Тільки той жовтневий ранок 1894 року був реальністю: імла над Рейном, пасма туману, які, то ледь підіймаючись, то знов опускаючись, стелилися над ланом буряків, на вербах крякали ворони, наче тріскачки на карнавалі, а Леонора й далі проводила червоним Гойсом по мокрій губці. За тридцять років до її народження хор сільських дітей співав: "Вежі, куди ластівки полетіли?" Вона провела по губці зеленим Гойсом. Увага, адже листи до Гохбрета йдуть за місцевим тарифом.
Коли старого опадали спогади, він ставав наче сліпий. Вона залюбки збігала б до квіткової крамниці й купила б йому гарний букет, але боялася лишити його самого. Старий простяг руки, і вона обережно підсунула ближче до нього попільничку. Він узяв сигару, засунув її в рот, глянув на Леонору й тихо сказав:
— Не думайте, голубко, що я божевільний.
Старий подобався їй, він постійно приходив у контору й забирав її до себе, на другий бік вулиці, в "майстерню своєї молодості" над друкарнею, де він мешкав і де вона мала після обіду, коли в неї був вільний час, упорядковувати його недбало ведені канцелярські книги. Там зберігалися папери, які перевіряли податкові інспектори, чиї стандартні могили позаростали травою ще до того, як вона навчилась писати: англійські активи у фунтах, капіталовкладення в доларах, акції плантацій у Сальвадорі. Вона порпалась там у припа-лих порохом фінансових звітах, вичитувала писані від руки витяги з банківських рахунків, хтозна-коли ліквідованих, читала заповіти, де він відписував майно дітям, яких пережив на сорок років. "І хай право користування моїми хуторами Штелінгерова Печера і Герлінгерове Сідло лишиться виключно за моїм сином Генріхом, бо я добачаю в його натурі той спокій і навіть радісний подив у ставленні до всього, що росте, які, на мій погляд, повинні бути властиві рільникові..."
— Тут,— сказав старий, вимахуючи сигарою,— на цьому місці я диктував увечері своєму тестеві заповіт, бо вранці мав іти в армію. Хлопець уже спав нагорі, а вранці він провів мене на вокзал і поцілував у щоку... невинний поцілунок семирічної дитини... Але ніхто, Леоноро, ніхто жодного разу не прийняв мого дарунку, всі вони повернулися до мене: хутори і банкові рахунки, ренти і прибутки від будинків. ДОені не судилося дарувати, тільки моїй дружині судилося, її дарунки приймали... І коли я вночі лежав поряд із нею, то часто чув, як вона мурмотіла: "нащо нащо нащо", довго, цілими годинами, наче десь лагідно жебонів струмок.
Старий знов заплакав. Тепер він був у мундирі капітана саперних військ, таємний радник Генріх Фемель приїхав у позачергову відпустку, щоб поховати свого семирічного сина Генріха. Білу труну поставили в родинний склеп Кіль-бів: темний вологий мур і яскраві, мов сонячні промені, золоті цифри, дата смерті, "1917". Роберт, одягнений у чорний оксамитовий костюмчик, чекав на них у кареті...
Леонора опустила на стіл марку, не зважилась наліпити її на лист до Шріта. Запряжені в карету коні нетерпляче Сюркали біля брами кладовища. Дворічному Робертові Феме-лю дозволили потримати віжки — шкіряні, потріскані по краях. А свіжа позолота на цифрі "1917" сяяла яскравіше, ніж сонце.
— Що він робить, Леоноро, що робить мій син, єдиний, який у мене лишився? Що він робить уранці від пів на десяту до одинадцятої в готелі "Принц Генріх"? Тоді, біля брами, він дивився, як коням чіпляли до морд мішки з вівсом... Що він там робить? Скажіть мені, Леоноро!
Вона нерішуче взяла бузкову марку й тихо мовила:
— Не знаю, що він там робить, справді не знаю. Старий засунув сигару в рот, відхилився на спинку крісла
й усміхнувся, немов нічого не сталося.
— Що ви скажете, коли я по-справжньому візьму вас на роботу на післяобідні години? Я заходитиму по вас. Ми б разом обідали, а з другої до четвертої чи до п'ятої, якщо вас це влаштує, ви б допомагали мені давати лад там, у моїй майстерні. Що ви скажете на це, голубко?
Вона кивнула головою і відповіла:
— Добре.
Вона все ще не зважувалася провести бузковим Гойсом по губці й наліпити його на конверт, заадресований Шрітові: поштар витяг би конверт зі скриньки й машина проштемпелювала б його: "6 вересня 1958, 13 година". Старий, що сидів перед нею, знов повернувся на кінець свого восьмого десятиріччя й на початок дев'ятого.
— Добре,— ще раз сказала вона.
— Отже, можна вважати, що ми домовилися?
— Так.
Вона глянула на його вузьке обличчя, на якому ось уже чотири роки даремно шукала подібності до синового; лише ввічливість, видно, була спільною родинною рисою Фемелів. У старого вона була церемоннішою, кучерявою, ввічливістю давнього взірця, майже величною, не просто формулою ввічливості, як у його сина, що тримався навмисне сухо і тільки з блиску його сірих очей можна було здогадатися, що він здатен на щось більше, ніж ця суха люб'язність. Старий справді користувався хусточкою, жував сигару, інколи хвалив її зачіску й колір обличчя; принаймні було видно, що костюм у нього був не зовсім новий, краватка завжди зав'язана трохи криво, пальці замащені тушшю, до рукавів піджака приліпилися суканці з гумки, з кишені жилета стирчали тверді й м'які олівці, а часом він брав із синового письмового столу аркуш паперу і швидко малював на ньому ангела, ягня боже, дерево, портрет людини, що саме проходила повз вікна. Інколи він давав їй гроші, щоб вона пішла по тістечка, й попросив її тримати в кабінеті ще одну чашку на каву. Вона зраділа, що нарешті ставитиме електричний кавник ще для когось, а не тільки для себе. Це були звичні для неї обов'язки: заварювати каву, купувати тістечка й слухати в їхній природній послідовності розповіді про те, як жили люди в тій частині будинку, що виходила на подвір'я, і як вони помирали. Протягом сторіч Кільби тонули там у пороці й гріхах і прагнули світла й спасіння, ставали міськими скарбниками, нотарями, бургомістрами та каноніками, там у повітрі й досі лишилося щось від суворих молитов майбутніх прелатів, від темних пороків непоодружуваних дівчат із родини Кільбів і від покут побожних юнаків,— там, у похмурих кімнатах житлової частини будинку, де тепер у тихі пообідні години бліда чорнява дівчина готує уроки й чекає на батька. Чи він після обіду сидить удома? Двісті десять пляшок вина, випитих від початку травня до початку вересня. Чи він їх випив сам, чи з дочкою, чи з привидами? Чи з тим Шреллою, що будь-коли може зайти до нього й ніколи не заходить? Усе це було нереальне, ще нереальніше, ніж попелясті коси секретарки, що п'ятдесят років тому сиділа тут, на її місці, й охороняла таємниці нотаріальних документів.
— Так, вона тут сиділа, люба Леоноро, якраз на тому місці, де тепер сидите ви, і звалася Жозефіною.
Чи він хвалив і її зачіску та колір обличчя?
Старий засміявся й показав їй на вислів, написаний білими літерами на дощечці з червоного дерева, що висів над письмовим столом його сина, єдине, що лишилося тут з давніх часів*
".Повна дарунків їхня правиця". Символ непідкупності Кіль-бів і Фемелів.
— Обидва брати моєї дружини, останні нащадки чоловічої статі в родині Кільбів, не мали нахилу до юриспруденції, одного тягло в улани, а другого — до гультяйства, проте обидва, і улан, і гультяй, загинули того самого дня в тому самому полку, під час тієї самої атаки. Під Ербі-ле-Юетт вони потрапили верхи на конях під кулеметний обстріл, викреслили прізвище Кільб зі списку живих, понесли в могилу, в ніщо, свої пороки, яскраві, як багрець. Під Ербі-ле-Юетт.
Старий радів, коли на штанях з'являлися плями від вапняного розчину і він міг попросити її, щоб вона вибавила їх. Часто він приносив під пахвою скручені у грубу трубку креслення, і вона не знала, чи він узяв їх з архіву, чи справді працює над новими замовленнями.
Він попивав каву, хвалив її, підсовував Леонорі тарілку з тістечками, затягався сигарою. На обличчі в нього знову був задоволений вираз.
— Робертів шкільний товариш? То я мав би знати його. Часом не Шрелла? Ви певні? Ні, ні, той не курив би таких сигар. Що я верзу. І ви його послали в "Принц Генріх"? Ох і перепаде вам, люба Леоноро, будете ви лаяні, та ще й добре лаяні. Мій син Роберт не любить, коли порушують той лад, який він собі завів. Він уже хлопцем був такий: люб'язний, ввічливий, розважний, чемний, але тільки доти, доки не переступали певної межі, тоді він нікому не давав спуску. Навіть пішов би на вбивство. Я завжди трохи побоювався його. І ви також? Дарма, голубко, вам він нічого не зробить. Ну поду майте, чого вам боятися? Ходімо пообідаєм, скромно відсвят куємо початок вашої роботи і мій день народження. Не робіть дурниць. Якщо вже він вилаяв вас по телефону, то на цьому буде край. Шкода, що ви не запам'ятали прізвища. Я навіть не знав, що він підтримує стосунки зі своїми колишніми шкільними товаришами. Ну ходімо. Сьогодні субота, він не матиме нічого проти, як ви закінчите роботу трохи раніше. Я беру відповідальність на себе.
Дзиґарі на соборі Святого Северина почали бити дванадцяту. Вона швидко перерахувала конверти — їх було двадцять три,— склала докупи й затисла в руці. Невже старий просидів у неї тільки півгодини? Ось відлунав десятий з належних дванадцяти ударів.
— Ні, дякую,— сказала вона,— я не надягатиму плаща, і, будь ласка, тільки не в ресторан "До лева".
Минуло всього півгодини. Друкарські машини перестали гупати, але з кабана й далі капала кров.
2
Для портьє це вже стало обрядом, майже таким, як церковна служба, ввійшло йому в плоть і кров: щоранку рівно о пів на десяту здіймати з дошки ключа й відчувати легенький дотик сухої, плеканої руки, яка брала його. Портьє кидав погляд на суворе бліде обличчя з червоним шрамом на переніссі, а тоді задумливо, з легенькою усмішкою, яку могла помітити хіба лише його дружина, дивився вслід Фемелеві, що, не звертаючи уваги на ліфтера, який помахом руки запрошував його до ліфта, підіймався сходами до більярдної, ледь постукуючи ключем по мідяних прутах поруччя: п'ять, шість, сім лунких звуків, наче на ксилофоні, який має тільки одну ноту а через півхвилини з'являвся Гуго, старший бой,
питав:
— Як завжди?
Портьє кивав головою, знаючи, що Гуго піде в ресторан, візьме подвійну порцію коньяку та карафку води й до одинадцятої зникне в більярдній нагорі.
Портьє відчував якусь біду за цією звичкою грати в більярд від пів на десяту до одинадцятої, завжди в товаристві того самого боя, біду або порок.