Де ти був, Адаме?

Генріх Белль

Сторінка 8 з 28

Село здавалося зовсім маленьким, бо ліворуч від залізниці не було жодного будинку. Шнайдер закурив.

Шміц сидів у палаті коло пораненого, що казав "Бєлогорже". Раз у раз. Сльози в нього вже не текли. Поранений дивився перед себе темними очима й казав "Бєлогорже", неначе співав мелодію, що здавалася Шміцові дуже гарною. Принаймні він міг би слухати, як звучить це слово, без кінця. Другий поранений спав.

Того, що раз у раз повторював "Бєлогорже", звали Бауер, капітан Бауер, колись він був агентом текстильної фірми, перед тим — студентом, але ще раніше — лейтенантом, майже чотири роки, і згодом, на службі агента, йому жилося нелегко. Все залежало від того, чи є в людей гроші, а грошей У людей майже ніколи не було. Принаймні в тих, що могли б купувати його пуловери. Дорогі пуловери купували завжди, дешеві теж, але ті, що мав продавати він,— отой середній гатунок,— завжди продавались погано... Йому не пощастило стати агентом, що рекламує дешеві пуловери, і дорогі — теж, то була добра служба, але така дістається тим, кому вона не потрібна. П'ятнадцять років пробув він агентом, що рекламував оті неходові пуловери; перші дванадцять років то була паскудна, невпинна, жахлива боротьба, біганина від магазину до магазину, від будинку до будинку,— виснажливе життя. Його дружина постаріла за ті роки. Коли він познайомився з нею, їй було двадцять три, йому двадцять шість — вій, ще студент, полюбляв випити, а вона, дуже струнка блондинка, терпіти не могла вина. Але дружина ніколи не сварилася з ним — тиха жінка, що не сказала нічого й тоді, коли він покинув навчання, щоб продавати пуловери. Часто він сам із себе дивувався, що такий витривалий: дванадцять років продавати оті паскудні пуловери! І як тільки дружина все це терпіла. Потім три роки велося трохи краще, і раптом, через п'ятнадцять років, усе змінилося: він став агентом, що рекламував і дорогі пулевери, і дешеві, і середні.

То була чудова служба; тепер замість нього бігали інші. А він завжди був удома, телефонував, підписував, мав завідувача складу, бухгалтерку й друкарку-стенографістку. Він мав тепер гроші, але в його завжди хворобливої дружини сталося п'ять викиднів підряд — вона захворіла на рак. Це було встановлено остаточно. А крім того, такий успіх тривав усього чотири місяці — поки не почалась війна.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

Шміц глянув на нього: от би взнати, що думає капітан. Він не міг погамувати цікавості, хотів до кінця взнати цю людину — це повне, трохи запале, мертвотно-бліде під щетиною обличчя, ці застиглі очі, що наче промовляли: "Бєлогорже",— бо губи вже ледь ворушились. Тоді поранений знову заплакав, його сльози нечутно стікали по щоках. Він не був героєм, йому було неприємно, коли підполковник кричав у телео^юн, щоб він подбав про свою роту, в "Кізяка" щось негаразд, і — йому довелося їхати на передову з отією каскою на голові, в якій він, як йому було відомо, здавався кумедним. Він не був героєм і ніколи не казав, що він герой, бо сам добре знав, що ні. А коли під'їздив до передової, то скинув каску, бо не хотів здаватися кумедним, коли приїде й муситиме кричати. Він тримав каску в руці й думав: "Що ж, треба то треба",— і гуркіт бою все ближчав, але він уже не боявся. Сто чортів, вони ж усі знають, що він не міг зробити більше, і ніхто б тут нічого не зробив, бо в них замало гармат і нема танків. Нащо ж цей дурний крик?

Кожен офіцер знав, що забагато танків і артилерії виділено для прикриття штабів. Паскудство,— думав він — і сам не знав, що він хоробрий. А потім упав, і йому геть розвалило череп, і в ньому тільки й лишилося, що слово "Бєлогорже". Це було все. Здавалось, цього вистачало, щоб він міг говорити всю решту свого життя, це був цілий світ для нього, світ, якого ніхто не знав і не знатиме.

Він, звичайно, не знав, що його звинувачено в самоскаліченні й передано справу до трибуналу, бо він у бою, їдучи на мотоциклі, скинув з голови каску. Він цього не знав — і ніколи не знатиме. Той акт із його прізвищем, з реєстраційним номером, з усякими висновками та резолюціями був складений даремно — він не дізнається про нього, це його вже не зачепить. Він тільки що п'ятдесят секунд повторював: "Бєлогорже".

Шміц не спускав з нього очей. Він сам ладен був запасти в маячню, аби збагнути, що діється в мозку цієї людини. І водночас він йому заздрив.

Він злякався, коли Шнайдер відчинив двері.

— Що там? — спитав Шміц.

— Ідуть,— відповів Шнайдер.— Уже близько. З наших більш ніхто не прорвався.

Шміц досі не чув нічого, а тепер почув їх — вони були близько. Вже в містечку. Тепер він зрозумів те, що казав шофер: "Я чую, що їх іще не видно". Тепер було чути, що їх уже видно — добре видно.

— Прапор,— сказав Шміц,— треба вивісити прапор із червоним хрестом. Хоч спробувати.

— Ще можна.

— Ось він,— сказав Шміц і витяг прапор з-під своєї валізки, що лежала на столі. Шнайдер узяв прапор і сказав:

— Ходімо разом.

Вони вийшли. Шнайдер вистромив голову в вікно й зразу втяг її. Він був блідий.

— Он вони стоять,— сказав він.— Біля насипу.

— Я піду назустріч їм,— сказав Шміц.

Шнайдер похитав головою, підняв прапор якомога вище і вийшов надвір. Повернув праворуч і дерев'яно рушив до насипу. Було зовсім тихо, і танки на виїзді з села не гули моторами. Школа була остання будівля перед станцією. Туди були спрямовані танкові гармати, але Шнайдер їх не бачив. Він взагалі не бачив танків, не бачив нічого. Він здавався сам собі смішним — тримав прапор перед животом, мов на параді, й відчував, що в його жилах, замість крові, тече страх. Самий страх. Він ішов прямо, дерев'яно, повільно, наче лялька, і ніс перед собою прапор. Ішов повільно, поки спіткнувся, і це його розбудило. Він спіткнувся об дріт, натягнений між тичками на дослідній ділянці — винограднику. Тепер він побачив усе. Танків було два, вони стояли за насипом, і передній неквапно повертав башту в його бік. Потім, проминувши дерева, Шнайдер побачив, що танків більше. Вони стояли вишикувані кількома рядами, що тяг лись у поле, і червоні зірки на них були страшні й жахливо чужі. Він ще ніколи їх не бачив. Ось уже гнойова яма. Тепер поминути грядки, далі через розсадник, через луг — на насип, але коло ями він зупинився: його раптом охопив іще гірший страх. Зразу він навіть не розумів, що це страх; йому здавалося тільки, що кров замерзла в жилах, але тепер кров була наче вогонь, а перед очима все червоне — він уже нічого не бачив, тільки велетенські червоні зірки, що наводили страх. Він наступив на невибухлий снаряд — і снаряд вибухнув.

Вибух у тиші пролунав страхітливо гучно. Потім знов тиша. Росіяни тільки знали, що снаряд не їхній, а солдат, що йшов до них із білим прапором, раптом зник у хмарі пилюки. А за мить вони вже стріляли по будинку, мов шалені. Навели всі гармати, перешикувалися для обстрілу й почали трощити спочатку південне крило, потім середину корпусу, тоді північне крило, де з вікна звисав прапорець, вивішений двірником. Прапорець упав у штукатурку, що осипалася зі стін. Під кінець вони знов обстріляли південне крило, дуже довго й люто: вони давно не стріляли, тож зрешетили всю стіну, поки будинок завалився. Аж тоді вони помітили, що у відповідь не пролунало жодного пострілу.

IV

На базарних прилавках залишилися ще тільки дві великі кольорові плями: зелена купа огірків і жовтогаряча — абрикосів. Посеред майдану, як споконвіку, стояла помальована синім і червоним гойдалка, але фарба вигоріла, потьмяніла, вкрилася брудом, наче на старому пароплаві, який терпляче дожидає десь у гавані, поки його спишуть у брухт. Човники з сидіннями висіли непорушно, жоден не гойдався, а з димаря на житловому фургоні, що стояв поряд гойдалки, йшов дим.

Кольорові плями помалу танули; купа огірків, схожа на мозаїку з різних відтінків зеленого, швидко меншала, і Грек ще здалеку бачив, що двоє чоловіків перекладають. їх на візок. Купа абрикосів танула повільніше: там була тільки одна жінка, що обережно брала плоди по одному і обережно клала їх у кошики. Огірки, певне, були не такі ніжні, як абрикоси.

Грек пішов повільніше. "Відмагатись,— думав він,— уперто, затято відмагатись. Це єдина рада, коли все виявиться. Єдина. Адже йдеться про життя". Правда, поки що нічого не виявилося. Він був певен. "Але як тут іще багато євреїв!" — дивувався він.

Бруківка на вуличці, що тяглась між маленькими будиночками й невисокими деревами, була вся у вибоях, але Грек не відчував цього. Він страшенно хвилювався: швидше звідси, швидше, і якнайдалі, аби не впасти комусь в очі, то, може, ще й відмагатись не доведеться. Тільки швидше. І він усе піддавав і піддавав ходу. Він уже був зовсім близько від базару, ось його проминув візок з огірками, а на базарі лишилася тільки ота обачлива жінка, що так старанно складала свої абрикоси. Купка їх не зменшилася ще й наполовину.

Грек побачив гойдалку. Він іще зроду не гойдався на гойдалці з човниками. Таких розваг йому не дісталося; вони були заборонені в їхній родині, бо, по-перше, він був хворий, а по-друге — хіба годилося прилюдно отак по-дурному, ніби мавпа, теліпатися в повітрі. А він ніколи не робив нічого забороненого — оце сьогодні вперше, та ще й таке страшне, мало не найгірше, щось таке, за що можна заплатити життям. Грек відчув, що збудження душить його, і швидко, аж заточуючись на сонці, попрямував через безлюдний майдан до гойдалки. З фургона задиміло дужче. "Мабуть, підкинули вугілля,— подумав Грек.— Ні, дров". Він не знав, чим топлять тут, в Угорщині. Та йому було й байдуже. Він постукав у двері фургона, з'явився голий до пояса, білявий, неголений, ширококостий чоловік, трохи схожий обличчям на голландця, тільки ніс був дивно маленький, а очі темні.

— Що вам? — спитав він по-німецькому.

Грек відчув, як піт тече йому в рот; облизнувся, долонею витер обличчя й відповів:

— Погойдатися, хочу погойдатися.

Чоловік у дверях фургона примружив очі, потім кивнув. Клацнув язиком, за спиною в нього з'явилась його дружина, вона була в нижній спідниці, піт котився по її обличчю, і темно-червоні бретельки були плямисті від поту. В одній руці жінка тримала дерев'яного ополоника, на другій руці — дитина. Дитина була брудна.

5 6 7 8 9 10 11