Першого разу, коли вихователь перехопив зневажливий погляд Луї, що вразив його, наче блискавка, він промовив фразу, яку я запам'ятав:
* Останній аргумент отців (латин.).
— Якщо ви ще раз так подивитеся на мене, Ламбер, я вас почастую ременем.
На ці слова усі носи задерлися, й учні стали зиркати по черзі то на вчителя, то на Луї. Погроза прозвучала так по-дурному, що хлопець метнув на отця-вихователя ще один блискавичний погляд. Так між учителем і Ламбером виникла напруга, яка розряджалася тільки шмаганням учня по руках. Отоді Луї й відкрив разючу силу свого погляду.
Бідолашний поет з його чутливими нервами, часто істеричний, мов жінка, пригнічений хронічною меланхолією, хворий своїм генієм, як юна дівчина хворіє коханням, якого прагне, ще не знаючи його, цей хлопчина, такий сильний і водночас кволий, хлопчина, що його Корінна18 відірвала від рідних полів і запхала в жахливу матрицю колежу, де кожен інтелект, кожне створіння, незалежно від свого таланту, свого темпераменту, мусить пристосовуватися до правил, до однієї форми (так золото перетворюється на круглі монети під карбувальним пресом), отож Луї Ламбер витерпів усі різновиди болю, які могли вразити його тіло й душу. Ніби прикутий до лави за своєю партою, битий ременем, змучений хворобами, ображений у всіх своїх почуттях, здавлений зашморгом неприємностей, скоряючись безлічі тиранічних вимог навчального розпорядку, він глибоко страждав, і вся його тілесна оболонка терпіла люті муки. Подібно до святих мучеників, що всміхалися під тортурами, він утікав на небо, куди підносила його думка. Може, це внутрішнє життя й допомогло йому заглянути в таємниці, в які він так вірив.
Наше прагнення до незалежності, наші незаконні заняття, наше позірне неробство, замріяність, у якій ми постійно перебували, безперервні покарання, наша відраза до уроків та "пенсумів", здобули нам незаперечну славу дітей нікчемних і невиправних. Вчителі зневажали нас, а товариші, від яких ми приховували свої таємні захоплення, боячись їхніх глузів, ставилися до нас із жахливим презирством. Ця подвійна недооцінка була несправедлива з боку вчителів, але цілком виправдана з боку учнів. Ми не вміли ані грати в м'яча, ні бігати, ні ходити на дибах. У дні амністії або коли нам випадала вільна хвилина, ми не брали участі в жодних розвагах, що були тоді у моді в колежі. Чужі забавам наших товаришів, ми усамітнювалися від усіх і в задумі сиділи під яким-небудь деревом на подвір'ї. Поет-і-Піфагор були винятком, вони жили поза життям школярської громади. Притаманний дітям проникливий інстинкт та вразливе самолюбство були причиною того, що одні школярі відчували в нас вищу духовну силу, а другі — нижчу; одні ненавиділи нашу мовчазну аристократичну гординю, інші — зневажали нашу нікчемність. Такі почуття виникали в нашому середовищі незалежно від нашої свідомої волі й, мабуть, я розгадав їх лише сьогодні. Отже, ми жили, наче двоє щурів, ховаючись у кутку класу, де були наші парти, і нам доводилося сидіти там не лише на уроках, а й на перервах. Це виняткове становище мало призвести і призвело до того, що ми опинилися в стані війни з учнями нашого відділення. Майже завжди всіма забуті, ми сиділи там спокійні і майже щасливі, ніби дві рослини або дві прикраси, що випадали у класній кімнаті з гармонії загального стилю. Бувало, найзабіякуватіші з учнів ображали нас, прагнучи показати, що можуть безкарно зловживати своєю силою, а ми на їхні прискіпування відповідали презирством; і не раз закінчувалося це тим, що на Поета-і-Піфагора сипався град ударів.
Ламбер сумував за домівкою кілька місяців. Я не знаю, чи можна описати його журбу. Принаймі в мене це не вийшло — Луї зіпсував мені не один шедевр. Обидва ми були в ролі "Прокаженого з долини Аости"19 і спізнали почуття, описані в книжці пана де Местра, значно раніше, ніж прочитали про них у його красномовному переказі. Звичайно, літературний твір не може оживити спогади дитинства, але заглушити їх йому ніколи не вдасться. Ламберові зітхання звучали для мене набагато прекраснішими гімнами смутку, ніж найнатхненніші сторінки "Вертера". Та, можливо, не слід порівнювати страждання, яких завдає справедливо чи несправедливо осуджена нашими законами пристрасть, з муками бідолашної дитини, яка прагне сонячного проміння, мріє про росяні долини, про волю. Вертер був рабом одного бажання, а в Луї Ламбера була поневолена вся душа. Хоч геній у всьому однаково талановитий, але якщо він передає почуття зворушливе, засноване на щирих, а отже, й цілком чистих бажаннях, це виходить у нього переконливіше, ніж коли він бідкається й нарікає. Бувало, Ламбер довго дивився у вікно, милуючись листям липи, а тоді казав мені одне тільки слово, але в тому слові розкривалася неозора мрія.
— На моє щастя,— вигукнув він якось,— у мене бувають радісні хвилини, коли мені здається, що стіни класу обвалились, і я далеко звідси, в полях! Яка втіха летіти за своєю думкою, як летить пташка у синьому небі! Чому зелений колір такий поширений у природі? — запитував він мене.— Чому в ній рідко зустрічаються прямі лінії? Чому в творіннях людини так мало кривих? Чому лише людина відчуває пряму?
Ці слова свідчили, що він уже довго блукав широкими просторами, і милувався краєвидами, і вдихав пахощі лісу. Він сам здавався живою і трепетною елегією, завжди мовчазний, готовий скоритися своїй недолі; він страждав і не осмілювався сказати: "Я страждаю!" Цей орел, який мріяв ширяти над усім світом, був замкнений між чотирма вузькими й брудними стінами; і тому він став жити — у повному значенні цього слова — життям ідеальним. Сповнений презирства до пустого вчення, на яке ми були приречені, Луї йшов своєю піднебесною дорогою, цілком відірваний від речей, що оточували його. А я, підкоряючись властивій дитинству потребі наслідувати когось, намагався погодити своє існування з його життям. Особливо заражав мене Луї своєю пристрастю до того напівдрімотливого стану, в який занурюється тіло, коли людина віддається глибокому спогляданню, тому що я був молодий і вразливий. Наче двоє коханців, ми звикли разом думати, звіряти один одному свої мрії. Його інтуїтивні відчуття уже й тоді були гострі, як духовні прозріння великих поетів, такі близькі до божевілля.
— Чи здатний ти, як я,— спитав він мене одного разу,— мимоволі відчувати уявні страждання? Наприклад, коли я думаю про те, що я відчув би, якби в тіло мені увійшло лезо складаного ножика, мене раптом пронизує гострий біль, ніби я і справді порізався — не вистачає тільки крові. Причому це відчуття опановує мене зненацька, наче крик, що розриває глибоку тишу. Думка завдає фізичних страждань! Ну, що ти на це скажеш?
Коли він висловлював такі тонкі думки, ми обидва віддавалися наївним мріям. Ми шукали в нас самих незбагненні явища, які мали стосунок до виникнення думки — Ламбер сподівався простежити її в найменших проявах, щоб коли-небудь мати змогу описати невідомий механізм її утворення. Потім, після суперечок, часто по-дитячому несерйозних, Ламбер втуплював у мене осяйний погляд, стискав мою руку, і з його душі вихоплювалися слова, якими він намагався підвести підсумок.
— Мислити — це бачити,— сказав він одного разу, збуджений якимсь нашим міркуванням про основи психічної організації людини.— Все людське знання спирається на дедукцію, тобто на повільне роздивляння від причини до наслідку й у зворотному напрямі — від наслідку до причини. Навпаки, поезія, як і інші види мистецтва, прагне до ширшого виразу і проявляється у миттєвому баченні явищ.
Ламбер був спіритуалістом20; але я не наважувався суперечити йому, озброївшись його ж таки спостереженнями й доводячи, що розум — продукт фізичних взаємодій. Обидва ми мали слушність. Можливо, терміни "матеріалізм" і "спіритуалізм" виражають дві сторони одного й того самого факту. Дослідження Луї про субстанцію думки давало йому мужність майже з гордістю приймати нелегке життя, на яке нас прирікали наші лінощі та зневага до шкільних уроків. Він знав собі ціну, і це підтримувало його в духовних пошуках. З якою приємністю піддавався я впливу його душі на свою! Скільки разів сиділи ми на нашій лаві, читаючи одну книжку й, не розлучаючись, забували один про одного, і разом з тим відчували, що обидва ми плаваємо в океані ідей, наче дві риби, що живуть у одній воді! Отож зовні наше життя здавалося рослинним, але ми жили тільки серцем і розумом. Почуття й думки були єдиними подіями в нашому шкільному побуті.
Ламбер так сильно впливав на мою уяву, що я й досі відчуваю цей вплив. Я слухав його розповіді, які занурювали мене в атмосферу чудесного, з тією самою жадібністю і втіхою, з якою діти — а також дорослі — поглинають казки, де дійсність прибирає найбезглуздіших форм. Його пристрасть до таємничого і властива дітям довірливість часто спонукала нас заводити розмови про рай і пекло. В таких випадках Луї, пояснюючи мені погляди Сведенборга, намагався переконати мене, щоб я розділив його віру в янголів. Навіть у найсумнівніших міркуваннях Ламбера вже тоді прозирали дивовижні спостереження над могутністю людини, що надавали його словам того відтінку правдивості, без якого неможливе жодне мистецтво. Він вважав, що людство чекає романтичний кінець, і це розбуркувало в ньому властиву непорочній уяві схильність до віри. Хіба не в пору юності народи створюють собі догми та ідолів? А надприродні істоти, перед якими вони тремтять,— хіба вони не втілюють у перебільшеному вигляді їхні почуття, їхні потреби? Ось короткий виклад того, що залишилось у мене в пам'яті від наших із Ламбером напоєних поезією розмов про шведського пророка, чиї твори я згодом прочитав із чистої цікавості.
В людині поєднуються дві різні істоти. За Сведенборгом, янгол — це людина, в якій істота духовна перемогла істоту матеріальну. Якщо людина хоче розвивати в собі янгольське покликання, вона повинна всіляко плекати витончену природу оселеного в ній янгола — як тільки думка розкриє перед нею двоїстість її буття. Якщо їй не вдасться здобути просвітлене знання про своє призначення, вона, замість того, щоб зміцнювати своє духовне життя, дозволяє запанувати в собі тілесному началу, усі її сили згорають у полум'ї зовнішніх відчуттів, обидві сховані в ній істоти матеріалізуються, і янгол поступово гине.