Він розмовляє з молодими дівчатами їхньою мовою, він угамовує біль найболючіших ран, він уміє притишити стогін і навіть ридання. Його талант не поверне хворих до життя прекрасним словом, не збадьорить їх сильним почуттям, він тільки промовляє до них милозвучним голосом, якому віриш: "Я нещасливий, як і ви, я розумію вас, ідіть до мене, поплачмо разом на березі струмочка, під вербами!" І люди йдуть до нього, і слухають його порожні й лункі вірші, схожі на колискову пісню, якою годувальниця заколисує немовля. Каналіс у цьому відношенні скидається на Нодьє, він чарує вас наївністю, цілком природною у прозаїка і награною в Каналіса, чарує своєю витонченістю, своєю усмішкою, своїми зів'ялими квітами, своєю примітивною філософією. Він вправно мавпує дитячу мову, щоб повести вас у долину ілюзій. Люди безжальні до орлів, вони вимагають від них чистоти діаманта і незаплямованої досконалості, але вони усе прощають Каналісам, задовольняючись їхньою сирітською монеткою. Каналіс видається добродушним, а головне, людяним. Кривляння поета романтичної школи вдаються йому так само добре, як різні викрутаси — жінці, що прикидається наївною, приголомшеною, жертвою або скривдженим ангелом. Перечитавши вірші Каналіса, Модеста знову пережила своє перше враження і перейнялася довірою до цієї душі, до цього обличчя, такого ж прекрасного, як у Бернардена де Сен-П'єра55. Вона не повірила видавцеві. І десь на початку серпня написала такого листа знаменитому поетові — цьому Дора56 нинішньої епохи, бо Каналіса теж вважають однією з найяскравіших зірок у плеяді сучасних літературних світил.
І
"Панові де Каналісу.
Не раз уже хотіла я вам написати, шановний пане. Навіщо? Ви легко здогадаєтеся: щоб сказати вам, як високо ціную я ваш талант. Бідолашна дівчина, сама як палець у глухому провінційному закутні, усе щастя якої в читанні ваших віршів, відчуває потребу висловити вам свій захват. Від "Рене"57 я прийшла до вас. Смуток сприяє мрійливості. Скільки жінок, схиляючись перед вашою славою, звіряли вам свої потаємні думи? Чи можу я сподіватися, що ви помітите мене в цій юрмі? Чи не загубиться серед напахчених листів, якими вас засипають, цей клаптик паперу, в який я вклала свою душу? Мабуть, я видамся вам зануднішою, ніж інші, адже я хочу залишитися для вас невідомою і водночас прошу, щоб ви мені цілком довіряли, так ніби ми знайомі дуже давно.
Дайте мені відповідь, я сподіваюся на вашу доброту. Не обіцяю відкрити вам своє ім'я, але хто знає? Що я можу додати до цього листа? Повірте, добродію, мені було нелегко писати і дозвольте подати вам руку, руку друга.
З щирою прихильністю
О. д'Еста-М.
Якщо ви будете ласкаві відповісти мені, пишіть за адресою: Гавр, панні Ф. Коше, до запитання".
Кожна дівчина, романтична, вона чи не дуже, легко уявить собі, в якому хвилюванні прожила Модеста усі наступні дні. В повітрі зблискували омахи полум'я. Листя дерев мінилося барвами, наче пір'я екзотичних птахів. Модеста не відчувала свого тіла, вона мовби зливалася з природою. Земля вислизала з-під її ніг. "Як чудово, що люди винайшли пошту",— думала вона і подумки стежила за мандрівкою свого листа, і почувала себе щасливою, як буває щасливим той, хто у двадцять років уперше здійснив задумане. Вона була під владою захоплення, як середньовічна "одержима" під владою злого духа. Вона уявляла собі поетову квартиру, бачила його кабінет, бачила, як він розпечатує її листа і будувала тисячі припущень.
Познайомивши вас із поезією Каналіса, намалюємо і портрет самого поета. Каналіс сухорлявий і невисокий на зріст, з аристократичними манерами, брюнет, обличчя в нього довгасте, як то кажуть — "теляче", голова ніби замала, як у багатих людей, у котрих марнославства більше, ніж гордості. Він любить розкіш, блиск, велич. Багатство йому необхідніше, аніж будь-кому іншому. Пишаючись своїм шляхетним походженням не менше, ніж талантом, він повбивав на полі честі всіх своїх предків, щоб самому піднестись у очах сучасників. Зрештою, Каналіси — це не Наваррени, Кадіньяни, Гранльє чи Негрпеліси. І все ж таки сама природа прийшла на поміч шанолюбові. Як і годиться поетові, в нього блискучі очі із східним розрізом, приваблива витонченість манер, дзвінкий голос; та лицемірство, яке в'їлося йому в плоть і кров, зводить нанівець усі ці переваги. Він комедіант, але комедіант цілком щирий. Хода в Каналіса надзвичайно вишукана, але тільки тому, що це увійшло йому в звичку. Пишномовні тиради теж йому личать. Він любить похизуватись, але без цього він, здається, не був би самим собою. Ці вади вживаються у ньому з певною великодушністю, з тими рисами вдачі, які він називає "лицарськими", хоча він не лицар, а радше шукач пригод. В Каналіса замало віри, щоб стати Дон Кіхотом; але він надто піднесена натура, щоб не прагнути — і притому постійно — до краси й ідеалу. Його поетичний дар виливається за всякої нагоди, і це тільки шкодить поетові, бо він не позбавлений розуму; але його талант не дає цьому розумові розгорнутись у всій повноті; Каналіс — раб своєї слави, а хотів би піднестися над нею. Отож, як це часто трапляється, особистість Каналіса перебуває в цілковитій суперечності з його творчістю. Ці ласкаві, наївні і сповнені ніжності вірші, спокійні й чисті, мов скуте кригою озеро, цю жіночну скрадливо-лагідну поезію створив маленький шанолюб, затягнутий у фрак, з манерами дипломата, нікчемний аристократик, що мріє про політичну могутність, напахчений мускусом, претензійний, жадібний до багатства, яке дало б йому ренту, необхідну для здійснення амбіційних задумів, чоловічок, якого вже зіпсував успіх з його двома вінками: лавровим і миртовим. Герой Модести отримував вісім тисяч франків платні, три тисячі франків пенсії, дві тисячі — від Академії й тисячу екю прибутку з родового маєтку; правда, деяку суму доводиться витрачати на господарчі потреби та обробіток землі, проте загалом він мав п'ятнадцять тисяч чистого прибутку та ще десять тисяч у середньому давало йому видання віршів; отож на рік виходило двадцять п'ять тисяч франків. Ця сума видавалася Каналісові уже недостатньою і зверх неї він витрачав ще п'ять-шісгь тисяч франків. Але королівська скарбниця і таємні урядові фонди досі покривали цей дефіцит. На день коронації Каналіс написав гімн і отримав за це срібний сервіз. Від грошової винагороди він відмовився, заявивши, що представники роду Каналісів зобов'язані оспівувати короля Франції. "Король-лицар" усміхнувся і замовив у Одіо цей дорогий подарунок, ніби перефразувавши відомі рядки із "Заїри"58:
О віршомазе, та невже подумав ти,
Що Карла щедрістю зумів перемогти?
На той час Каналіс, за образним висловом журналістів, уже "витрусив свою торбу". Він почував, що нездатний вигадати щось нове в поезії; з семи струн його ліри лишилася тільки одна і він уже стільки на ній цигикав, що публіка поставила перед ним вимогу: або повіситися на цій струні, або замовкнути. Де Марсе, який не любив Каналіса, дозволив собі жарт, що своїм отруйним жалом глибоко вразив поетове самолюбство: "Каналіс,— сказав він одного разу,— нагадує мені того сурмача, якого Фрідріх Великий59 назвав сміливцем за те, що протягом усієї битви він дудів, не змовкаючи, у свою дудку". Каналіс зажадав стати політиком і для початку вирішив здобути вигоду із своєї подорожі до Мадріда, де він служив аташе в посольстві, перебуваючи біля герцога де Шольє. "Не біля герцога, а біля герцогині",— жартували тоді в паризьких салонах. (Як часто одне дошкульне слово змінювало долю людини! Колишній президент Цізальпінської республіки60, найуславленіший адвокат П'ємонту Колла якось уже в сорокарічному віці почув, що його друг десь сказав, ніби він, Колла, нічого не тямить у ботаніці; образившись, Колла стає другим Жюссьє61, вирощує квіти, створює їхні нові різновиди і видає латиною "Флору П'ємонту" — плід десятирічної праці). "Зрештою, і Каннінг, і Шатобріан62 вибились у політики,— подумав поет, чия муза видихнулася,— і де Марсе ще стане моїм підлеглим!" Каналісові дуже хотілося написати великий політичний трактат; але він побоявся зганьбити свою репутацію, перейшовши на прозу, що ставить надто жорсткі вимоги до тих, хто набув звичку висловлювати будь-яку думку александрійськими чотиривіршами. З усіх сучасних поетів лише троє, Гюго, Готьє63 і де Віньї64, зуміли здобути не лише славу поета, а й славу прозаїка, славу, що увінчала також Расіна65 й Вольтера, Мольєра і Рабле; ця подвійна слава — рідкісне явище у французькій літературі й випадає вона лише на долю найталановитіших. Отож наш поет Сен-Жерменського передмістя вчинив вельми розумно, поставивши свою колісницю під надійну покрівлю, ближче до урядових карет. Здобувши звання державного радника, він вирішив, що йому потрібен секретар, тобто друг, який міг би замінити його в багатьох випадках життя: торгуватися з видавцями, дбати про підтримання слави в газетах, а як буде треба, то й допомагати йому в політичних аферах,— тобто людина, віддана йому душею й тілом. Багато паризьких знаменитостей — учені, митці, літератори — мають при собі одного або двох прихвоснів; найчастіше це або якийсь гвардійський капітан, або камергер, що гріються в промінні чужої слави й виконують найделікатніші доручення, а в разі потреби готові навіть скомпрометувати себе, охороняючи п'єдестал свого кумира. Живуть вони на становищі чи то слуг, чи то друзів, постійно нахваляючи свого генія, першими кидаючись на його захист і прикриваючи його відступ, ведуть всі його справи і залишаються віддані йому доти, доки здійснять свої сподівання або втратять ілюзії. Одні раптом помічають, що знаменитий друг не досить їм вдячний, інші починають вважати себе жертвою визиску, треті просто знуджуються, і мало хто задовольняється солодким відчуттям рівності — єдиною вартісною винагородою за близькість до великої людини; саме таким почуттям жив Алі, наближений до себе Магометом66. Багатьох засліплює самолюбство, і вони починають вважати себе не менш талановитими, ніж їхній кумир. Справжня відданість — явище рідкісне, а надто відданість, що не прагне винагороди і не плекає надій, тобто така, якою розуміла її Модеста. Одначе існують і Менневалі67,— і в Парижі їх більше, аніж будь-де,— люди, які люблять триматись у тіні, люблять спокійну роботу, такі собі ченці без монастиря, чужі в сучасному суспільстві.