Бабуся вискакувала з своєї кімнати й кричала:
— Докторе, дорогесенький, знову кров у сечі!
Сором'язливий, маленький, чорнявий лікар усміхався, лагідно підштовхував бабусю, до кімнати й діставав з кишені шкіряний футляр, такий завбільшки, як портсигар у столяра з Брілахового будинку. Посадивши бабусю в крісло, він обережно розстібав манжет її блузи, високо закочував рукав, кожного разу похитуючи головою і милуючись білою, як сніг, повною бабусиною рукою, такою білою, як дядькові Альбертові сорочки, і кожного разу мурмотів:
— Просто як у молодої дівчини, як у молодої дівчини.
Бабуся усміхалась і переможно дивилася на нічний горщик, що стояв або посеред столу, або на чайному столику.
З Г. Бсль
65
Мартінові дозволялося тримати ампулу, бо мати не могла з нею впоратися.
— Мені відразу стає погано,— казала вона.
Коли лікар зрізав шийку ампули, Мартін стояв цілком спокійно, тож лікар мав усі підстави казати те, що й завжди:
— Сміливий хлопчина!
І Мартін пильно стежив, як тонкий, маленький дзьоб колібрі припадав до безбарвної рідини, як лікар відтягав поршень, як шприц наповнювався, всмоктував у себе щось прозоре, що мало таку дивовижну силу. А бабусине обличчя ставало безмежно щасливе, лагідне й гарне.
Мартінові не паморочилося в голові, і він анітрохи не боявся, коли лікар несподівано встромляв дзьоб колібрі в бабусину руку. Біла ніжна шкіра злегка тужавіла, ніби її дзьобнув птах, а бабуся не зводила очей із нижньої полички чайного столика, де стояла "кров у сечі". Лікар повільно натискав на поршень і впорскував бабусі безмежне щастя: ще один рух, він витягав дзьоба з руки, і в бабусі вихоплювалось якесь дивовижне, загадкове, моторошне, щасливе зітхання. Коли лікар ішов, Мартін залишався в бабусі, хоч і боявся, але цікавість перемагала страх. Там відбувалось щось таке саме страшне, як те, що Гребгаке з Вольтерсом робили в кущах; таке саме страшне, як те слово, що його Брілахова мати сказала в підвалі пекареві,— страшне, але водночас знадливе й таємниче. Мартін ніколи не мав бажання лишитися в бабусі, але як їй давали укол, то завжди лишався: вона лягала в ліжко, і по ній раптом проходила якась хвиля, що робила її молодою, щасливою й заразом нещасною — тоді вона глибоко зітхала й плакала. Обличчя її розквітало, ставало майже таке саме гладеньке й гарне, як у матері, по ньому текли сльози, воно ніби випромінювало щастя й спокій, зморшки зникали, очі сяяли. І він раптом відчував, що любить бабусю, любить її велике, квітуче обличчя, яке завжди лякало його. І знав, що зробить, як виросте великий і почуватиме себе нещасним: скаже, щоб йому прокололи руку дзьобиком колібрі, що вливав у бабусю щастя — кілька крапель безбарвної рідини. Він більше не гидував нічим, навіть посудиною, що стояла на нижній поличці чайного столика.
Він клав руку на бабусине обличчя — спершу на ліву щоку, тоді на праву, на лоба й довго тримав над ротом, щоб відчути теплий, спокійний віддих. Потім його рука знову довго лежала на бабусиній щоці. Він більше не відчував ненависті до неї — чудове обличчя, що так змінилося від півнаперстка прозорої рідини. Інколи бабуся ще не спала — тоді вона, не розплющуючи очей, лагідно казала:
— Який ти добрий, синку!
І йому ставало соромно, тому що взагалі він її ненавидів.
Коли бабуся засинала, можна було спокійно оглянути кімнату, бо через страх і огиду раніше він не мав на це часу. Великий темний судник, коштовний і старовинний, напханий посудом різних розмірів і різної товщини: там стояли і кришталеві вази, і крихітні тоненькі чарочки на горілку, й скляні фігурки козуль з молочного кольору візерунком і блакитними очима, і кухлі на пиво. А потім, так само тримаючи руку на бабусиному обличчі, він дивився на знімок свого батька: більший за той, що висів над материним ліжком, і батько на ньому був ще молодший: дуже молодий, усміхнений, з люлькою в роті, а його темний чуб на тлі ясного неба здавався твердим і густим. По небу, над головою в батька, пливли білі хмаринки, ніби клубки вати, і сам знімок був такий чіткий, що можна було навіть розгледіти опуклий візерунок на ґудзиках батькової плетеної камі-зельки — якісь квітки, а вузькі чорні батькові очі так дивилися на Мартіна, наче батько справді стояв живий там, де в темному кутку між судником і чайним столиком висів знімок. І ніколи, ніколи Мартін не міг збагнути, чи батько на тому знімку смутний, чи веселий.
Батько був дуже молодий, майже такого віку, як хлопці зі старших класів. У кожному разі він зовсім не скидався на батька. Батьки повинні бути старші, кремезніші й поважніші, їх можна пізнати з того, як вони снідають — неодмінно я й ц е м,— як читають газету, як по-особливому скидають піджака. Батько був так само мало схожий на батьків інших хлопців, як дядько Альберт на їхніх дядьків. Мартін і пишався з того, що батько був такий молодий, і водночас йому було прикро: начебто не справжній батько, так само як мати
З*
67
здавалась йому не справжньою матір'ю — вона мала не такий запах, як матері інших хлопців, була тендітніша й молодша і ніколи не говорила про те, чим жили інші люди, що для інших матерів було вирішальне — ніколи не говорила про гроші.
Батько не виглядав щасливим — до такого висновку приходив Мартін кінець кінцем, але не через те слово, що майже завжди тяжіло над іншими батьками — не через турботи.
В усіх батьків були турботи, всі батьки були старші і всі виглядали не вельми щасливими з іншої причини, ніж його батько...
На Глюмовій карті, що затуляла всю стіну, чорніли три цятки: першою було позначено місце, де Глюм народився, другою — де вони живуть, і третьою — село Калинівка, де загинув батько.
Мартін забув про бабусю, хоч рука його й досі лежала на її обличчі, забув про матір і про дурних гостей, забув про Глюма й Больду, навіть про дядька Альберта — він спокійно розглядав батьків знімок у темному кутку між судником і чайним столиком...
Він іще сидів там, коли мати прийшла по нього, бо дядько Альберт давно вже вернувся. Мартін мовчки пішов за нею, мовчки роздягся, ліг на Альбертове ліжко, проказав вечірню молитву: "Коли, господи, ти п а м'я татимеш усі гріхи наш і..." і, як Альберт спитав, чи він стомився, відповів, що стомився, — бо йому хотілося швидше залишитись на самоті. Як тільки вимикали світло, йому вже не заважав навіть дурний сміх за стіною — заплющивши'очі, він бачив перед собою батьків знімок і сподівався, що батько присниться йому такий, як на знімку,— молодий і безтурботний, можливо, усміхнений, набагато молодший за дядька Альберта.
З цим батьком він ходив гуляти в зоопарк, довго катався на машині, запалював йому сигарету, натоптував люльку, помагав мити машину й лагодити її, коли щось поламається, їхав поруч з ним верхи безмежними рівнинами — і тихо мурмотів, відчуваючи велику втіху: "М и мчимо до обрі ю". Він знову й знову проказував: "До обрію", повільно й радісно, молився, сподіваючись, що йому присниться батько — верхи чи на машині. До обрію.
Поки Мартін не засинав, портрет весь час стояв у нього перед очима, він бачив перед собою всі речі, що належали батькові,— ручного годинника, плетену камі-зельку, записника з незакінченими віршами. Але марне, безнадійне було його прагнення побачити уві сні батька. Він ніколи не снився.
В кімнаті було темно, Мартін лежав сам, а як дядько Альберт заходив поглянути на нього, вдавав, що спить, бо не хотів, щоб йому заважали. І весь час, поки Альберт був у кімнаті, Мартін із заплющеними очима намагався міцно тримати в пам'яті знімок усміхненого юнака, не схожого на батька, з люлькою в роті...
Він мандрував по країнах, тихо мурмочучи назви: Франція, Німеччина, Польща, Росія, Україна — Калинівка... А потім плакав у темряві і палко мріяв про сон, який ніколи не снився. Дядько Альберт був там, де й батько, коли той загинув, і часом розповідав про Гезе-л е р а, про те село й про війну, яку називав паскуд-ною,—але все марно, навіть після цих розповідей батько не снився так, як хотілося Мартінові.
Землю, що в ній спочивав батько, він уявляв собі чорною, як Больдині коси. Темна, як чорнило, пітьма, що поглинула батька й міцно тримала його, мов липкий свіжий асфальт, так міцно, що він навіть не міг прийти до нього уві сні. Найбільше, чого Мартін домігся,— це уявлення, що батько плаче, але навіть таким він не снився.
Хлопчик міг уявити собі в темряві батькове обличчя лише тоді, коли довго на самоті розглядав його знімок у. бабусиній кімнаті, а таке бувало тільки, як починалася вистава — "кров у сечі", як викликали лікаря і бабусі впорскували пайку щастя.
Мартін прочитав усі молитви, які тільки знав, і кожну кінчав проханням: "Пошли мені уві сні батька..."
Та коли батько справді приснився, то був зовсім інший, ніж йому хотілося: він сидів під великим деревом, затуливши руками обличчя, і Мартін зразу взнад, що то батько, хоч обличчя й не видно було. Батько чекав на щось і чекав страшенно давно. Здавалося, він сидить так мільйони років і затулився руками, бо дуже зажурений. А коли відтуляв обличчя, то Мартін щоразу лякався, хоч і знав, що зараз побачить. У батька не було обличчя, і він ніби хотів сказати: "Тепер ти все знаєш".
Можливо, батько чекав під цим деревом на своє обличчя... Земля була чорна, як Больдині коси, а батько самотній і без обличчя, та навіть так, без обличчя, він виглядав безмежно сумним і стомленим, а як починав говорити, то Мартін завжди чекав, що батько скаже: "Гезелер", але він жодного разу не назвав того імені, не промовив жодного слова про Гезелера.
Гучний регіт якоїсь дурепи в сусідній кімнаті збудив його, і він заплакав у подушку з люті, з ненависті і з розчарування, що сон про батька так нагло урвався: можливо, в нього раптом з'явилось би обличчя і він промовив би щось.
Мартін плакав гірко й довго, аж поки сміх за стіною почав затихати, віддалятись, і він знову поринув у сон. Але тепер йому приснилась тільки білява жінка на кухні, що замість яєць і помідорів зрізала велетенські ампули, скляні балони, а усміхнений лікар висмоктував рідину з них велетенськими шприцами.
Повільно пропливла на хмарі з мильної піни, ніби на човні, Больда з білим як сніг обличчям і чорними як смола косами.