли я вже налаштувався втекти від пана Лепітра (той насилу сідав у карету, бо накульгував і був огрядний, як Людовік XVIII10), над'їхала, як на зло, моя мати в поштовому ридвані! Її погляд прикував мене до місця, і я завмер, неначе кролик перед удавом. Яким дивом вона тут з'явилася? Все пояснювалося просто. Дні Наполеона на престолі були лічені. Батько, передбачаючи повернення Бурбонів, хотів дати добру пораду моєму братові, ще зайнятому на дипломатичній службі в імператора. До Парижа він приїхав разом із матір'ю, яка надумала забрати мене додому: адже столиці, на думку тих розумних людей, які стежили за подіями, загрожувала небезпека. Отож, не оговтавшись ще як слід, я опинився поза Парижем саме тоді, коли залишатися там стало для мене небезпечно.
Ще в школі моя буйна уява, бажання, які доводилося весь час стримувати, клопоти життя, потьмареного хронічними нестатками, змусили мене віддатися науці,— так люди, розчаровані життям, ішли колись у монастир. Навчання зробилося моєю пристрастю, яка могла занапастити мене, прирікши на відлюддя якраз тоді, коли молоді треба слухатися чарівного поклику пробудженої в ній весни.
Цей побіжний шкіц моєї молодості, в якій можна вловити, як ви самі здогадуєтеся, тисячі невисловлених елегій, просто необхідний, щоб збагнути, як вплинула вона на моє майбутнє. Прибитий своєю жорстокою недолею, я і в двадцять років був дрібного зросту, худий і блідий. Моя душа, сповнена снаги, змагалася з миршавим на око тілом, але в цьому тілі, як висловився один літній турський лікар, викувався залізний характер. Юний тілом і старий душею, я стільки читав і розмірковував, що устиг подумки занестися на верховини життя, коли вперше помітив, які покручені його ущелини і які курні шляхи його рівнин. Затриманий у своєму розвитку збігом неймовірних обставин, я все ще перебував у тій чарівній порі, коли душа охоплена першими бентегами, коли вона пробуджується для насолод, коли все для неї нове й свіже. Хлоп'ячий вік мій затягнувся, а посилені заняття затримали прихід зрілості, яка розквітла й забуяла в моїй душі з запізненням. Ні один молодик не був краще за мене підготовлений до пристрасті й кохання. Щоб вам легше читалася ця повість, перенесіться у ті чудові літа, коли уста ще не знають брехні, коли погляд щирий, хоч очі й затінені віями від несміливості, викликаної боротьбою з пробудженою жагою, коли дух виступає проти лицемірства світу, коли в почуттях не менше сум'яття, ніж шляхетності в душевних пориваннях.
Я не стану вам розповідати про мандрівку, яку відбув із матір'ю з Парижа до Тура. Холодність її притлумила всі прояви моїх почуттів. На кожній поштовій станції я обіцяв собі поговорити з нею. Але досить було її погляду чи слова, як розвіювалися всі мої ретельно заготовлені фрази. В Орлеані, перед тим як лягти спати, мати дорікнула мені за мовчанку. Я упав до її ніг, поцілував коліна, заливаючись ревними сльозами, я відкрив їй своє переповнене ніжністю серце, спробував розчулити її красномовством, підказаним прагненням любові, причому моя щирість могла б зворушити навіть мачуху. Але мати мені відповіла, що я граю комедію. Я нарікав на її неувагу до мене, вона назвала мене негідним сином. Я зазнав такого душевного болю, що в Блуа побіг на міст, аби кинутися в Луару. Тільки високий парапет завадив мені вкоротити собі віку.
Вдома дві молодші сестри, які мене зовсім не знали, були скорше здивовані, ніж урадувані. Але згодом — проти матері — вони здалися мені навіть ласкавими. Мені було одведено кімнату на четвертому поверсі. Ви зрозумієте безмір моєї муки, дізнавшись, що мати не дала мені, двадцятилітньому молодикові, іншої білизни, окрім тієї, що я носив у школі, і не поновила мого паризького вбрання. Якщо ввечері у вітальні я кидався мерщій, щоб підняти з підлоги її носовичка, вона дякувала мені через губу, як дякують лакеєві. Я почав спостерігати за нею, бажаючи з'ясувати, чи є в її серці куточок, відведений для ніжності, щоб достукатися туди,— я побачив перед собою високу, сухорляву жінку, завзяту картярку, гоструху, егоїстку, як і всі жінки з роду Лістомерів, у яких пиха передається з посагом. У житті вона не бачила нічого, окрім обов'язку,— всі холодні жінки, які мені траплялися в житті, робили з обов'язку культ,— і приймала наші вияви уваги з байдужістю священика, який вдихає під час відправи пахощі ладану. Очевидно, вся скупа материнська любов, на яку вона була здатна, пішла на мого старшого брата. Вона безнастанно допікала нас ядучим сарказмом — цією зброєю черствих людей,— користуючись нею проти власних дітей, які огризатися не могли. Незважаючи на ці остюки й колючки, вроджені почуття кореняться так глибоко, побожний страх, навіюваний матір'ю, в якій нам важко розчаруватися, так міцно зв'язує нас, що шляхетна облуда нашої любові триває до тої пізнішої доби життя, коли мати постане нарешті перед нашим нещадним судом. І тоді починається помста дітей. Їхня байдужість, викликана колишніми розчаруваннями, обтяжена картинами минулого, що спливають у нашій пам'яті, кидає тінь навіть на материнську могилу. Жорстокий хатній деспотизм розвіяв солодкі мрії, які я нерозважно збирався здійснити в Турі. З розпачу я зачинився в батьковій книгозбірні і заходився читати поспіль усі невідомі мені книжки. Це довге висиджування в бібліотеці позбавило мене материного товариства, але погіршило мій душевний стан. Іноді моя старша сестра — та, котра одружилася з нашим кузеном, маркізом де Лістомером,— намагалася розрадити мене, але не могла втишити мого гніву, який кипів у мені. Мені хотілося померти.
Тим часом готувалися великі події, які мене анітрохи не обходили. Герцог Ангулемський, виїхавши з Бордо, подався до Парижа до Людовіка Вісімнадцятого, і в кожному місті по дорозі його зустрічали оплесками: стара Франція захоплено вітала повернення законної династії Бурбонів11. Турень, охоплена радісним хвилюванням; наше місто, розбурхане, як вулик: вікна, оздоблені прапорами; вичепурені жителі; якісь п'янкі веселощі, розлиті в повітрі, — все це поривало мене піти на бал, влаштований на честь принца.