І одна з тих, хто докладе до цього рук,— колишня його невістка; тепер вона з ними заодно, хоч поки що це тільки й припущення. Та ще отой другий, який вивчав його коштом банківську справу й так часто приїздив до нього в Айкельгоф у гості.
На щастя, з роками Блюртмель перейнявся його вразливістю і, певно, й досі ще соромиться того, що на дверях нема гальмівних пристроїв. Щойно він вийшов, отож просити, щоб залишив його на якийсь час у кімнаті самого, не довелося. Блюртмель навіть підсунув до нього малахітову скриньку — так близько, що досить тільки простягти руку, хоча Гребніт-цер суворо й наказав Блюртмелеві ніколи сигарет у кімнаті не кидати. Але він усе ж дістав з кишені свою зім'яту коробку, де мала бути ще одна сигарета. Вона там і була — роздушена, майже переламана, однак її ще вдалося розгладити й вирівняти. Він припалив і затягся. Потім уважно оглянув коробку, знайшов ще одну сигарету, і хоч вона виявилася переламаною надвоє, йому й тепер було важко викинути коробку з двома половинками сигарети. Це вкарбувалося в пам'ять глибше, ніж голод; спогад про той час, коли не було чого курити, запав аж на дно пам'яті, як і спогад про сповідальню та оте Герліндине "Згляньмося одне над одним", як і запах осіннього листя в Дрездені; спогад про принизливі допитування, майже допити, коли якийсь дженджик, потягнувши всього кілька разів сигарету з запашного віргінського тютюну, викидає її через плече... Як же важко було йому потім відмовитися від запропонованої сигарети! Але він розумів: та сигарета мала спокусити його признатися в тому* чого він ніколи не робив. Ні, він же навіть не здогадувався, що його хрещений батько Фрідріх, якого він майже не знав, який тільки вряди-годи з'являвся до нього на день народження й приносив подарунок, він же навіть не здогадувався, Ш° той заповів йому газету "Бевеніхер тагблат", а з його рідних
хто ніхто ж не брав участі в будь-якому акті арізації 1. у січні 1945 року він був причетний до якогось "руху відступу" на баварсько-чеському кордоні, оце й усе. Так, докторсь-
дисертацію він захищав на тему "Садиба рейнських селян КУХІХ сторіччі". Вже там, у таборі, на одному з допитів він овідався, що став власником газети "Бевеніхер тагблат". Ті
сигарети, ті недопалки, ледве надкурені "віргінійки", які вони викидали... Про це він міг розмовляти лише з Кете, більш ні з ким, а з Бляйблем і поготів, із Бляйблем, з яким познайомився в таборі для інтернованих осіб. Адже той справді був нацистом (причетний до текстилю, з самого малечку ) і завпеди "за всяких обставин", як він сам висловлювався, "забезпечений усім якнайкраще" — у війну і в мирний час, у таборах і в наметах, у хатах і в палацах; завжди "забезпечений усім якнайкраще". З непомильним чуттям вибрав він у таборі найпродажнішого з-поміж офіцерів і запропонував йому взятися за махінації, в яких він, Бляйбль, буде посередником. Земельні ділянки з будівлями цілими й зруйнованими, незабудовані ділянки, і скільки доларів треба дати тому чи тому... Адже він тримав у голові всю поземельну книгу Доберахського округу, знав — бо ж сам був один із них,— де причаїлися найзапекліші нацисти, як у їхніх родин або й у них-таки самих, що боягузливо ховалися в своїх підвалах, за давні надійні долари можна відкупити в дусі "анти-арізації" (його власний вислів) їхні будинки чи земельні ділянки — через посередників, звісно ж; а вони, маючи долари, могли потім ушитися бозна й куди. І Бляйбль одним пострілом убивав двох зайців: нацистам помагав роздобути долари й утекти, а тому продажному офіцерові — нажити власність; і заразом мав підстави, певна річ, сподіватися з обох боків на комісійні — у доларах, звісно ж,— а також нагоду придбати ту чи ту земельну ділянку й собі — через посередників, звичайно, бо нацист такого калібру, як Бляйбль, не міг, ясна річ, купувати собі земельних ділянок, сидячи в таборі для інтернованих. Ходили суперечливі чутки про те, нібито Бляйбль із невеличким загоном американських солдатів "порядкував" у підвалах зруйнованих банків, вимітаючи сейфи та сховища з готівкою: спокійнісінько під'їздили собі на розвідувальних бронемашинах (так розповідали люди) й вимітали все дощенту ("вигрібали гроші й коштов-
У влГс ст Німеччині майна, що належало євреям,
ності просто-таки лопатами"); і все це — у веремії понівеченого міста. Згодом Бляйбль дістав змогу бувати в комендантському бараку, користуватися телефоном, йому дозволили виходити за межі табору, його брали з собою — мабуть, і в бордель, бо тоді вже всі, всі аж слинку ковтали, коли бодай здалеку бачили хоч якусь жінку. А він діймав їх тим, щ0 розписував численні свої "ерекції", приносив цілі блоки сигарет і кожному давав понюхати, доводячи всіх до нестями. З генія текстилю Бляйбль став генієм нерухомого майна. Не важко було уявити собі, як він "порядкує" у склепінчастих підвалах банків. А* незабаром Бляйбль зробився... Як же це тоді казали?.. Здається, "уповноваженим з питань текстилю" адміністративного округу.
Так, Бляйбль надто добре знає про його вразливе місце і сьогодні знов ошкірився, коли він усе ж таки закурив, і навіть багатозначно промугикав собі під ніс: "Віргінія, о Віргінія!.." Бляйбля хтось підтримує— хтось такий, хто сидить або дуже високо, або дуже глибоко, може, навіть по той і по цей бік океану, голими руками його не вхопиш. Усі вони, звісно, знають про його вразливе місце, не знають тільки, звідки воно в нього. Про це знає лиш Кете, їй він усе розповів. Однак і вона не знає, що з сигаретами вийшло так само, як з молочним супом: відчути смак, запах, отой віргі-нійський аромат йому вже не вдається — не вдається, хоч він весь час цього прагне; та й курить він, зрештою, тільки для того, щоб відчути той аромат. А не відчуває, і край.
За лісом уже спадають сутінки, на тлі рожевуватої заграви бовваніють сірі крони старих дерев, цих прадавніх, чудовних дерев, до яких скоро прилетить сова; дерева він любить навіть дужче, ніж замок, і часом питає себе, чи не заради них усе це й купив, та заради того, щоб мати заміну деревам, утраченим в Айкельгофі. Сова підлетіла нечутно й спокійно; може, це та сама, що в Айкельгофі літала щовечора від вежки до узлісся,— вони спостерігали її вдвох із Кете. І коли та сова відділялася від вежки й зникала вдалині, Кете щоразу щулилася від страху, горнулася до нього й шепотіла: "Краще ходімо звідси! Ходімо звідси!.." Двадцять років минуло, перше ніж вони справді змушені були піти звідти. Кете боїться також, коли кричать сичі, а коли перед грозою над землею раптом знімається й летить геть гайвороння та шпаки, вона так само щулиться й горнеться до нього.
Перед очима тихо стоїть парк, не чути вже ні ліфта, ні як від'їздять машини, ні розкотистого сміху Бляйбля, такого ГУЧНОГО, що заглушує навіть хурчання ліфта, й отого його переможного, безалеляційного голосу, яким він просторіку-ав про те, нібито нарешті йому пощастило домогтися обрання "одного з найстаріших членів нашого об'єднання, одного з найдостойніших з-поміж нас",— і це за обставин, коли відхилити кандидатуру він просто не міг, хоч би й гопки став. Адже готових штампів достатньо, і сам він, Тольм, даючи інтерв'ю, часто до них вдавався: "В годину надзвичайної небезпеки... В годину, коли всі ми мусимо довести... Стійкість..." І їм довелося обрати, певна річ, його — найслаб-кішого, найвразливішого, який відрізняється від них навіть своїми родинними зв'язками; вони обрали його в таку годину, коли кожен усвідомлює, що родинні зв'язки ту небезпеку тільки поглиблюють, а він же не відмежувався від Рольфа й досі — ні десь у приватній розмові, ні в своїй душі, ні тим більше публічно. Це було те запитання, публічної відповіді на яке його вороги й друзі боялися найбільше, а він — найменше; перед телекамерами й мікрофонами він відповідав завжди стереотипно однаково: "Рольф мій син, він порушив закон, відбув покарання й відтоді живе, не порушуючи законів". І щоразу його так і поривало впасти в біблійний тон і сказати: "Рольф мій улюблений син, і в ньому — вся моя втіха..." Він навіть не боявся, що його спитають про Вероніку. "Вероніка була моєю невісткою, на неї впала підозра в тяжких злочинах, і вона зникла. Після розлучення, що стало наслідком гаданого злочину, мого внука відсудили їй, і він зник разом із нею. У нього наше прізвище — прізвище його батька, мого сина". Ні, слово "невдахи" до них, на його думку, не підходить; часом у нього виникає враження, що вони, певно, справжні приблуди з далеких планет, жителі супутників, для яких люди ще не придумали ні назв, ні мірок. Божевільні? Це означення надто земне. Так, він і з Беверло був знайомий, той приходив до нього в гості, досить частенько, і здавався йому милим чоловіком. Милим? Атож. Поняття "милий", "люб'язний" не кажуть нічого, анічогісінько про те, на що здатна людина. Не треба лишень отим "милим" так довіряти. Зрештою, злочинність — теж не велика новина, а вбивство від часів Авеля — взагалі не новина.
Вони до нього таки дістануться. Хто? Як? Ні, страх уже не повертається, його цілком заступила цікавість, а з-за неї знову прозирає страх, що їх виженуть із Тольмсгофена. Можливо навіть, Бляйбль відвів йому роль качки-приманки, зумисне підставив його під відстріл — старого, стомленого, геть негодящого. Одне слово, роль жертви — це єдине, Що йому ще залишилось; його застрелять у кріслі на коліщатах десь угорі на сходах. "Броненосець "Потьомкін"... Застрелять його, доброго, освіченого, сивоголового, милого... Не те що якийсь там тупоголовий підприємець! Його, увінчаного мученицьким вінцем... Він цього вінця не прагнув, він хотів тільки попивати чайок та спостерігати, як літають птахи,— широченні, вишукані, гордовиті змахи крил величезних хижаків, а також поквапливе лопотіння крилець пернатої дрібноти, що пожирає комах та личинок (з-поміж неї йому найбільше до душі ластівки). Десь далі, у глибині сцени — Кете з плетінням у руках або, хоч грає вона й абияк, за піаніно; і троє онуків, двох з яких звуть Гольгерами; один, семирічний, десь на Сході, в Іраку чи в Лівані, другий, трирічний,— за кілометрів двадцять від Тольмсгофена, в Губрайхені (таке жваве хлопченя, про яке він навіть гаразд не знає, чи в нього батькове прізвище).