На сходах пахло юнацькою зрілістю, десь там висіла таблиця: "Міхаеліс. Вугілля, кокс, брикет", намальована рука показувала туди, де можна було все те купити, і я втішався своєю іронією і своєю зверхністю, коли унтер-офіцер Грец доповідав мені:
— Варта на мосту: один унтер-офіцер і шість солдатів, ніяких особливих подій не сталося.
Я махав рукою так, як, мені здавалося, махали в комедіях на сцені, й казав:
— Вільно.
Потім я розписувався у журналі, вертався додому, вішав у шафу шолом і шаблю, йшов у вітальню до Йоганни, клав голову їй на коліна й мовчки курив сигару. Вона також мовчала, тільки повертала Грецеві паштети з гусячої печінки, а коли абат Святого Антонія присилав нам хліб, мед і масло, все роздавала. Я нічого не казав їй на це. Я й далі отримував сніданок у кав'ярні "Кронер", дві тисячі чотирьохсотий сир із перцем, і далі давав офіціантові п'ятдесят шф>енігів чайових, хоч він нічого не хотів брати й наполягав на тому, щоб я взяв гонорар за проект його будинку.
Йоганна висловила вголос те, про що я думав: коли комендант гарнізону запросив нас у гості, вона не пила шампанського, не їла рагу з заячого подрібку, відмовляла всім, хто її запрошував танцювати, й голосно сказала:
— ^коронований дурень...
Здавалося, що в казіно на Вільгельмскуле почався льодовиковий період, і серед мертвої тиші знов пролунав її голос:
— Укоронований дурень.
Там сиділи генерал, полковник, майори, всі з дружинами, а я був щойно спечений обер-лейтенант, відповідальний за будівництво укріплень. У казіно на Вільгельмскуле настав льодовиковий період, і тоді миршавому прапорщикові сяйнула чудова думка: він звелів оркестрові заграти вальс. Я взяв Йоганну під руку й відвів до брички. Стояла чудова осіння ніч, сірі колони крокували до приміських вокзалів, ніяких особливих подій не відбувалося.
Суд честі. Ніхто не зважувався вимовити вголос Йоганнині слова, такого блюзнірства навіть не завели б у протокол. Хто б посмів записати: "Його величність — укоронований дурень", вони весь час говорили: "Те, що сказала ваша дружина", а я за ними: "Те, що сказала моя дружина", і вони не почули від мене того, що мали б почути: що я згоден із нею. Натомість я мовив: "Вона вагітна, панове, лишилося два місяці до пологів, крім того, вона втратила двох братів, ротмістра Кільба й прапорщика Кільба, обох того самого дня, і маленьку дочку тисяча дев'ятсот дев'ятого року",— а знав же, що повинен був сказати: "Я згоден зі своєю дружиною", знав, що самої іронії було замало, що її завжди було б замало.
— Ні, Леоноро, цього пакуночка не розгортайте, те, що в ньому лежить, цінне тільки як зворушлива пам'ятка, воно легке, але для мене багато важить: корок від пляшки. Дякую за каву, поставте, будь ласка, чашку на підвіконня. Я дарма чекаю на онуку, здебільшого вона в цей час готує уроки у квітнику на даху, але я забув, що канікули ще не скінчилися. Дивіться, звідси згори можна заглянути і у вашу контору, я й вас бачу, як ви сидите за письмовим столом.
Чому раптом задрижала чашка, забряжчала, наче від гупання друкарських машин? Хіба обідня перерва закінчилася?
Чи вони працюють понаднормово, ще й у суботу ввечері друкують на білому пал ері щось повчальне?
Скільки ранків я вже відчував це двигтіння, коли, спершись ліктями на підвіконня, дивився звідси на вулицю, на попелясті коси, запах яких пізнав у церкві під час вранішньої служби,— надто міцне мило занапастило б ті гарні коси. Доброзвичайність заміняла тут парфуми. Я вирушав за нею, коли вона за чверть до дев'ятої ішла з церкви повз Грецову крамницю до будинку номер вісім. До жовтого будинку, на якому, на чорній дерев'яній дощечці, білими, вже трохи потьмянілими літерами було написано: "Доктор Кільб, нотар". Я спостерігав за нею, чекаючи в комірчині портьє на газету. Світло падало на її обличчя, ніжне, трохи змарніле від служіння законові, коли вона відкривала двері контори, відхиляла віконниці, потім підбирала цифри на замку сейфа, відмикала крицеві дверці — здавалося, що вони її зараз розчавлять,— і дивилася, чи в сейфі все на місці. Через вузьку Модестгасе я міг заглянути просто в сейф і прочитати на верхній поличці старанно виведений напис на картонній табличці: "Проект абатства Святого Антонія". Там лежали три великі пакети з сургучевими печатками, наче з потемнілими ранами. їх було тільки три, і кожна дитина знала прізвище тих, хто їх прислав: Бремокель, Грумлетер і Волерзайн. Бремокель побудував тридцять сім церков у новоготичному стилі, сімнадцять каплиць і двадцять одну лікарню й монастир. Грумпетер спорудив тільки тридцять три церкви в ново-романському стилі, тільки дванадцять каплиць і вісімнадцять лікарень. Третій пакет прийшов від Волерзайн а, який побудував лише дев'ятнадцять церков, лише дві каплиці й чотири лікарні, зате один справжній собор.
— Ви вже бачили, пане лейтенанте, що написано в "Чатах "? — спитав мене портьє, і я прочитав над його великим пальцем із довгим нігтем рядок, який він мені показував: "Сьогодні останній термін подання проектів абатства Святого Антонія. Невже наша архітектурна молодь не має відваги?"
Я засміявся, згорнув у руку газету й пішов снідати до кав'ярні "Кронер". Коли офіціант сказав у віконце кухні: "Сніданок для пана архітектора Фемеля, як завжди", це вже прозвучало як прадавня, сторіччями відспівувана відправа. Господині, священики, банкіри,— багатоголосий гамір о пів на одинадцяту. Блокнот з малюнками ягнят, зміїв, пеліканів, п'ятдесят ш))енігів чайових офіціантові, десять боєві, посмішка портьє, коли я, забираючи свою пошту, клав йому в руку
сигару. Я стояв тут, відчуваючи ліктями гупання друкарських машин, і дивився вниз, у Кільбову контору, де учень біля самого вікна орудував білим кістяним правилом, підшиваючи папери. Я розпечатав листа, якого мені дав портьє: "...ми можемо відразу ж запропонувати вам посаду головного кресляра. Якщо захочете, моя родина завжди буде рада бачити вас у себе. Ми гарантуємо, що вас прийме тутешнє товариство. Вам тут буде з ким спілкуватися..." Мене зваблювали гарненькими архітекторськими доньками, пропонували приємні прогулянки за місто, на яких молодики у круглих капелюхах вибивали на узліссі чопи з барилець із пивом, а панночки розпаковували кошики й роздавали бутерброди, де можна було на скошеній луці потанцювати на очах у матерів, які, боязко підраховуючи роки своїх дочок, плескали в долоні, захоплені їхньою грацією, а потім, під час прогулянки в лісі, ведучи свою даму під руку, бо вони всі мали звичку спотикатися через коріння, можна було при нагоді зважитись і на поцілунок у руку вище ліктя, в щоку або в плече, адже в лісовому сутінку відстань між парами непомітно збільшувалась, а коли смерком наставав час вертатися додому і брички проїздили затишні галявини, край яких траплялися навіть козулі, ніби навмисне замовлені для цього, і хтось заводив пісню, що її підхоплювала бричка за бричкою, тоді можна було вже й шепнути дамі, що в тебе влучила стріла Амура. Брички везли додому розбиті серця й поранені душі.
Я написав чемну відповідь: "...залюбки прийму вашу дружню пропозицію, як тільки закінчу приватні студії, що на якийсь час мене ще затримають у місті...", запечатав конверт, наліпив марку, знов підійшов до підвіконня й виглянув униз на Модестгасе. Щоразу, коли учень махав правилом, воно поблискувало, як кинджал, двоє служників із готелю вантажили убитого кабана на візок — увечері я скуштую м'яса з цього кабана у чоловічому товаристві хору "Німецькі голоси", мені доведеться вислухувати їхні жарти, я сміятимусь, і вони не помітять, що я сміюся не з жартів, а з них самих. їхні жарти були такі самі гидкі, як підливи, що їх там подавали, і я засміявся тут, стоячи біля вікна й далі не знаючи, що означав мій сміх: ненависть чи зневагу? Тільки не радість, це я знав напевне.
Грецова служниця мостила поряд із кабаном білі кошики з грибами, кухар у готелі с Принц Генріх" уже важив прянощі, кухарчуки гострили ножі, схвильовані помічники офіціантів, стоячи перед дзеркалом у себе вдома, поправляли краватки, які вони пов'язали на пробу, й питали дружин, що тим часом прасували перелицьовані штани, наповнюючи всю кухню парою: "Як ти гадаєш, мені треба цілувати єпископа в перстень, коли, не дай боже, мені доведеться його обслуговувати?" Учень у конторі й далі орудував білим кістяним правилом.
Одинадцята година п'ятнадцять хвилин. Я почистив свій чорний костюм, перевірив, чи добре пов'язана оксамитова краватка, надяг капелюха, витяг із кишені календарик — він був не більший за сірникову коробку,— розгорнув його й ще раз глянув, що там було написано: "ЗО вересня 1907 року. Об 11.30 здати Кільбові проект. Узяти квитанцію".
Увага! В запланованому спектаклі я надто часто подумки виконував цю дію: спускався сходами вниз, перетинав вулицю, заходив у сіни, а звідти до приймальні.
— Мені треба поговорити особисто з паном нотарем.
— У якій справі?
— Я б хотів передати панові нотарю проект на конкурс "Абатство Святого Антонія".
Лише учень виявив свій подив. Віл на мить перестав орудувати правилом і глянув на мене, але потім, присоромлений, знов обернувся до вікна, до своїх бланків, згадавши настанову: "Оберігати таємницю!" В цьому приміщенні, де все старе цінувалось як ознака доброго смаку, де на стінах висіли портрети предків, що служили законові, де чорнильниці не міняли по вісімдесят років, а правила — по сто п'ятдесят, у цьому приміщенні, під килимком на стіні, на якому красувався напис "Повна дарунків їхня правиця*, здійснювали, ніде не розголошуючи того, колосальні операції, тут цілі квартали міняли своїх власників, тут укладали шлюбні угоди, за якими кишенькові гроші дружині на рік перевищували платню канцеляриста за п'ять років, але тут також нотаріально завіряли заставний лист скромного шевця на дві тисячі марок і зберігали заповіт порохнявого, ледь живого власника мізерної ренти, де він заповідав своєму улюбленому онукові нічний столик, тут у цілковитій таємниці залагоджували юридичні справи вдів і сиріт, робітників і мільйонерів. Нема чого поглядати на молодого митця в чорному перелицьованому костюмі, успадкованому від дядька, митця, що приніс загорнений у канцелярський папір пакет та скручені в рурку креслення і вважає, нібито задля цього треба особисто турбувати пана нотаря.