Вони одностайно звинуватили пані Міньйон у хворобливій підозріливості, й пані Латурнель, яка особисто супроводжувала Модесту до церкви й приводила її додому, було доручено повідомити матері, що вона помилилася. З цього приводу нотарева дружина виголосила цілу промову:
— Модеста — дівчина дуже екзальтована, вона знай захоплюється то віршами якогось поета, то прозою якого-небудь романіста. Ви не можете собі уявити, яке враження справила на неї ота "симфонія ешафоту" (вираз Буча — він щедро й безкоштовно постачав свою добродійницю дотепами) під назвою "Останній день засудженого на смерть"17; вона захоплювалася тим паном Гюго, мов божевільна. Не розумію, звідки ці люди (Віктор Гюго, Ламартін18, Байрон — усього лише "ці люди" для дам, подібних до пані Латурнель) беруть свої вигадки? Дівчинка стала розповідати мені про Чайльд-Гарольда, я не хотіла осоромитись перед нею і з дурного розуму взялася читати цього самого "Чайльда", щоб у розмові висловити їй про нього свою думку. Не знаю, може, то витівки перекладача, але голова в мене пішла обертом, в очах замерехтіло, і я кинула книжку. Там у нього такі порівняння, аж острах бере: скелі падають непритомні, війна котиться, наче лава! Правда, там пишуть про англійця, який мандрує світом, а через те можна чекати всіляких чудасій, але це вже занадто. Автор переносить вас до Іспанії, садовить на хмари, підносить вище Альп, у нього навіть річки та зорі розмовляють. А скільки в тій книжці дів — аж терпець уривається! І чи не на кожній сторінці розжарені ядра, дзвінкоголоса мідь, а ми після наполеонівських воєн цим добром ситі по саму зав'язку. Модеста сказала мені, що всього того пафосу напхав туди перекладач, і треба, мовляв, читати англійський текст. Але я навіть задля свого Екзюпера не вивчила англійської мови, тож чи стану я сушити собі нею голову задля лорда Байрона? Хіба можна порівняти оту англійську писанину з романами нашого Дюкре-Дюменіля19! Не годиться мені, чистокровній нормандці, захоплюватись усім чужоземним, а надто англійським.
Попри свій глибокий смуток, пані Міньйон не могла не всміхнутися, уявивши, як пані Латурнель читає "Чайльд-Гарольда". Сувора дружина нотаря сприйняла цю усмішку за схвалення своїх поглядів.
— Отож повірте, люба пані Міньйон, ви помиляєтесь, думаючи, що Модеста закохалася, просто вона начиталася всілякого читва й вигадує собі різні химери. Їй двадцять років. У цьому віці дівчата закохуються в самих себе. Вони чепуряться, щоб милуватися собою. Ось я, приміром, надівала на голову своїй бідолашній покійній сестричці капелюх, і вона вдавала з себе мого кавалера — отак ми гралися. Ви замолоду жили щасливо у Франкфурті. А от Модеста, будьмо справедливі, позбавлена тут будь-яких розваг. Хоч усі її бажання виконуються, але ж вона відчуває, що з неї не спускають очей, і якби сердешна дівчина не знаходила розради в своїх книжках, їй було б нелегко витерпіти таку нудьгу. Далебі, якщо Модеста когось і любить, то тільки вас. Ваше щастя, що вона захоплюється лише корсарами лорда Байрона, героями романів Вальтера Скотта і всякими вашими німцями — графом Егмонтом20, Вертером21, Шіллером та іншими.
— Ну, а ви що скажете, пані? — спитав Дюме, наляканий мовчанкою пані Міньйон.
— Закоханість Модести — не гра уяви, вона справді когось любить,— уперто заявила мати.
— Пані, йдеться про моє життя і не заради себе, а заради своєї бідолашної дружини, свого полковника і заради вас я ще раз осмілюся запитати, хто ж помиляється: мати чи сторожовий пес?
— Помиляєтесь ви, Дюме! О, якби я могла глянути на свою дочку! — вигукнула сердешна сліпа.
— Але в кого ж могла вона закохатися? — спитала пані Латурнель.— Принаймні не в нашого Екзюпера — за нього я певна.
— І звичайно ж, не в Гобенгейма, який після від'їзду полковника проводить у нашому товаристві лише годин дев'ять на тиждень,— сказав Дюме.— До того ж він зовсім не думає про Модесту. Це не людина, а ходяча монета в сто су. Його дядько Гобенгейм-Келлер сказав своєму племінничкові: "Надбай багатство — і ти візьмеш за дружину одну з Келлер". А якщо вже у нього такий план, то будьте певні: він навіть не помічає — дівчина Модеста чи хлопець. От і всі чоловіки, які до нас учащають. Бідолашного Буча я, звичайно, не беру до уваги. Хоч я люблю цього малого горбаня і знаю, що він ваш відданий слуга, пані,— провадив Дюме, звертаючись до нотаревої дружини,— але сердега знає, що досить йому кинути один нескромний погляд на Модесту, і він дістане добрячого прочухана. Це так само певно, як те, що я родом з Вана. Жодна інша жива душа не спілкується з нами. Відтоді як ви... як з вами сталося нещастя, пані Латурнель незмінно супроводжує Модесту до церкви. Всі ці дні вона пильно спостерігала за нею під час відправи і не зауважила чогось підозрілого. Ну, й не стану від вас приховувати, що весь останній місяць я сам підмітаю вранці доріжки навколо дому і жодного разу не помітив на них ніяких слідів.
— Купити граблі може кожен та й користуватися ними неважко,— сказала практична дочка Німеччини.
— А собаки? — заперечив Дюме.
— Закохані вміють причарувати їх,— відповіла пані Міньйон.
— Якщо ви маєте слушність, я пропав, і мені лишається тільки пустити собі кулю в лоб! — вигукнув касир.
— Але чому, Дюме?
— Ох пані, та хіба я зважуся глянути в очі полковникові, коли що-небудь станеться з Модестою, тепер уже єдиною його дочкою, коли я не збережу її такою ж невинною і доброчесною, як і в день його від'їзду. Пам'ятаю, уже стоячи на палубі корабля, він сказав мені: "Не бійся навіть ешафоту, Дюме, якщо йтиметься про честь Модести!"
— Як це схоже на вас обох! — мовила розчулена пані Міньйон.
— Я ладна заприсягтися своїм вічним спасінням, що Модеста так само невинна, як і в ту пору, коли вона лежала в колисці,— сказала пані Дюме.
— Я довідаюся про це,— заявив Дюме.— Якщо ви, графине, дозволите мені вдатися до одного засобу. Ми, старі солдати, мастаки щодо воєнних хитрощів.
— Робіть усе, що допоможе нам з'ясувати істину, аби тільки це не зашкодило моїй останній дитині.
— Але як ти, Франсуа, вивідаєш таємницю у дівчини, що так добре вміє зберігати її? — поцікавилася пані Дюме.
— Підкоряйтеся мені беззаперечно! — вигукнув лейтенант.— Ви мені всі знадобитесь.
Якби ми продовжили опис цієї сцени, яка картина звичаїв відкрилася б перед нами і скільки родин впізнали б у ній події з власного життя! Проте й того, що ми повідомили, цілком досить, аби зрозуміти, наскільки важливою була кожна деталь у поведінці людей того вечора, коли старий солдат розпочав боротьбу з молодою дівчиною, сподіваючись вирвати з її серця таємницю, відкриту сліпою матір'ю.
Година проминула в моторошній тиші, що уривалася тільки вигуками гравців у віст, зрозумілими лише для втаємничених: "Вино! — Козир! — Знімаю! — Є в нас онери? — Дві від трьох! — Вісімка! — Хто здає?" Тобто звучали ті самі фрази, які нині глибоко хвилюють серця європейської аристократії. Захопившись рукоділлям, Модеста не дивувалася з материної мовчанки. У пані Міньйон зісковзнув з пелени й упав додолу носовичок. Буча поквапився підняти його й, опинившись біля Модести, прошепотів їй на вухо:
— Стережіться!
Модеста здивовано подивилась на карлика, і спокійний погляд її променистих очей сповнив його невимовною радістю. "Вона нікого не любить",— подумав бідолашний горбань, потираючи собі руки з такою силою, ніби хотів обдерти з них шкіру.
В цю мить на подвір'ї затупотіли швидкі кроки, й до вітальні, мов ураган, влетів Екзюпер.
— Той молодик уже тут! — голосно прошепотів він Дюме на вухо.
Дюме підвівся, схопив пістолети і вийшов.
— О Боже праведний! А що як він його вб'є? — вигукнула пані Дюме, залившись сльозами.
— Що сталося? — спитала Модеста, дивлячись на своїх друзів відвертим поглядом і без найменшого страху.
— Якийсь молодик ходить навколо Шале! — вигукнула пані Латурнель.
— Ну то й що? — здивувалася Модеста.— З якого дива Дюме має вбивати його?
— Sancta simplicitas!* — сказав Буча, дивлячись на свого патрона з такою гордістю, з якою Александр на картині Лебрена дивиться на Вавілон22.
* Свята простота (латин.).
— Ти куди, Модесто? — спитала мати, почувши, що дочка збирається вийти з кімнати.
— Піду приготую вам постіль, мамуню,— відповіла дівчина голосом чистим, як звук арфи.
— Всі ваші зусилля ні до чого не призвели! — сказав карлик Дюме, коли касир повернувся до вітальні.
— Модеста доброчесна, як статуя Богоматері у вівтарі нашої церкви! — вигукнула пані Латурнель.
— О Боже, ці хвилювання мене просто вбивають,— сказав касир.— А я ж людина сильна.
— Я ладен програти двадцять п'ять су, аби зрозуміти бодай що-небудь,— сказав Гобенгейм.— Усі ви наче збожеволіли сьогодні.
— На карту поставлено справжній скарб,— мовив Буча, підводячись навшпиньки, щоб дотягтися до вуха Гобенгейма.
— На жаль, Дюме, я майже переконана у справедливості своїх здогадів,— повторила мати.
— Тепер ваша черга, пані, довести нам, що ми помиляємося,— спокійно відповів Дюме.
Зрозумівши, що йдеться усього-навсього про честь Модести і що про новий роббер не доводиться й думати, Гобенгейм узяв свого капелюха, попрощався й пішов, забравши із собою виграні десять су.
— Екзюпере і ти, Буча, залиште нас,— сказала пані Латурнель.— Ідіть у Гавр, ви ще встигнете в театр до початку вистави. Я плачу за квитки.
Коли четверо друзів залишилися на самоті з пані Міньйон, пані Латурнель уважно подивилася на Дюме — адже він як бретонець міг краще, ніж інші, зрозуміти упертість матері, — потім на свого чоловіка, який машинально перебирав карти, і взяла на себе відповідальність озватися першою:
— Скажіть, пані Міньйон, що саме вас особливо стривожило?
— О моя люба, якби ви були музикантом, ви зрозуміли б ту мову, якою Модеста розповідає про своє кохання.
Фортепіано панночок Міньйон перевезли з міського будинку до Шале серед інших найнеобхідніших для жінок речей. Модеста іноді розвіювала свою нудьгу, навчаючись на ньому грати без учителя. Природжена музикантка, вона приохотилася до гри, щоб бодай трохи розважити пані Міньйон. Вона невимушено наспівувала німецьких пісеньок, яких навчилася від матері. Ці самостійні уроки, самостійні зусилля призвели до того,— як часто буває з обдарованими натурами,— що Модеста сама стала створювати напрочуд мелодійні наспіви, хоч і не мала найменшого уявлення про закони гармонії.