(Скажімо, коли Рішельє5 попередили листом про небезпеку, яка загрожувала Кончіні6, він умисне проспав до полудня, знаючи, що о десятій ранку його благодійника вб'ють). Такий молодик — хай він навіть буде Піттом7 чи Наполеоном — явище страхітливе. Я таким страховищем став дуже рано — і завдяки жінці.
— А я думала,— сказала, всміхаючись, графиня де Монкорне,— що ми частіше псуємо політичних діячів, аніж сприяємо їхній появі.
— Страховище, про яке я згадав, тільки тому страховище, що воно здатне чинити вам опір,— заявив оповідач, іронічно вклоняючись.
— Якщо йдеться про любовну пригоду,— втрутилася баронеса де Нусінген,— то прошу не уривати розповіді ніякими розумуваннями.
— Розумування й любов — поняття суперечні! — вигукнув Жозеф Брідо.
— Мені було сімнадцять років,— провадив де Марсе.— Реставрація зміцнювала свої позиції, і мої давні друзі знають, яким я був у ту пору палким та завзятим! Я кохав уперше, і я був — тепер я можу це сказати — одним з найвродливіших юнаків у Парижі. Я був щедро обдарований красою і молодістю — випадкові переваги, якими ми, проте, пишаємося, мов своїми заслугами. Про решту я мушу змовчати. Як і всі юнаки, я закохався в жінку від мене старшу — аж на шість років. Ніхто з вас, — мовив він, окинувши поглядом тих, що сиділи за столом,— не знає її імені й не здогадається, про кого я кажу. В ті часи один Ронкероль проник у мою таємницю, проте він чесно її зберіг. Я боявся його посмішки, та він уже пішов,— мовив міністр, озираючись навкруги.
— Він не схотів залишитись вечеряти,— сказала пані де Серізі.
— Півроку я був одержимий коханням, і не розумів, що ця пристрасть підкорила мене цілком,— вів далі прем'єр-міністр.— Я весь віддавався палкому обожнюванню, в якому і тріумф, і нетривке щастя юності. Я зберігав її старі рукавички, впивався пахощами квітів, якими вона себе прикрашала, я схоплювався з постелі опівночі й ішов дивитись на її вікна. Уся кров приливала мені до серця, коли я вдихав запах її парфумів. Я був далекий від розуміння, що в грудях палкої жінки може битися холодне, як мармур, серце.
— О, звільніть нас від своїх жахливих висновків! — з усмішкою озвалася пані де Кан.
— Певне, я тоді спопелив би своїм презирством філософа, що висловив цю жахливу і глибоко правдиву думку,— вів далі де Марсе.— Ви всі тут люди розумні, й мені нема потреби надто розводитися про це. Сказане мною нагадає вам про власні безумства. Моїм божеством була шляхетна дама (якщо такі існують!) і до того ж бездітна вдова (у цьому вся суть!). Заради мене вона усамітнилася вдома і вишивала на моїй білизні візерунки із свого волосся; одне слово, на мої безумства вона теж відповідала безумствами. А як не повірити в пристрасть, коли вона підтверджена безумствами? Ми докладали з нею всіх зусиль і хитрощів, щоб приховати від світу наше кохання, таке повне, таке незвичайне, і нам це вдалося. А скільки чару знаходили ми у своїй любовній грі! Про неї я скажу небагато: в ту пору її краса була бездоганною. Навіть недавно її вважали однією з найгарніших жінок Парижа, а тоді за один її погляд багато хто віддав би життя. Вона була забезпечена цілком достатньо для жінки закоханої й обожнюваної, але її багатство не відповідало її знатному імені й тому новому блиску, який вона завдячувала Реставрації. Страшенно самовпевнений, я анітрохи не сумнівався в її вірності й хоча був ревнивий, як сто Отелло, це жахливе почуття дрімало в мені, наче золото в самородку. Я звелів би своєму лакею відлупцювати себе палицею, якби в моїй душі виникла бодай тінь підозри в чистоті цього ангела, такого тендітного і водночас сильного духом, такого білявого і наївного, такого невинного і правдивого, чиї сині очі з такою чудесною покірливістю дозволяли моєму погляду проникати в саму глибінь її серця. Ніколи найменшої фальші у позі, в погляді чи у слові! Завжди біленька, свіжа, завжди готова відповісти на ласку коханого, як лілея Сходу з "Пісні над Піснями"8! Ох, друзі мої,— з болем вигукнув міністр, знову перетворившись на юнака,— треба добре вдаритись головою об холодний мармур жіночого серця й набити собі чималу гулю, щоб розвіялась ця поезія!
Цей щирий зойк знайшов відгук у серцях слухачів і ще дужче розбуркав їхню цікавість, яку оповідач уже й так майстерно розбудив.
— Щоранку, осідлавши красеня Султана, якого ви прислали мені з Англії,— сказав він, обертаючись до лорда Дадлі,— я проїздив на ньому повз її коляску. Коні ступали повільно, і вона тримала в руках букет — умовний знак для мене на той випадок, якби нам не вдалося похапцем обмінятися кількома словами. Хоча майже щовечора ми зустрічались у світському товаристві, і вона щодня писала мені, але щоб уникнути найменших підозр і ошукати тих, хто стежив за нами, ми виробили особливу поведінку. Не дивитись одне на одного, уникати одне одного, погано висловлюватись одне про одного, занадто відверто милуватись одне одним та вихваляти одне одного чи прикидатися зневаженим — усі ці витівки, як на наш погляд, були нічого не варті. Куди ліпше вдавати пристрасть до якої-небудь цілком байдужої тобі особи і прикидатися байдужим до свого божества. Якщо коханці почнуть грати у таку гру, світ завжди клюне на цю принаду. Але вони повинні бути впевнені одне в одному. Моя кохана обрала собі за ширму високого сановника, що був тоді у ласці при дворі, чоловіка стриманого й побожного. У себе вдома вона його не приймала, розігруючи цю комедію тільки для йолопів у світських салонах, де вважали її смішною. Про одруження між нами мова не заходила. Шість років різниці віку могли, звісно, її тривожити, ну а про мій статок вона нічого не знала — я ніколи не згадував про це з принципу. Щодо мене, то, зачарований її розумом, манерами, освіченістю, знанням світу, я одружився б з нею, не замислюючись. Проте її стриманість подобалася мені. Якби вона першою заговорила зі мною про одруження, то, можливо, ця бездоганна жінка здалася б мені вульгарною. Півроку повного безхмарного щастя, діамант найчистішої води — ось частка кохання, яку доля виділила мені в цьому тлінному світі! Одного ранку, відчуваючи жар і ломоту в усьому тілі — я, мабуть, застудився напередодні — я написав їй кілька слів, просячи відкласти на інший день одне з наших таємних свят, що, мов перлини в морі, були сховані від нескромних очей під дахами Парижа. Відіславши записку, я став мучитись каяттям. "Вона не повірить, що я захворів!" — подумав я. Вона-бо завжди прикидалася ревнивою й підозріливою. Адже хто щиро ревнує — той кохає по-справжньому,— додав де Марсе.
— Чому? — швидко спитала княгиня де Кадіньян.
— Справжнє, єдине кохання,— пояснив де Марсе,— породжує відчуття тілесної рівноваги, що цілком відповідає душевному стану споглядання, в якому перебуває закоханий. Тоді розум починає все ускладнювати, він самостійно створює фантастичні картини уявних страждань і надає їм реальності. Такі ревнощі приносять втіху і водночас завдають мук.
Посол однієї чужоземної держави всміхнувся на якийсь спогад, що підтвердив слушність висловленої думки.
— Крім того, подумав я, навіщо втрачати хвилини щастя? — став розповідати де Марсе далі.— Чи не краще поїхати на побачення навіть хворим? Довідавшись, що я заслаб, вона ще захоче до мене приїхати і скомпрометує себе. Під впливом таких думок я написав їй другого листа і вирішив відвезти його сам, бо мій довірений слуга кудись вийшов. Нас розділяла річка, і мені треба було проїхати через весь Париж. Я ще був досить далеко від її особняка, коли перестрів розсильного і доручив йому негайно віднести листа. А тоді мені сяйнула чудова думка: проїду-но я у фіакрі біля її дому й подивлюся, чи не отримає вона обидва листи водночас? Я наблизився до її воріт о другій годині дня — і тут вони відчиняються і впускають екіпаж! Чий би ви думали?.. Того, хто грав роль її підставного коханця! П'ятнадцять років минуло від того фатального дня... але й зараз, розповідаючи вам про це, я, виснажений оратор, зачерствілий від копирсання в державних справах міністр, відчуваю, як шалено калатає моє серце, а в грудях палає пекельний жар. Через годину я проїхав повз її дім знову. Екіпаж усе ще стояв у дворі! А моя записка, мабуть, лежала у воротаря. Нарешті о пів на четверту екіпаж від'їхав, і я зміг навіть роздивитися обличчя свого суперника: він був серйозний і не всміхався. Але, безперечно, він їздив до неї на любовне побачення, а не робив звичайний візит ввічливості. Я з'явився до володарки свого серця, вона вийшла до мене, як завжди спокійна, невинна і безтурботна. Тут я повинен вам признатися, що завжди вважав Отелло не тільки йолопом, а й людиною погано вихованою. Лише мавр здатний так поводитись. Шекспір сам добре це розумів і недарма назвав свою п'єсу "Венеціанський мавр". Зустріч із коханою — це завжди бальзам для серця, що зразу виліковує муки, сумніви, горе. Мій гнів охолов, я знову міг усміхатися. Отож стриманість, яка тепер, у мої роки, була б страхітливим лукавством, тоді пояснювалася тільки моєю молодістю й коханням. Притлумивши ревнощі, я віднайшов здатність спостерігати. Але було помітно, що я недужий, а страшні сумніви, які терзали мене, тільки посилювали це враження. Нарешті я обрав слушну мить і мовби ненароком спитав:
"До вас хто-небудь приїздив сьогодні?"
Своє запитання я пояснив тим, що боявся, як би вона, одержавши мою першу записку, не присвятила сьогоднішній день прийому гостей.
"О, тільки в чоловіка може виникнути така думка! — сказала вона.— Невже я могла думати про щось інше, ніж про твою хворобу? Поки я не одержала твою другу записку, я тільки й міркувала, як би з тобою побачитись".
"І ти була сама?"
"Сама",— відповіла вона, дивлячись на мене з виразом найщирішої невинності; мабуть, саме такий вираз і вивів мавра з рівноваги, спонукавши його задушити Дездемону.
В тому домі жила тільки моя кохана, інших мешканців там не було. Отже, вона збрехала мені — і з жахливою безсоромністю. Досить однієї такої брехні, і пропадає безмежна довіра, що без неї деякі душі не мислять кохання. Пояснити вам, що відбувалося тоді зі мною, можна, тільки припустивши існування в людині внутрішньої істоти, для якої наше зовнішнє "я" править за оболонку.