Зрозуміло, що цей страшний крах, який завершив десять років безтурботного буржуазного щастя, мало не звів у могилу Беттіну Валленрод, адже вона знову мала розлучитися з чоловіком і знову нічого не знати про його долю, мабуть, не менш небезпечну й мінливу, ніж доля бранця, засланого в далекий Сибір. Але це горе, що його вона відверто оплакувала, було не таке страшне, як ще одне горе — нестерпне, зачаєне на самому дні душі, горе матері, яка тужить за своєю безталанною дитиною. Тяжким каменем придавив їй серце надгробок, недавно поставлений на маленькому інгувільському кладовищі, з написом на ньому:
БETTIНА КАРОЛІНА МІНЬЙОН
Відійшла у віці двадцяти двох років.
Моліться за неї!
1827
Цей напис над прахом юної дівчини скидається, як і більшість епітафій, на заголовки кількох розділів невідомої повісті. Ось короткий виклад цієї жахливої повісті, яка пояснить, чому, розлучаючись, полковник і лейтенант обмінялися такою страшною клятвою.
Вродливий молодик на ім'я Жорж д'Етурні приїхав якось до Гавра під банальним приводом побачити море, але побачив Кароліну Міньйон. Кожен так званий паризький чепурун нікуди не їздить без рекомендаційних листів. У такий спосіб через одного з друзів Міньйона він домігся запрошення на вечірку в Інгувілі. Палко закохавшись у Кароліну та в її посаг, парижанин поставив перед собою цілком очевидну мету. Він прожив у Гаврі три місяці, пустив у хід усі засоби зваблювання і викрав дівчину. Якщо батько родини має дочок, він не повинен ні пускати до себе в дім незнайомих молодиків, ні залишати на видноті книжок або газет, із змістом яких він заздалегідь не ознайомився. Невинність юних дівчат слід оберігати, як молоко, що зсідається від удару грому, від отруйного запаху, від спеки, від чогось майже не помітного — наприклад, від найлегшого подмуху вітерцю. Прочитавши прощального листа від старшої дочки, Шарль Міньйон негайно послав до Парижа пані Дюме. Родина оголосила, ніби поїздку рекомендував Кароліні домашній лікар, і той підтримав цю вимушену брехню, що, проте, не завадило жителям Гавра снувати різні здогади з приводу раптового від'їзду банкірової дочки.
— Що? Слабкі груди? У цієї дівчини з темним рум'янцем іспанки та з чорним, наче смола, волоссям? Таж у неї квітуче здоров'я!
— Кажуть, вона вчинила якусь необачність...
— Так, так! — підтверджував котрийсь із Вількенів.— Вона повернулася з верхової прогулянки, геть мокра від поту, й напилася крижаної води. Принаймні так запевняє доктор Трусенар.
Коли пані Дюме повернулася до Гавра, родина Міньйонів зазнала вже стількох ударів долі, що ніхто не звернув уваги ні на відсутність Кароліни, ні на повернення касирової дружини.
А на початку 1827 року газети розтрубили про суд над Жоржем д'Етурні, якого виправна поліція притягла до відповідальності за шулерство. Юний гульвіса подався в заслання, анітрохи не турбуючись про панну Міньйон, до якої втратив усякий інтерес після краху гаврського банку. Кароліна майже водночас довідалася і про те, що її ганебно покинуто, і про батькове розорення. Вона повернулася додому вражена тяжкою, смертельною недугою і через кілька днів тихо згасла в Шале. Смерть принаймні врятувала її від безчестя. Жителі Гавра повірили у хворобу, яку Шарль Міньйон вигадав, щоб пояснити втечу дочки, повірили й у те, що лікар нібито порадив їй виїхати до Ніцци. А мати до останньої миті не хотіла вірити в невідворотність смерті дочки. Беттіна Кароліна була її улюбленицею, а Модеста — улюбленицею Шарля. В цьому виборі було щось дуже зворушливе. Беттіна Кароліна здавалася викапаним портретом батька, тоді як Модеста була схожа на матір. Отож кожне з подружжя любило у своїй дитині дорогі йому риси. Кароліна, справжнє дитя Провансу, успадкувала від батька розкішні коси південної красуні, чорні, як воронове крило; карі мигдалевидні очі, осяйні, наче зорі; оливковий колір щік; золотаву і ніжну, мов персик, шкіру; стрункі ноги і гнучкий, як у іспанки, стан. Недарма батько й мати так захоплено милувалися своїми дочками, які утворювали на диво чарівний контраст. "Диявол і ангел",— казали люди без ніякої прихованої думки, хоча згодом ці слова виявилися пророчими.
Проплакавши цілий місяць у себе в спальні, де вона усамітнилася, бо не хотіла нікого бачити, бідолашна мати вийшла звідти з очима, враженими тяжкою хворобою. Перед тим як остаточно втратити зір, вона, не послухавшись умовлянь друзів, пішла подивитись на могилу Кароліни. Цей останній видимий образ сліпучою плямою відбився в темряві, що навіки її окутала,— так ще довго маячить перед заплющеними очима вогненне видиво предмета, побаченого в промінні сонця. Після двох таких жахливих нещасть Дюме, якщо й не став ще відданішим слугою родини Міньйонів, то почав оберігати її з невсипущою пильністю: адже Модеста лишилася тепер єдиною дочкою, а батько про це навіть не знав. Пані Дюме, що перенесла на Модесту всю безумну материнську любов до своїх померлих дітей і оточила дівчину майже набридливим піклуванням, водночас не забувала й про наказ чоловіка, який не вельми довіряв жіночій дружбі. Цей наказ був чітким і недвозначним.
— Якщо коли-небудь,— казав Дюме,— якийсь чоловік заговорить до Модести — і байдуже, буде він молодий чи старий, багатий чи вбогий,— якщо він посміє пасти її очима і залицятись до неї, цей чоловік приречений. Затям собі: я всаджу йому кулю в лоб, а сам віддамся в руки королівському прокурору. Можливо, моя смерть стане для дівчини порятунком. Якщо ти не хочеш, щоб мою голову розлучили з тілом, не спускай з Модести очей, коли я відлучаюся до міста.
Ось уже три роки Дюме щовечора обдивлявся свої пістолети. Здавалося, його настрій передався й двом піренейським вівчаркам, тваринам, що відзначалися дивовижним розумом. Один із псів спав у домі, другий — надворі, у собачій халабуді, де його було не чутно й не видно; але страшні хвилини пережив би той, у кого вп'ялися б ікла цих собацюр!
Тепер можна собі уявити, як жили в Шале мати й дочка. Подружжя Латурнелів, часто в супроводі Гобенгейма, майже щовечора приходило в Шале збавити з друзями час, пограти у віст. Розмовляли про гаврські справи, про всякі дрібні події з провінційного життя. Між дев'ятою і десятою вечора гості розходилися. Модеста проводила матір до спальні, вони вдвох молилися, звіряли одна одній свої надії, розмовляли про дорогого мандрівника. Потім рівно о десятій дочка цілувала матір і йшла до своєї кімнати. Вранці Модеста допомагала матері підвестися з постелі, вони знову разом молилися, знову розмовляли про відсутнього чоловіка й батька. Слід відзначити на похвалу Модесті, що відтоді як жахлива недуга відібрала в матері зір, вона самохіть стала її доглядальницею й оточила хвору невтомними турботами й ніжністю, не нудьгуючи і не вважаючи свої обов'язки за тягар. Годі було не захоплюватися її відданістю матері, й усі, хто бачив, як Модеста піклується про недужу, дивувалися цій лагідності, такій рідкісній у юних дівчат. Отож для Латурнелів і для подружжя Дюме Модеста була, як ми вже сказали, перлиною моральної досконалості. В погожі сонячні дні пані Міньйон і пані Дюме виходили між сніданком і обідом на коротку прогулянку, іноді спускаючись аж до моря, і Модеста завжди супроводжувала їх, бо нещасну сліпу треба було вести попідруч. За місяць до описаної вище сцени, яку ми урвали своїми поясненнями, ніби взятими у дужки, пані Міньйон скликала на нараду своїх єдиних друзів: пані Латурнель, нотаря й Дюме. А тим часом касирова дружина запропонувала Модесті прогулятися й завела її далеко від дому.
— Друзі мої,— сказала сліпа, — моя дочка закохалася. Я це відчуваю, я це бачу внутрішнім зором. З нею відбулася дивна зміна і не розумію, як ви досі не помітили нічого...
— Хай йому чорт! — вигукнув лейтенант.
— Не уривайте мене, Дюме. Ось уже два місяці Модеста так чепуриться, ніби збирається на побачення. Вона стала надто вибагливою до взуття, їй хочеться підкреслити красу своїх ніжок, вона сварить черевичницю пані Гобе. Не менше прискіпується вона й до швачки. А бувають дні, коли моя бідолашна дівчинка сидить сумна, замислена, ніби когось чекає. Коли в цю мить її запитаєш про що-небудь, вона відповідає коротко й уривчасто, мовби її відірвали від потаємних думок, перешкодили їй чекати і сподіватись. А потім, коли той, кого вона ждала, приходить...
— Хай йому чорт! — знову вигукнув лейтенант, підхоплюючись на ноги.
— Сядьте, Дюме,— сказала сліпа.— Так от, коли цей "хтось" приходить, Модеста стає веселою. О, ви цього не помічаєте, ви не можете вловити всіх відтінків її настрою, бо вони надто тонкі для очей, що споглядають розмаїття зовнішнього світу. Веселість відчувається в її голосі, в інтонаціях, які я вловлюю й розумію. В такі хвилини Модеста не сидить, замислена, вона відчуває потребу рухатись, щось робити, навіть коли в неї немає ніякого діла. Одне слово, вона почуває себе щасливою. Вона наче хоче подякувати комусь — і ця вдячність звучить у кожному її слові. Ох друзі мої, я знала в житті не тільки горе, а й щастя. Навіть із того, як цілує мене моя бідолашна Модеста, я вгадую, що з нею відбувається: чи її надії справдилися, чи вся вона у чеканні й тривозі. Поцілунок має багато відтінків, навіть коли йдеться про поцілунок невинної дівчини, бо Модеста — втілення невинності, хоча її невинність уже знає кохання. Хоч я й сліпа, але материнське почуття замінює мені зір, і я прошу вас наглядати за моєю дочкою.
Розлютований Дюме, нотар Латурнель, що вирішив неодмінно знайти ключ до цієї загадки, пані Латурнель, яка почувала себе ошуканою дуеньєю, пані Дюме, котра поділяла побоювання свого чоловіка,— усі вони тепер не спускали очей з Модести, ні на мить не залишали її саму. Закутавшись у плащ, як ревнивий іспанець, Дюме простоював усі ночі під її вікнами, але навіть цей зіркий солдат досі не помітив нічого підозрілого. Модеста могла закохатися хіба в солов'я з парку Вількенів або в якогось домовика; вона ні з ким не зустрічалася, не мала змоги ні подати, ні прийняти умовного знаку. Пані Дюме не лягала спати, поки Модеста не засинала, і спостерігала з вікон Шале за навколишніми дорогами не менш пильно, ніж її чоловік. Отак усі чотири аргуси невідступно стежили за Модестою, аж поки обговоривши і вивчивши кожен її порух, вони дійшли висновку, що це бездоганне створіння не винне ні в яких злочинних зустрічах чи розмовах.