Я знав, що це простий прикметник, він крутився в мене на язиці, та весь час вислизав. Єпископ любить надавати своїй мові того відтінку говірки, який робить промовця популярним, проте єпископ не популярний. Свій словниковий запас для проповідей він, очевидно, позичає з богословських книг, де зібрано всілякі ао^оризми, які за останні сорок років непомітно, але невпинно втрачали свою переконливість. Ці ао^оризми стали тепер пустими фразами, утертими істинами. Істина не буває нудною, але єпископ, очевидно, має особливий хист оповивати і її нудьгою.
— ...У нашому повсякденному житті ми повинні пам'ятати про господа бога, збудувати йому вежу в своєму серці...
Кілька хвилин я прислухався до його голосу, що лунав над безлюдними плато^ормами, і водночас бачив убраного в червоне чоловіка, що стояв там, удалині, біля репродуктора, і говорив, ледь помітно перебираючи міру в говірці. І несподівано я згадав слово, яке шукав роками, але не міг згадати, бо було воно надто просте: єпископ дурний. Мій погляд, обігнувши вокзал, вернувся на платформу, де дівчина від хвилювання все ще то підсмикувала, то опускала свого білого фартуха, а жінка на лавці тепер давала своїй дитині пляшечку. Потім очі мої ковзнули по буруватому хвилястому орнаменту на цегляній стіні й зупинились на брудному підвіконні в моїй кімнаті, і я зачинив вікно, ліг на ліжко й закурив.
Тепер нічого не було чути, і в будинку стало тихо. Стіни кімнати були обклеєні червонястими шпалерами, зелений їхній візерунок у 4юрмі серця вицвів, і здавалося, що хтось надряпав на папері олівцем бліді закарлюки, розташувавши їх напрочуд рівномірно. Абажур — яйцеподібний скляний ковпак з голубуватими прожилками — був потворний, як і всі абажури; лампочка в ньому була, певно, на п'ятнадцять свічок. Подивившись на вузьку одежну шафу, темно-брунатну від морилки, я зрозумів, що нею ніколи не користувалися і що її взагалі поставили сюди не для користування. Люди, які бувають у цій кімнаті, не належать до тих, хто розпаковує свій багаж, якщо він взагалі у них є. У них немає піджаків, які треба вішати на плічка, немає сорочок, які треба складати; та й ті двоє плічок, що їх я помітив у відчиненій шафі, були такі ненадійні, що могли зламатися під вагою мого піджака. Тут вішають піджаки на стілець, а штани, якщо їх взагалі знімають, кидають поверх піджака, не звертаючи уваги на складку, і при цьому розглядають бліду чи, буває, й червонощоку істоту жіночої статі, чий одяг висить на другому стільці. Одежна шафа тут зовсім зайва, вона існує тільки про людське око, як і плічка, якими ще ніхто не користувався. Замість умивальника стоїть звичайнісінький кухонний столик з умивальним тазом, який можна поставити під стіл. Але таза туди не поставили. Він емальований, трохи оббитий, а фаянсова мильниця — це рекламний виріб фабрики губок. Склянку для чищення зубів, очевидно, розбили, та так і не дали іншої. Принаймні склянки не було. Очевидно, тут вважали за свій обов'язок подбати й про прикрашення стін, а що підійшло б сюди краще, ніж репродукція Мони Лізи, котра, напевне, була колись додатком до якогось попу лярного журналу з мистецтва? Ліжка, низькі й темні, були Ще нові, з кислуватим запахом свіжообструганого дерева. Постільна білизна мене не цікавила. Поки що я лежав одягнений і чекав на свою жінку, яка, напевне, принесе домашню білизну. Ковдри були вовняні, зеленуватого кольору; вони трохи витерлися, і на тканому візерунку ведмеді, що грають У м'яча, перетворились на людей, що грають у м'яча, оскільки морди ведмедів уже не можна було розпізнати і вони стали схожими на карикатури атлетів з бичачими шиями які перекидаються мильними бульками. Дзвони пробили дванадцяту.
Я встав, щоб узяти з умивального столика мильницю, і закурив. Просто жахливо, що я не можу про це ні з ким говорити, нікому не можу сказати всієї правди, але гроші мені потрібні й кімната потрібна тільки для того, щоб спати зі своєю жінкою. Ось уже два місяці, як ми хоч і мешкаємо в тому самому місті, а живемо подружнім життям тільки в готельних номерах. Коли було по-справжньому тепло, ми іноді зустрічалися в парках або в парадних зруйнованих будинків, у самому центрі міста, аби бути певними, що нас не захоплять зненацька. У нас надто мала квартира — оце й усе. Окрім того, стіна, що відділяє нас від сусідів, надто тонка. А на більшу квартиру потрібні гроші, потрібне те, що вони називають енергією, але ми не маємо ні грошей, ні енергії. У моєї жінки також нема енергії.
Останній раз ми були разом у парку, що на околиці міста. Вечоріло, і з полів віяло запахом зібраного порею, а на обрії по червонястому небу стелився з димарів чорний дим. Швидко залягала темрява, червінь неба стала фіалковою, а потім чорною, і вже не видно було темних широких мазків диму. Сильніше запахло пореєм та гіркотою цибулі. Десь дуже далеко, за піщаним кар'єром, світилися вогні, дорогою повз нас проїхав на велосипеді якийсь чоловік: над вибоїстим шляхом гойдався вогник, вирізаючи в небі маленький темний трикутник, один бік якого був відкритий. Непідтягнуті болти деренчали, і стук щитків завмирав удалині повільно й майже урочисто. Коли я вдивлявся довше, то розпізнавав біля дороги ще й огорожу, темнішу за ніч, а за нею чулося ґелґотання гусей та ласкавий голос якоїсь жінки, що кликала їх, аби погодувати.
На темній землі я розпізнавав тільки біле обличчя Кете, і коли вона розплющувала очі, бачив у них якийсь дивний синюватий блиск. її голі руки також були білі; вона дуже гірко плакала, і, цілуючи її, я відчував смак сліз. У мене паморочилась голова, і склепіння неба тихо погойдувалось над головою, а Кете плакала дедалі гіркіше.
Ми обтрусились і повільно пішли до кінцевої зупинки дев'ятого номера. Здалека було чути, що трамвай завертав по колу, і ми бачили, як з дротів сипалися іскри.
— Стає прохолодно,— сказала Кете.
— Так,— сказав я.
— Де ти спатимеш цієї ночі?
— У Блоків.
Ми пішли вниз до трамвая алеєю, повз обсмалені снарядами дерева.
У пивниці біля кінцевої зупинки дев'ятого номера я замовив коньяк для нас обох, кинув десятипо^енігову монету в автомат, і нікелеві кульки, скотившись у дерев'яний канал, один по одному підскочили вгору; вони натиснули на сталеві пружини й ударили по нікелевих контактах; почувся тихий дзвін, а вгорі, на скляній шкалі, з'явилися червоні, зелені та сині цифри. Господиня і Кете спостерігали за мною, і я, граючи далі, поклав руку на потилицю Кете. Господиня склала на грудях руки, й усмішка оживила її велике обличчя. Я грав далі, і Кете не зводила з мене очей. До пивниці зайшов якийсь чоловік, забрався на високу табуретку біля прилавка, поклав сумку позад себе на стіл і замовив горілку. У нього було замурзане обличчя, брунатного відтінку руки, і світла голубінь очей здавалась іще світлішою, ніж була насправді. Він подивився на мою руку, яка все ще лежала на потилиці в Кете, поглянув на мене й замовив другу чарку горілки. Невдовзі після цього він підійшов до мене й почав грати на другому автоматі, непоказному на вигляд, схожому на касу — ручка з щілиною та велика червоняста шкала, на якій підряд одна за одною стояли три великі чорні цифри. Чоловік кинув монету, повернув ручку, цифри на шкалі закрутилися, зникли, а потім, через певні інтервали, щось тричі клацнуло, і вгорі з'явилися цифри 1—4—6.
— Нічого,— сказав чоловік і кинув іще одну монету. Диск із цифрами шалено закрутився, потім стукнуло, ще раз стукнуло і ще раз, якусь мить було тихо, і несподівано із сталевої пащі автомата посипались десятиш})енігові монети.
— Чотири,— сказав чоловік, усміхнувся мені й додав: — Це вже краще.
Кете зняла мою руку зі своєї потилиці і сказала:
— Мені треба йти.
На вулиці трамвай, розвертаючись, зі скреготом ішов по колу, і я, заплативши за обидві чарки коньяку, провів Кете До зупинки. Коли вона входила в трамвай, я поцілував її, і вона поклала руку мені на щоку, а потім, скільки я міг її бачити, махала мені рукою.
Вернувшись до пивниці, я побачив, що чоловік із замурза-ним обличчям усе ще стоїть біля автомата. Я замовив коньяк, припалив сигарету й подивився на нього. Мені здавалося, що я вгадую ритм, у якому обертається диск, і коли стук лунав раніше, ніж я чекав, мені ставало страшно; я чув, як чоловік мурмотів: "Нічого... нічого... два... нічого... нічого"
Коли чоловік, сиплючи прокльони, вийшов з пивниці, а я почав розмінювати гроші, щоб запустити автомат, на блідому обличчі господині вже не було усмішки.
Ніколи не забуду, як я вперше опустив ручку вниз і диск швидко закрутився (тоді мені здалося: неймовірно швидко) та як тричі, через рівні проміжки часу, щось клацнуло. Я прислухався, чи не почується дзенькіт падаючих монет, але нічого не дзенькнуло.
Я пробув там ще з півгодини, пив горілку й крутив ручку, дослухаючись до дикого шереху дисків та сухого клацання, а коли я виходив з пивниці, у мене в кишені не було й п4>еніга, і мені довелося йти пішки майже три чверті години — аж до Ешерштрасе, де живуть Блоки.
Відтоді я заходжу тільки до тих пивниць, де поставлено такі автомати, прислухаюся до чарівливого шереху дисків, чекаю, коли всередині клацне, і щоразу лякаюсь, коли шкала зупиняється, а гроші не вискакують.
Наші побачення підпорядковані певному ритмові, якого ми ще не усвідомили. Бажання зустрітися виникає раптово, і нерідко буває, що ввечері, перш ніж приткнутися десь на ніч, я підходжу до нашого будинку й викликаю Кете вниз умовним дзвінком, про який ми домовилися з нею, щоб діти не помітили, що я поблизу. Бо найдивніше те, що вони, здається, люблять мене, хочуть мене бачити, говорять про мене, хоча в останні тижні, прожиті з ними, я їх бив. Я бив їх так сильно, що, побачивши якось себе зі скуйовдженим чубом у дзеркалі, сам злякався виразу свого обличчя. Блідий, проте облитий потом, я затулив собі вуха, щоб не чути, як кричить хлопець, якого я бив за те, що він співав. Однієї суботи, надвечір, коли я чекав на Кете внизу біля парадного, Кле-менс і Карла все-таки застукали мене. Я злякався, помітивши, що їхні обличчя засвітилися радістю. Вони кинулись до мене, обіймали мене, розпитували, чи я здоровий, і я піднявся з ними сходами. Та тільки-но я вступив до нашої кімнати, мене знову охопив страх перед жахливим подихом злиднів; навіть усмішка нашого малюка, який, здається, впізнав мене, і радість дружини — ніщо не могло вгамувати тієї ненависної дратівливості, яка одразу ж піднялась у мені, тільки-но діти почали підстрибувати й співати.