Я засяду небагато місця, стільки, як скручений килим, не більше, хай мене загорнуть у вітрило й перевезуть через кордон.
— Спускайся вниз,— мовив Трішлер,— там нагорі тебе можуть побачити з другого берега.
Я обернувся лицем до схилу і, чіпляючись за траву, почав повільно спускатися вниз.
— А, це ти...— сказав старий.— Я знаю, хто ти, але забув, як твоє прізвище.
— Фемель,— нагадав я.
— Звичайно, тебе шукають, сьогодні вранці навіть оголосили про це по радіо, як я не здогадався, вони ж називали твої прикмети: червоний шрам на переніссі. Ти вдарився головою об залізний борт човна, як ми колись перепливали річку під час повені й нагналися на опору моста,— я тоді не врахував, що течія така потужна.
— Так, і мені тоді заборонили бувати тут
— Але ж ти однаково бував?
— Недовго, поки не посварився з Алоїзом.
— Ходімо, тільки пригнися, коли ми проходитимемо під розвідним мостом, а то наб'єш гулю на лобі й тобі знов заборонять бувати тут. Як ти втік від них?
— Нетлінгер прийшов на світанку до мене в камеру й вивів задніми дверима до підземного ходу, що тягнеться аж до залізничного насипу на Вільгельмскуле. Він сказав мені: "Вшивайся, і якнайшвидше. Я можу дати тобі лише годину часу, а тоді мушу повідомити про твою втечу поліцію". І я виходив усі околиці, поки добрався сюди.
— Так, так,— мовив старий.— То вам припекло кидати бомби! Припекло влаштовувати змови і... Вчора я вже одного з вас запакував і переправив через кордон.
— Вчора? — перепитав я.— Кого?
— Шреллу,— сказав старий.— Він ховався тут, і я примусив його втекти на "Анні-Катаріні".
— Алоїз завжди хотів стати стерновим на "Анні-Катаріні "!
— А він і став стерновим на "Анні-Катаріні"... А тепер ходімо.
Коли ми пробиралися вздовж похилого муру попід кручею до Трішлерового дому, я спіткнувся і впав, тоді підвівся й ще раз упав, знов підвівся, й від кожного різкого поруху сорочка то відривалася від шкіри, то знов прилипала, відривалася й прилипала, і за кожним разом спину мою обсипав пекучий біль, від якого затьмарювалась свідомість. У тій напівсвідо-мості порухи, барви, запахи із безлічі спогадів сплутувались, нашаровувались одне на одне, я бачив перед собою то блискучу воду, то зелений схил, то падав, то вставав, то йшов просто, то завертав за Трішлером убік, усе це зливалося в строкату картину, та все переважав біль.
Повінь, думав я, повінь, мені завжди хотілося кинутись у воду, щоб вона понесла мене до сірого обрію.
У маренні мене довго мучило питання, чи в казанок можна сховати гарапник з колючого дроту. Спогади про рухи оберталися в лінії, а лінії з'єднувались між собою і утворювали фігури, зелені, чорні, червоні, як кардіограми, що зображають ритми людського серця: порух, яким Алоїз Трішлер витягав вудку, коли ми ловили рибу в Старій гавані, помах, яким він закидав гачок із принадою, жест, яким він показував на швидку течію,— то була правильна геометрична фігура, накреслена зеленим на сірому; Нетлінгер, який підіймав руку, щоб кинути Шреллі м'яча в обличчя, тремтіння його губ, дрижання ніздрів обернулося в сіру фігуру, схожу на павутину. Ніби якийсь телеграфний апарат, що невідомо де був, записував у моїй пам'яті образи різних людей: Едіт увечері після гри в бейсбол, коли я йшов додому зі Шреллою, її обличчя в Блесенфельдському парку під моїм обличчям, коли ми лежали в траві й воно було мокре від літнього дощу. Краплі блищали в її білявих косах, скочувалися з лоба вздовж брів, віночок сріблястих крапель, що підіймався й опадав разом із її обличчям, коли вона дихала. Той віночок у моїх спогадах скидався на кістяк якоїсь тендітної морської тварини, знайдений у рудому піску на березі, який раптом розсипався на безліч хмаринок, однакових завбільшки. Згадував я і лінію її уст, коли вона казала мені: "Вони вб'ють тебе". Згадував Едіт.
Болісним маренням зринав у моїй пам'яті загублений ранець — адже я досі ніколи нічого не губив. Я то вихоплював сіро-зелений том Овідія із дзьоба худої курки, то відбирав у чергової в кінозалі вірш Гельдерліна, який вона видерла з моєї хрестоматії, бо він їй дуже сподобався: "Жаліючи, серце всевишнього лишається завжди тверде".
Пані Трішлер принесла вечерю: склянку молока, яйце, хліб і яблуко. Вона швидкими, як у молодої дівчини, рухами обмила мою посічену спину вином — мене пекло вогнем, коли вона витискала з губки те вино на рани,— потім полила мені спину олією. Я спитав її:
— Звідки ви знаєте, що так треба?
— Можеш прочитати в Біблії, як обмивають рани,— відповіла вона.— І я вже обмивала їх твоєму приятелеві Шреллі. Алоїз післязавтра буде тут, а в неділю попливе з Рурорта в Роттердам. Не бійся, вони все влаштують, на річці люди знають одне одного, як на одній вулиці. Налити ще молока?
— Ні, дякую.
— Не турбуйся, в понеділок або у вівторок ти вже будеш у Роттердамі. А що з тобою сталося?
Нічого. Нічого не сталося. Мене й досі розшукували, й досі оголошували мої прикмети: червоний шрам на переніссі. Батько, мати, Едіт — я не хотів визначати міру своєї ніжності до кожного з них, не хотів виливати свої жалі. Переді мною була весела річка, веселі святкові пароплави з барвистими прапорцями, і помальовані в червоні, зелені й сині кольори вантажні судна, що возили туди й сюди вугілля і дерево, теж були веселі. На тому березі видно було зелені алеї і білу як сніг терасу кав'ярні "Бельв'ю", а за ними — вежу собору Святого Северина й освітлений червоним світлом, різко окреслений ріг готелю "Принц Генріх". Звідти було якихось сто кроків до нашого дому. Батьки саме сідають до вечері, до заставленого наїдками столу, біля якого батько порядкує, як патріарх: суботня вечеря в нас була особливо врочиста — чи не перехолодилося червоне вино й чи досить охолодилося біле?
— То більше не хочеш молока?
— Дякую, не хочу, пані Трішлер, справді не хочу.
Хлопці на мотоциклах гасали від одного стовпа для оголошень до другого з об'явами, обведеними червоною лямівкою: "Смертний вирок гімназистові Робертові Фемелю..." Батько молився перед вечерею: "Його мучили за нас", мати описувала руками формулу покори, перше ніж сказати: "Який цей світ лихий, як мало в ньому людей із чистим серцем", а чоботи Отто ще вистукували "братик, братик" по підлозі, по кам'яних плитках сіней, по бруківці вулиці, якою він ішов до Модестської брами. На річці гудів "Штільте", пронизливі звуки розпанахували вечірнє небо, білими борознами краяли, наче блискавки, темну синяву. Я вже лежав на брезенті, ніби померлий у відкритому морі, якого мають поховати в його глибинах, Алоїз підняв край брезенту, щоб загорнути мене, і я побачив чітко вибиті білим по сірому слова: "Морієн. Єймуйден". Пані Трішлер нахилилась і, плачучи, поцілувала мене. Алоїз повільно загорнув мене, наче найдорожчого йому покійника, і взяв на плече.
— Синку,— сказав старий,— синку, не забувай нас. Віяв вечірній вітер, "Штільте" ще раз загудів, приязно
нагадуючи, що треба відчалювати, в кошарах замекали вівці, чоловік на перехресті крикнув: "Морозиво! Морозиво!" й замовк, мабуть, накладав комусь морозиво між крихкі вафлі. Місток, яким Алоїз ніс мене, ледь вигинався під його ходою, і чийсь голос тихо спитав:
— Це він?
І Алоїз так само тихо відповів:
— Він.— І прошепотів мені на прощання: — Думай про те, що у вівторок увечері ти вже будеш у Роттердамській гавані.
Чиїсь інші руки понесли мене сходами вниз, запахло мастилом, вугіллям, а тоді дровами, десь далеко почулися гудки, "Штільте" задвигтів, темний гуркіт наростав, і я відчув, що ми пливемо вниз по Рейну, все віддаляючись від собору Святого Северина.
Тінь від собору Святого Северина підповзала все ближче, вона захопила ліве вікно більярдної і торкнулася правого час, що пересувався разом із сонцем, грізне наближався, наповнював великі дзиґарі, що скоро не витримають, виблюють його з себе зі страшними ударами. Кулі все котилися, білі по зеленому, червоні по зеленому, розтинаючи роки, накопичуючи одне на одне десятиріччя й секунди — спокійний голос подавав секунди як віки. Аби тільки мені тепер знов не довелося йти по коньяк, не наткнутися очима на календар і годинник, не зустрітися з овечою жрицею і з тією, що не повинна була народитись, аби тільки ще раз почути від Фемеля €паси ягнят моїх", почути про ту жінку, що лежала в траві під літнім дощем, про кораблі на якорі, про жінок, що спускаються з них містками, і про "м'яч, якого забив Роберт", Роберт, що так і не прийняв причастя буйвола, Роберт, що й далі грав у більярд, мовчки утворюючи києм усе нові фігури на двох квадратних метрах зеленого сукна.
— А ти, Гуго,— тихо сказав він,— ти мені сьогодні нічого не розповіси?
— Не знаю, скільки це тривало, але мені здається, що цілу вічність: завжди, коли я йшов зі школи, вони мене били. Часом Я ждав, аж поки впевнювався, що вони всі пішли додому їсти, й поки приходила жінка, яка прибирала в школі. Побачивши мене в коридорі, вона питала: "Чого ти й досі сидиш тут, хлопче? Мати вже, мабуть, не дочекається на тебе".
Та я боявся, ждав, аж поки прибиральниця також піде й замкне мене в школі. Мені не завжди вдавалось діждатися цього, здебільшого прибиральниця виганяла мене, перше ніж замикала двері, але який я був радий, коли мені щастило і я залишався замкнений у школі. їсти я мав що: знаходив у партах та у відрах зі сміттям, які прибиральниця виносила у вестибюль для сміттярів, бутерброди, яблука, недоїдки пирога. Я був сам у школі, і вони мені не могли нічого заподіяти. Я, пригнувшись, залазив у роздягальню для вчителів за дверима в підвал, бо все боявся, що вони заглянуть у вікно й побачать мене, але минуло багато часу, поки вони довідалися, що я ховаюся в школі. Часто я сидів там годинами, до самого вечора, а тоді відчиняв вікно й вилазив надвір. Не раз я довго дивився на порожнє шкільне подвір'я: чи є щось порожніше за шкільне подвір'я надвечір? Мені було дуже добре, аж поки вони не довідалися, що я сиджу замкнений у школі. Я ховався в роздягальні для вчителів або під котримось підвіконням і чекав, коли в мені прокинеться те, що я знав тільки з назви: ненависть. Я так хотів би ненавидіти своїх ворогів, але не міг, пане докторе, тільки боявся їх. Бували дні, коли я дочікував лише до третьої або до четвертої, думав, що вони вже всі пішли й мені пощастить швидко пробігти вулицею повз Майдові Стайні й навколо церкви додому і там замкнутися.