На якусь мить я побачив дівчину освітленою: коли вона підвелась, уклякнула й потім піднялася східцями, щоб загасити ліву свічку, я розглядів її ніжний профіль і одухотворене обличчя. Поки вона стояла, облита м'яким жовтим світлом, я побачив, що вона й справді гарна: тонка й висока, з ясним обличчям, яке не видалось мені дурним навіть тоді, коли вона, випнувши губи, почала дути на свічку. А потім і її, і хлопця огорнула темрява, і я побачив їх знову аж тоді, коли вони вступили у смугу сірого світла, що падало з маленького віконця вгорі. І мене знову зворушила постава її голови й порух її шиї, коли вона, проходячи мимо, кинула на мене допитливий, дуже спокійний погляд і вийшла. Вона була гарна, і я пішов за нею. Біля дверей вона ще раз уклякнула, а потім штовхнула двері й потягла за собою недоумкуватого.
Я пішов слідом за нею. Дівчина повернула в протилежний бік, до вокзалу, й пішла безлюдною вулицею, де були тільки крамнички та руїни, і я помітив, що вона кілька разів оглянулась. Струнка, худорлява, мабуть, не старша вісімнадцяти або дев'ятнадцяти років, вона наполегливо й терпляче тягла за собою недоумкуватого.
Побільшало будинків, крамнички траплялися тільки де-не-де, прокладено було кілька трамвайних колій, і я зрозумів, що це та частина міста, де мені доводилось бувати рідко. Десь тут мало бути трамвайне депо: із-за червонястого погано залатаного муру долинав скрегіт трамваїв, ранкову сутінь прорізали спалахи зварювальних апаратів і чулося шипіння кисневих балонів.
Я так довго й пильно вдивлявся в мур, що й не помітив, як дівчина зупинилася. Підійшовши до неї зовсім близько, я побачив, що вона стоїть перед однією з крамничок і перебирає в'язку ключів. Недоумкуватий дивився на одноманітно сірий простір неба. Дівчина знову оглянулась, а я, проходячи повз неї, на мить затримався і побачив, що крамничка, яку вона відчиняла, була закусочна.
Вона вже відімкнула двері, і, заглянувши всередину, я розпізнав у сірій темряві стільці, прилавок, матове срібло кавоварки; на мене війнуло затхлим запахом холодних картопляних оладків, і в сутінках я розглядів за брудним склом прилавка дві тарілки, повні фрикадельок, холодні відбивні котлети та велику зеленувату банку, в якій плавали мариновані огірки.
Коли я зупинився, дівчина подивилася на мене. Вона знімала бляшані віконниці. Я теж подивився їй в обличчя Пробачте,— сказав я,— ви вже відчиняєте?
— Так,— відповіла вона, проходячи повз мене, щоб віднести останню віконницю в кімнату, і я почув, як вона поставила її на місце. Хоча віконниці були вже зняті, вона вернулася ще раз, подивилася на мене, і я спитав:
— Можна увійти?
— Звичайно,— відповіла вона,— але ще холодно.
— Дарма,— сказав я, входячи.
У закусочній стояв огидний запах, і я витяг з кишені сигарети й закурив. Дівчина увімкнула електрику, і, розгляді-вшись при світлі, я здивувався, як чисто в кімнаті.
— Незвична погода для вересня,— сказала вона.— Удень знову буде жарко, а зараз холодно.
— Авжеж,— підтвердив я,— як це не дивно, а вранці холодно.
— Я зараз запалю в грубці,— сказала вона.
Голос у неї був чистий, дзвінкий і сухуватий, і я помітив, що вона збентежена.
Кивнувши у відповідь, я став біля стіни поряд з прилавком і оглянувся довкола; голі дощані стіни були обклеєні барвистими рекламами сигарет: елегантні сивуваті чоловіки, запрошуючи, з усмішкою простягали свої портсигари декольтованим дамам, у другій руці тримаючи за шийку пляшки з шампанським; з виразом диявольської одчайдушності на обличчях ковбої мчали верхи з ласо в одній руці і з сигаретою в другій, тягнучи за собою неймовірно велику й так само неймовірно синю хмару тютюнового диму, що, наче шовковий прапор, простягався аж до обрію прерій.
Недоумкуватий сидів біля грубки, тихо тремтячи від холоду. Він засунув у рот яскраво-червоного льодяника на паличці і з дратівною наполегливістю обсмоктував його, а з куточків рота в нього повільно стікали дві вузенькі, ледь помітні цівочки розталого цукру.
— Бернтарде,— лагідно сказала дівчина, схиляючись до хлопчика і дбайливо витираючи йому куточки рота своїм носовичком. Вона відчинила дверцята грубки, зіжмакала кілька газет і кинула їх у топку, потім поклала тріски та брикети й піднесла до іржавої пащі грубки запаленого сірника.
— Сідайте ж, будь ласка,— сказала вона мені.
— Дуже дякую,— відповів я, але так і не сів.
Мені було холодно й хотілося стояти ближче до грубки, і, незважаючи на легку огиду, що її викликав у мені вигляд недоумкуватого й запах холодних дешевих страв, я відчував радість, смакуючи наперед каву та хліб з маслом. Я дивився на білосніжну потилицю дівчини, на її недбало зацеровані панчохи, спостерігав за м'якими рухами її голови, коли вона низько нахилялася, щоб подивитись, як розгоряється вогонь.
Спочатку тільки трохи диміло, а потім нарешті почувся тріск; полум'я тихо загуготіло, і диму стало менше. Увесь цей час дівчина сиділа навпочіпки біля моїх ніг, роблячи щось брудними пальцями в пащі грубки, й часом нахилялася, щоб роздути вогонь, і коли вона нахилялася зовсім низько., я бачив не тільки її потилицю, а й білу дитячу спину.
Раптом вона встала, усміхнулася мені й пішла за прилавок. Відкрутивши кран, помила руки й увімкнула кавоварку. Я підійшов до грубки, відчинив коцюбкою дверцята й побачив, що дрова розгорілися й полум'я вже лизало брикети Стало справді тепліше. У кавоварці забулькала вода, і я відчув, як розпалився в мене апетит. Завжди, коли я вип'ю, мені дуже хочеться кави і чогось попоїсти, проте я з деякою огидою дивився на холодні сосиски, на їхню зморщену шкір ку та на миски з салатом. Дівчина взяла бляшаний ящик, заставлений порожніми пляшками, і вийшла. Залишившись на самоті з недоумкуватим, я відчув дивне дратування. Хлопчик не звертав на мене ніякісінької уваги, але я не тямився від люті, бачачи, з яким самовдоволеним виглядом він сидить і смокче огидну паличку з карамеллю.
Не встиг я кинути сигарету, як двері відчинились, і я злякався: замість дівчини з'явився священик, який щойно служив месу. На голові в нього був тепер чорний дуже чистий капелюх, з-під якого виглядало кругле, бліде селянське обличчя.
— Доброго ранку,— привітався священик, і коли він поба чив, що за прилавком нікого немає, на його обличчі, наче тінь, промайнуло розчарування.
Доброго ранку, сказав я і подумав: "Бідолаха". Аж тепер я зрозумів, що був у церкві Скорботної богоматері Я знав геть усе про цього священика: відзиви про нього були так собі, його проповіді не подобалися — в них було замало пао^юсу, а голос у нього був надто хрипкий. На війні він не здійснив ніяких подвигів: не став ні героєм, ні бійцем Опору; грудей його не прикрашав жоден орден, і так само не заслужив він ореолу мучеництва; навіть документи його псувало звичайнісіньке дисциплінарне стягнення за неявку на вечірню перевірку. Та це ще півлиха більше підточила його авторитет дивна любовна історія, і хоч згодом з'ясувалося, Що кохання було платонічне ступінь духовної близькості викликав у начальства невдоволення. Про таких, як священик з церкви Скорботної богоматері, пан прелат говорить, що вони ледве тягнуть на трійку з мінусом, коли не на двійку з плюсом. Священик так явно збентежився й розчарувався, що мені стало не по собі. Я припалив другу сигарету, ще раз сказав: "Доброго ранку" — і постарався не дивитися в його таке звичайне обличчя. Щоразу, коли я бачу одягнених у чорні сутани священиків, бачу спокійну впевненість на невпевнено спокійних обличчях, мене охоплює дивне почуття суміш люті й жалю,— те саме почуття, яке викликають у мене мої діти.
Священик нервово постукував двомарковою монетою по склу, що лежало на прилавку. А коли двері відчинились і ввійшла дівчина, густий рум'янець залив йому шию і все обличчя.
— Я зайшов тільки по сигарети, сказав він квапливо.
Я уважно спостерігав, як його куці білі пальці обережно пробиралися поміж відбивними до сигарет, як він нарешті витяг червону пачку, кинув на прилавок монету і швидко вийшов із закусочної, ледь чутно промимривши: "На все добре".
Подивившись йому вслід, дівчина поставила кошик, якого тримала в руці, і, побачивши свіжі білі булочки, я відчув, як у мене потекла слинка. Насилу проковтнувши теплувату слину, я погасив свою сигарету й пошукав очима, де б його сісти. Залізна грубка тепер пашіла жаром з легкою домішкою брикетного диму, і я відчув, як щось кисле піднімається у мене в шлунку, викликаючи нудоту.
З вулиці чути було, як на повороті, виходячи з депо, скреготіли трамваї; зчеплені один з одним брудно-білі вагони проповзали, наче змії, повз вікна, зупинялися й рушали далі, і їхній сліпучий скрегіт, починаючись у певних місцях, розходився в різні боки, розмотуючись, наче клубок ниток, і губив ся десь ген далеко.
Вода в кавоварці тихо булькотала, недоумкуватий обсмок ту вав свою дерев'яну паличку, на якій залишився тепер тільки тоненький, зовсім прозорий рожевуватий шар кара мел і.
Вам кави? — спитала мене дівчина, стоячи за прилав ком.— Хочете кави?
— Ага, будь ласка,— швидко сказав я, і вона, поставивши під кран кавоварки чашку з блюдцем, повернула до мене своє спокійне вродливе обличчя, наче зворушена тоном мого голосу, і, всміхаючись, кивнула. Потім вона обережно відкрила бляшану банку з меленою кавою, взяла ложку, і до мене долинув чудовий запах; повагавшись якусь мить, вона спитала:
— Скільки? Скільки вам налити чашок?
Я квапливо витяг з кишені гроші, розрівняв зім'яті папірці, швидко склав докупи монети, ще раз пошукав по кишенях, а потім, полічивши все, сказав:
— Три. Мені три чашки.
— Три,— сказала вона, знову всміхнулась і додала: — Тоді я дам вам кавничок, це дешевше.
Я спостерігав, як вона насипала в нікельоване ситечко чотири повні чайні ложки кави, вклала його в апарат, відсунула чашку й підставила кавник. Вона спокійно орудувала кранами, у кавоварці булькотало, шуміло, і пара з шипінням піднімалася до її обличчя, а потім я бачив, як темно-брунатна рідина закапала в кавничок. У мене тихо забилося серце.
Іноді я думаю про смерть, про ту мить, коли людина переходить з цього життя в інше, і я намагаюсь уявити собі, що згадається мені в цю останню мить: бліде обличчя моєї жінки, світле вухо священика у сповідальні, кілька тихих мес у сутінках церков, сповнених ніжних звуків літургії, рожева й тепла шкіра моїх дітей, горілка, що кружляє в моїх жилах, та ще сніданки після випивки, кілька таких сніданків.