Коментар, власне, вже майже готовий, у ньому самого його порівнюють із Рузвельтом, а його ліберальні політико-економічні погляди — з "Новим курсом". Алегорій, газетних штампів не бракує, вони всякчас напохваті — цілі серії низькопробних дурниць. От уже знімуть галас засоби масової інформації, коли вони — хто? як? — застануть його в кріслі на коліщатах. Поблизу, мабуть, виявляться й телекамери, і ось він, заюшений кров'ю, вивалюється з того крісла, і воно котиться, підскакуючи, сходами вниз тут неминуче порівняння з кінофільмом "Броненосець "Потьомкін"). Сходи, дитячий візок... Сходи, крісло на коліщатах... А оператор, звичайно, ще й вилається і скаже: "Трясця його матері, і чого тут тільки одинадцять східців?!. Цей take 1 закороткий!" І, щоб подовжити отой свій take, штовхне, мабуть, заляпане кров'ю крісло котитися сходами до самісінького низу.
Він аж здригнувся, коли Блюртмель відчинив йому зсередини двері — саме в ту мить, коли він узявся з коридора за ручку. І подумалось: "Отак воно, певно, й станеться. Це буде людина, яку я знаю, якій довіряю, яка пройшла всі перевірки. Чорт, невже ж Блюртмель бачить крізь дерев'яні двері? А може, йому надійшло звідкільсь повідомлення: "Ось він підступив до дверей, уже береться за ручку..." Таке ймовірно, як-не-як, вони стоять, принаймні хтось один із них, зі своїми раціями й тут нагорі, в коридорі, хоч і сховавшись десь у ніші, за скринею чи за виступом старезної стіни. Блюртмель теж ходить із рацією, і котрийсь із них — просто з пильності чи щоб зробити йому приємність — міг дати сигнал про те, що він підходить до дверей. Погано тільки, що він, уже переступивши поріг, спіткнувся, мало не дав сторчака, і Блюртмель змушений був його ловити,— прикрий, зовсім непотрібний доказ фізичної немочі, яку припишуть, звісно, станові його здоров'я, а не просто тій обставині, що двері раптом самі подалися вперед. Адже йому, либонь, іще до снаги самому відчинити двері й переступити без чужої допомоги поріг власної кімнати!
В цих та інших виявах уваги й ввічливості він уже давно вбачає ознаки своєї чимдалі жорстокішої неволі, в якій усе, навіть найшанобливіший жест, обертається на пильність і небезпеку водночас. Усі вони й досі не можуть оговтатися від шоку, що його спричинив Корчеде, скрикнувши раптом, мов божевільний, і заметавшись круг столу засідань, коли один офіціант з власної іцініативи підніс йому, Тольмові, до сига
1 Кадр, епізод (англ.).
оети вогонь; офіціант нечутно ступив крок уперед, м'яко клацнула запальничка — той звук цілком можна було прийняти за постріл із пістолета з глушником,— і нерви в К очеде не витримали, ота нечутна ввічливість вивела його з рівноваги. Він усе кричав і кричав, бігав навколо столу, потім кинувся до дверей — вони виявилися замкненими,— вернувся, не в змозі вгамуватися, назад, і ніхто не міг його стримати, аж поки Амплангер нарешті розпростер руки й, по суті, згріб бідолаху в обійми; проте Корчеде випручався (з приводу цього Бляйбль — він узагалі частенько натякає на гомосексуальні нахили Корчеде — згодом цинічно зауважив: "Як Йосиф від Потіфарової жінки"), покинувши піджак у руках в Амплангера, і не залишалось нічого іншого, як просто впіймати його за допомогою поліцейських. Ті знають відповідні прийоми й ревно заходилися їх застосовувати; картина вийшла досить жорстока, але іншої ради, певно, й не було. Отож поліцейські схопили Корчеде й затисли йому рота; нарешті прибув Гребнітцер і зробив йому заспокійливу ін'єкцію; після цього бідолаха, жадібно хапаючи ротом повітря, вгамувавсь і вже не випручувався. Корчеде віднесли до його кімнати й залишили під наглядом медичної сестри, а згодом його забрали родичі.
Блюртмель — він здавався трохи зніченим — підвів його до крісла біля вікна, приніс мінеральної води, хлюпнув у неї краплю віскі й промовив:
— Ваша дружина повернеться близько шостої, через годину. Просила переказати. На той час у мене буде готовий чай і грінки. А поки що зроблю вам ванну.
Нелегко було відучити Блюртмеля від отого "ваша вельмишановна дружина" та "ласкава пані". Сам він цих висловів не любив, а Кете й поготів, і все ж попервах складалося враження, наче Блюртмеля позбавляють якогось законного права, коли йому забороняли так звертатись. Зрештою вони вдалися до жартів і таки домоглися свого. Щоразу, коли Блюртмель уживав — коли в нього, як він казав, знову "вихоплювалося" котресь із тих звертань, йому доводилося жертвувати одну сигарету й класти її до гарненької малахітової скриньки, яку Тольмові подарував хтось із Радянського Союзу.
Недавно у трольшайдському санаторію, де він навідував Корчеде й де вони пили в дощ на критій терасі чай, той признався йому в своїх гомосексуальних нахилах; вони вия-вилися такі глибокі, що він, Тольм, був просто вражений, а надто його вразила залежність Корчеде від такого собі Горста, залежність, яку Корчеде й сам називає вже "кріпацтвом". Горст відомий як кримінальний злочинець, і за ним треба назирати постійно, навіть уночі, коли він у ліжку з Корчеде. Горст був головною постаттю в одній історії, пов'язаній із шантажем та пограбуванням; історія скінчилася вбивством, і тепер мікрофони чигають, що Горст вибовкає якісь подробиці, а може, навіть признається. "Я мусив дати на це згоду, щоб хлопцеві дозволили до мене приходити. Ти не повіриш, але він мене любить. А я його зраджую... Тепер можеш собі уявити, в якому стані мої нерви. Іноді, коли в будинку десь рипнуть двері або коли ти, даруй, різко поставиш на блюдечко чашку, мені хочеться заволати..." Він, Корчеде, вважає, що Тольмсгофену залишилося ще чотири, щонайбільше п'ять років, і Кете він, Тольм, про це, звичайно, нічого не каже. Навіщо ятрити їй душу вже тепер, навіщо? Страшно навіть подумати, що тут нічого, анічогісінько вже не буде — тільки величезний котлован, екскаватори, транспортери й помпи. Та ще вітер, що зринає з цих порожнеч, і ще одна електростанція, яка викидає хмаровища диму. А "замочок" вигідно продано — цю перлину давнини, що її на самому початку якийсь Тольм дістав у винагороду за виграну битву (на боці Іспанії чи проти неї — цього ніхто напевно не знає), і тодішню графиню, що була за Іспанію чи проти неї, примусили вийти за Тольм а заміж. І все це вони зрівняють з землею — і церкву, й замок, і садиби Кельців, Пютців та Комерців. І оту чарівну альтанку в глибині пасторського саду, де влітку можна часом посидіти, посмакувати винцем... Ставок, місточок, качки, сови (цікаво, куди полетить та сова?)... "Все вже вирішено, Тольме, вирішено ще до обговорення, до того, як вони дадуть громадськості погаласувати. Це дільце облагодили ще швидше, ніж його можна облагодити. Тут лежать мільярди тонн вугілля, і ніщо, ніяка сила не стримає їх від того, щоб ці мільярди добути. І далеко за Гетціграт не зостанеться жодного будиночка, жодного деревця, жоден равлик не всидить у своїй мушлі, жоден кріт — у своїй норі, а вони посуватимуться й посуватимуться, аж до голландського кордону, і одного дня уговтають і голландців, якщо виявиться, що вугілля є й у них... Тут не поможе нічого, Тольме, анічогісінько, і якщо ти, любий Фріце, маєш намір і далі вкладати в Тольмсго4>ен гроші, то їх тобі, щоб ти знав, відшкодують, звісно, з лишком, але вся твоя робота, нерви, клопоти, без яких не можна перебудувати нічого, будуть марні. Повір мені: плани готові, люди вже складають кошториси. Повір мені". Там, у Трольшайді, в
" теоасі Корчеде просто не міг більше жити
лощ, за чаєм . — лг
6 свого Горста, без заспокійливих уколів. Усміхнувшись, 3 одав— "І ти' звісно, знаєш чи принаймні здогадуєшся про
ВеНщо "Блетхен" потрапить до рук Цумерлінгові. І мені. Як
7 про те, що Тольмсгофен упаде жертвою екскаваторів. Ти мав би трохи глибше цікавитися процесами, які відбуваються в економіці,— читати в газеті більше економічний відділ, ніж літературний додаток. Я раджу тобі одне: нічого не роби супроти Фішера. Ти ж бо знаєш, його фотознімки часів Опору, що їх має Цумерлінг, не поб'єш нічим. Невинний текстиль проти ліберальної газети... Це недобре пахне. Та ще твої сімейні обставини — Рольф, Вероніка, Катаріна... Пильнуй! І будь обережний".
Після того випадку з Корчеде з їхніх зауважень про нагляд з метою безпеки зникли останні рештки іронії; тільки Бляйбль ще дозволяє собі час від часу якусь неприємну шпильку. Змінилось і їхнє ставлення до охоронців; після нападу, що стався в Корчеде, їм уже не до принагідно-товариських, милих розмов, а після історії з тортом на день народження Пліфгера вже не почуєш і жарту... Тепер вистачає роботи психологові Кірнтеру; тривалі переговори з Гольц-пуке, що відповідає за заходи безпеки й просить взаєморозуміння — охоронці, мовляв, тільки виконують свій обов'язок, а самі вони, вони ж бо теж хочуть бути за своє життя спокійними і тому мусять миритися з речами, на перший погляд, ніби й дріб'язковими,— коли, скажімо, котрийсь із охоронців огляне туалет, перше ніж туди ввійде хтось із господарів, чи коли вони пильніше придивлятимуться до "відвідувачок"... Слід також забути про всілякі вибрики, що їх полюбляє Кете... А вони ж мали б, одначе, знати, що про безпеку не може бути й мови — ні про внутрішню, ні про зовнішню. Він розуміє, що всіх цих заходів не уникнути, і все ж таки вони нічого не допоможуть.
Це й досі не лише дає насолоду, а й заспокоює,— дивитись отак через терасу й канаву з водою в парк, помріяти про те, що колись, може, знов пощастить улаштувати там з усіма дітьми й онуками свято, просто неба, літнього вечора, з ліхтарями і, як їх раніше називала малеча, лампіонами, з невеличким фейерверком для онуків, морозивом, печенею на рожнах та коктейлями,—одне слово, з усім, що вони завжди любили. Гірко усвідомлювати, але поки що — а може, и навік — про це годі й думати, бо тепер ти став небезпечним для власних синів, а твій зять не хоче "сидіти за одним столом із тим, хто в листопаді сімдесят четвертого назвав ще одного хлопця Гольгером..." Ще чотири-п'ять років він монсе спокійно гамувати в собі страх перед переїздом, хоч і знає, що цей страх і далі вовтузитиметься в голові, точитиме душу. "Жоден равлик не всидить у своїй мушлі, жоден кріт у своїй норі..."
О, вони вже подбають про те, щоб радісних свят більш не було.