Невже й справді минуло тільки вісім років, відколи вона танцювала на весіллі Рольфа й Вероніки, знов танцювала з Беверло, який просто-таки не давав їй тоді проходу? Ні, закохана в нього вона вже не була, на той час вона його вже боялась, особливо коли згодом, після отої милої, зверненої до батька промови Беверло вже не дуже мило заходився сперечатися з ним про свободу,— обидва напідпитку, батько, як завжди, розморений, а Беверло різко розтлумачує йому з приводу майбутнього виїзду з Айкельгофа про те, як мало свободи залишається в умовах вільної економіки навіть найві-льнішим із вільних. Батько ж бо розумів, що в його дружини, в Кете, через той виїзд просто-таки крається серце, що діти відчувають себе вигнанцями, та й сам він у тій руїні душі не чув, а гроші, вони ж йому однаково були не потрібні — адже "Блетхен" розростався з дня на день. Свобода, примус, необхідність — це ж бо не що інше, як трохи м'якша форма експропріації. Минуло лише сім років, відколи батько з Кете переїхали до "замочка", спершу перебудувавши його й надавши там усьому сучасного вигляду. А скоро й "замочок" зрівняють із землею і перекопають, і ціни знов підскочать разів у двадцять. "Коли йдеться про економіку, твій старий прикидається простачком, а тим часом хитрішого за нього в цьому ділі не знайдеш. Свою вигоду він не проґавить, у нього все відплачує сторицею".
Своя вигода є, звісно, і в тому, що Ервін крутиться в "світовій історії", укладає угоди, ставить скрізь машини, створює виробничі лінії, глузує з профспілок ("А вони мені ще й помагають!"), корчить із себе такого собі гульвісу, хоча, коли намагається виконати свій подружній обов'язок, то щоразу мусить докладати неабияких зусиль. А втім, може, то справді її вина, може, все через те, що вона думає тільки про Губерта, а надто після тієї ночі, яку він пробув у неї, після тої прекрасної ночі без слів, коли він хотів бачити її, а вона — його, коли вони пили на підвіконні каву, й уже займалося на світання, а вдалині виднілись "циркові фасади" електростанцій, що в них згорів і Іфенгофен, і фільварок Айкельгоф... Губертові, звісно, ніколи й на думку не спало б спитати в неї перед тим: "А пілюлю ви вже ковтнули?" Не спало б йому на думку, звичайно ж, і остерігатися самому чи зробити це "набік" або запропонувати їй те, чого б вона нізащо й повік не зробила б, і коли вона сказала йому, що завагітніла, то він був водночас і радий, і зляканий, і дав їй зрозуміти, що загалом це засмутить Гельгу, проте одному та, без сумніву, буде рада: дитині. Цю серйозну звістку Губерт сприйняв надзвичайно серйозно; то було тоді, коли Ервін, щасливий і лагідний, як ніколи, повернувся з... Хіба ж вона знає звідки! Мабуть, із Сінгапура — з квітами, коштовностями й усілякими екзотичними подарунками для неї й Кіт, а також для Блюм і весь аж сяяв отим хлоп'ячим завзяттям, що колись її так причарувало. Він просто-таки на руках переніс її через гардеробну (там висіли пальта й плащі, серед яких вона кілька разів ховалася з Губертом), далі — через коридор, передпокій, вніс до кімнати, поклав у ліжко, і вона віддалася йому, однак не стала його, хоч він так палко шепотів: "Я тебе кохаю... Ти про це ще не забула? Як на мене, то годі вже нашій маленькій Кіт бути самій. Знаєш, ти поки що кинь пити свої пілюлі". Потім Ервін ще не проминув нагоди вкинути — без цього він просто не може — один зі своїх дотепів: "Ну, повний вперед! Сьогодні всі обмежувальні знаки на швидкість скасовано!.."
А Кіт на той час уже цілих два місяці була не сама, і щораз отой дотеп, оті нібито імпровізовані й усе ж заздалегідь наготовані жартики, коли вона виконувала свій подружній обов'язок, і оті вечірки в його батька та матері, власне, досить вульгарні, такі, якою буває Ерна Бройєр... А сварка з Ерною боляче її вразила, сварка, в якій не винен ніхто, крім оцих клятих обставин, спричинених, якщо вірити батькові, Рольфу й Катаріні, саме Генріхом Беверло, а також колишньою її невісткою Веронікою Тольм, уродженою Цель-
ер дочкою гетцігратського лікаря. Вероніка вже двічі їй телефонувала, і першого разу в неї, Сабіни, від переляку аж трубка з рук випала; то був справді добре знайомий, дзвінкий і чистий голосок — оте "янгольське" (так його називали черниці) сопрано, яке надавало хору такого повнозвуччя і яке іноді згори, з органної галереї, виводило соло: "О Вероніко, господи помилуй, о Вероніко, ягня боже!.." А оті щасливі години, коли ще тривали травневі молебені й Вероніка співала на хорах, уславлюючи діву Марію... Хіба ж то, власне, не Веронічин голос зробив із неї таку палку шанувальницю діви Марії? А вона була й залишилась саме такою, і ще сьогодні ж піде до блорської каплиці, понесе квіти, прокаже "Аве Марія", поставить свічечки й, мабуть, зронить сльозу за Губертом, за дитинкою в своєму лоні, за Гельгою, Бернгардом і Кіт, зронить сльозу й за Веронікою, що отак просто — звідки ж? Звідки? Звідки? — подзвонила й запитала: "То як живеш-поживаєш?.." І засміялась, коли вона, Сабіна, схвильовано дихаючи в трубку, на друге запитання: "То як живеш-поживаєш, люба джмілко?" — відповіла: "Під наглядом і охороною, сама ж, мабуть, знаєш. Знаєш і те, що тут майже як у в'язниці". А Вероніка: "Це не моя вина!". Тоді вона: "А Генріх?"—"Генріх усе вираховує, вираховує й вираховує. Перекажи Рольфові, що в Гольгера все гаразд..." І зникла. А через кілька місяців подзвонила вдруге і тільки й промовила: "Ох, люба джмілко, люба джмілко... Мені так шкода за все, так боляче... А ти коли-небудь згадуєш про наших черничок? Хочеш, я тобі щось заспіваю?" І завела "Марію, весни королеву". А тоді знову зникла...
Вона не могла не розповісти про це Губертові, але той тільки засміявся, кивнув головою і сказав: "Та ми знаємо. Принаймні мій шеф знає. Не бійтеся, все записують. Може, нам таки пощастить засікти, звідки вона дзвонить, і ми її схопимо. Для неї це було б найкраще. Не думайте, всі ваші телефонні розмови теж записуються. Тож нікому не дзвоніть, люба Сабіно. Нікому! Й нікому не пишіть. Я теж, певна річ, не можу вам ні подзвонити, ні написати... Ніколи. А мене ж тут скоро змінять..."
Коли Блюм і Кіт повернулися від Бееретца, вже майже смеркло; Блюм додержується всіх, як тут висловлюються, правил безпеки, хоч ніколи не сприймає їх серйозно й завжди каже, нібито однаково не вірить у безпеку, "а тим більше в безпеку проти отих, що спустяться, коли їм заманеться — а це може бути і вдень і вночі,— з небес". Кіт пишалася: всю дорогу додому вона вперше несла чотири літра молока сама і тільки тричі мусила поставити бідончик на землю. її пригостили горіхами й каштанами, і їй кортіло якомога скорі, ше посмажити їх на багатті в саду —"як приїде тато". Це її, Сабіну, боляче вразило, і вона вперше подумала про те, що Кіт же так любить свого батька... що й малій буде боляче, нестерпно боляче, і вона сказала:
— Зараз ми поїдемо з бабусею Кете, і каштани ти посмажиш у дідусевому каміні. Дідусь буде радий.
— І зостанемося там на ніч?
— Авжеж.
— Тоді я залишу тут трохи горіхів і каштанів для тата. А молоко?
— Молоко поставимо в холодильник, не скисне.
— То мені збиратись?
— Візьми тільки ляльки. Дещо з одежі я прихоплю сама.
— До речі,— озвалася Блюм, коли Кіт пішла,— вам нічого боятись, сусіди до вас як ставились, так і ставляться. Кому це сподобається — вже кілька місяців у селі висне поліція! Але на вас люди не сердяться, на вас ні, а ось на отих... Ви там зостанетесь, либонь, довше, ніж на одну ніч, еге?
— Так... Але чому ви про це питаєте, Маріє? Ви щось знаєте? Скажіть мені!..
— Нічого я не знаю, пані Сабіно. їй-богу, нічого не знаю. Я тільки бачу, я відчуваю, що на душі у вас не тільки дитина, яку ви ждете... Якийсь камінь... Що вам принести — чаю чи кави?
— З хвилини на хвилину має приїхати мама, пити чай чи каву вже, мабуть, ніколи. А ви гадаєте, мені слід зостатись?
— Ні,— їдьте, так буде краще. Либонь, краще... У мене ніколи не було людини, до якої я могла б піти, якби мені раптом набридла сім'я. Хіба що могла б поїхати до сестри в місто. Але там довго не погостюєш — так, до вечора. У квартирі тіснота... І коли вони посходяться всі з роботи — діти, чоловік... А в монастир мені теж не хочеться, хоч там мене, мабуть, і прийняли б. Хай навіть дитина... Радійте, що маєте до кого прихилити голову. І їдьте...
— А ви б зі мною поїхали, якби... Не плачте, люба Маріє, не плачте... Я ж іще вернуся.
— Не вернетесь. Хіба, може, до Блора, навідати нас. А в цей дім ви вже ніколи не вернетесь... Я з вами й поїхала б, якби... Я знаю тільки одне й від вас цього не потаю. Я мушу вам це сказати, ви ж бо завше були до мене такі добрі—
Дитя не од вашого чоловіка, а до того, чиє воно, ви піти не
можете... . _ Ви знаєте, хто він/
_ Не знаю.
_ Справді не знаєте?
_ Ш Присягаюся вам. Я лише вмію полічити, а п'ять
місяців тому...— Вона ледь помітно всміхнулась.— І як тільки ви це... той... улаштували? Тут же так наглядають, так охороняють, а ніхто в світі нічого й не укмітив. Це просто... Просто диво дивне. Мені аж лячно стає. Хто б міг про вас таке подумати?..
— Лячно кого — мене?
_ Ні, просто так. Лячно, що люди бувають такі хитрі...
А ось і ваша пані матуся! Не забувайте мене. Коли я вам потрібна, то й ви мені потрібні. А може, все ж таки чайку?..
— Ні, дякую. Я хочу поїхати, доки не повернувся додому чоловік.
Від вхідних дверей вона побачила, як із машини вийшов шофер (то був не Блюртмель), відчинив Кете дверцята, а потім став біля Кюблера. Це був і не Губерт — що, звісно, теж могло б трапитись,— а зовсім чужий чоловік, котрийсь із новеньких, і своїм виглядом він скидався скоріше на когось із концерну, ніж на поліцейського. Бачити Кете завжди дуже приємно — їй уже, певно, десь під шістдесят, а з вигляду ніколи такого не скажеш. Кете належить до того тилу людей, якому важко й назву придумати (вони всякчас здаються спокійними, хоч насправді постійно нервують), і вона не завжди вміє дійти згоди зі своїми перукарками. Однак цього разу зачіска в неї вдалася на славу: вузол сивих кіс, переплетений чимось білим, їй дуже личив. Кете й сьогодні була вочевидь збуджена; вона привезла з собою торбинку з печивом — хотіла, видно, випити чаю,— поцілувала Кіт, потім її, Сабіну, й промовила чи, скоріше, вигукнула:
— Ти вже чула?
— Ні.