Довідавшись, у яких шорах тримала графиня де Гранвіль своїх дочок, він не вагаючись попросив руки старшої. Фелікс також пережив у дитинстві деспотизм матері, сумна юність ще виразно збереглась у його пам'яті, і, незважаючи на потайну сором'язливість дівчини, йому неважко було розгадати, як подіяв на її душу тягар тиранії: чи сповнилася вона смутку, зневіри, обурення чи залишилася погідною, доброю, готовою відкритися для високих почуттів. Насильство призводить до двох протилежних наслідків, символами яких виступають два великі образи античного рабства, Спартак і Епіктет16: або до гніву і ненависті або до покори і християнського смирення. В Марі Анжеліці де Гранвіль граф де Ванденес упізнав самого себе. Беручи за дружину невинну й чисту дівчину, цей завчасу постарілий молодик заздалегідь вирішив домішати батьківське почуття до почуттів чоловіка. Він знав, що політика і світське життя засушили його душу й усвідомлював, що в обмін на юне життя він дає залишки життя зношеного. Як поєднати квіти весни і зимову кригу, посріблений сивиною досвід і легковірність безтурботної молодості? Отак тверезо оцінивши своє становище, він замкнувся у своїй подружній фортеці з великими запасами провіанту. Поблажливість і довіра були тими якорями, на які він став біля причалу. Кожній матері слід би шукати такого чоловіка для своєї дочки: зневіра наділяє його проникливістю лікаря, досвід — передбачливістю матері, а його розум — ангел-охоронець. Ці три якості — три божественні чесноти шлюбного життя. Вишуканість і витончений смак, якими Фелікса де Ванденеса наділив досвід ловеласа та світського франта, школа високої політики, спостереження, що ними збагатило його життя,— а воно минало у нього то в роздумах, то в трудах, то в літературній діяльності,— усі свої сили й розум він повернув на те, щоб зробити свою юну дружину щасливою. Вийшовши з чистилища в домі матері, Марі Анжеліка зразу потрапила до подружнього раю, який створив для неї Фелікс у особняку на вулиці Роше, де все, аж до дрібниць, носило на собі печать аристократизму, але вимоги світського тону анітрохи не шкодили там невимушеності взаємин, якої так прагнуть люблячі молоді серця. Марі Анжеліка спізнала усі радощі матеріального достатку, протягом двох років чоловік був для неї ніби управителем. Неквапливо і з великою тактовністю Фелікс навчав свою дружину життя, поступово відкривав їй таємниці світського товариства, знайомив з генеалогією всіх аристократичних домів, виводив її у світ, напучував у мистецтві вдягатися і вести розмову, водив її в театри, прочитав їй курс літератури й історії. Він завершив її виховання з турботливістю коханця, батька, вчителя і чоловіка. Але як у своїй науці, так і в розвагах, якими втішав дружину, він зберігав розважливу поміркованість, щоб не зруйнувати її релігійних переконань. Одне слово, він блискуче впорався зі своїм завданням і через чотири роки з радістю переконався, що зумів зробити з графині де Ванденес одну з найприємніших і найвизначніших жінок нашого часу. До Фелікса Марі Анжеліка плекала саме ті почуття, які він хотів їй уселити: щиру приязнь, глибоку вдячність, любов сестри з належною домішкою благородної ніжності, з якою жінці й годиться ставитись до свого чоловіка. Вона стала матір'ю — і доброю. Отож Фелікс зумів прив'язати до себе дружину всіма можливими узами, водночас не обмежуючи її свободи і сподіваючись, що сила звички стане запорукою його безхмарного щастя. Так розважливо можуть поводитися тільки чоловіки, які спізнали і втіхи, і прикрощі життя, пройшли крізь круг політичних і любовних розчарувань. Фелікс тішився своїм витвором, як художник тішиться своєю картиною, письменник — повістю, архітектор — будівлею; йому було приємно і трудитись над своїм творінням, і милуватися його досконалістю, бачачи свою дружину освіченою і наївною, дотепною і невимушеною, люб'язною і вірною, водночас дівчиною і матір'ю, цілком вільною і приборканою. Історія щасливих подружжів, як і історія щасливих народів, вимагає якихось двох рядків і дає мало матеріалу для красного письменства. Щастя не піддається опису, і тому ці чотири роки не можуть дати нам нічого, що не було б ніжне, як блакитно-сірий колір вічного кохання, прісне, як манна небесна, і цікаве, як роман "Астрея"17.
Але 1833 року споруда щасливого кохання, яку так ретельно вибудував Фелікс, мало не обвалилась. Він і не помітив, як вона захиталась у самому своєму підмурку. В двадцятип'ятирічної жінки серце вже не те, що у вісімнадцятирічної дівчини; зрештою, і в сорокарічної воно не те, що в тридцятирічної. З віком жінка змінюється чотири рази — і щоразу це нова жінка. Ванденес, безперечно, знав закони цих перетворень, спричинених сучасними звичаями. Але він забув про них у своєму подружньому житті, як найкращий знавець граматики може забути її правила, коли сам пише книжку, як найдосвідченіший полководець у розпалі битви забуває про непорушні закони воєнного мистецтва, надавши надто великого значення випадковим особливостям ландшафту. Людина, здатна накласти відбиток своєї мислі на події — це геній. Але і найвидатніший геній не буває геніальним кожної миті, інакше він уподібнився б до бога. Після чотирьох років подружнього життя, яке минало без жодного душевного струсу, без жодного слова, яке внесло б найменший розлад у ніжну гармонію почуттів, усвідомлюючи, що вона повністю розквітла, як розквітає під ніжними променями ясного сонця, завислого у вічно голубому небі, прекрасна рослина, висаджена в родючий грунт, графиня раптом мовби схаменулася. Злам у її житті, що призвів до описаної вище сцени, було б важко зрозуміти без пояснень, які, можливо, пом'якшать у очах жінок провину цієї молодої графині, щасливої дружини і щасливої матері,— провину, на перший погляд непрощенну.
Життя — наслідок взаємодії двох протилежних сил: коли бракує однієї з них, жива істота страждає. Задовольнивши усі забаганки дружини, Ванденес пригнітив у ній бажання — цю рушійну потугу творіння, яка витрачає величезну суму духовних сил. Надмірний запал, надмірне нещастя, цілковите щастя — це першопричини, які панують над безживними просторами; вони прагнуть бути єдиними й абсолютними і душать усе інше. Ванденес не був жінкою, а тільки жінки вміють урізноманітнювати блаженство — звідси їхнє кокетування, норовливість, боязкість, сварки та винахідливі, дотепні дурниці, за допомогою яких вони вміють зробити сьогодні сумнівним те, що тільки вчора було цілком очевидним. Чоловіки здатні втомити своєю постійністю, жінки — ніколи. Ванденес мав надто добру вдачу й не міг умисне мучити кохану жінку: він підніс її в найблакитніше, найбезхмарніше небо кохання. Таємниця вічного блаженства належить до тих, відгадки яких відомі лише Господові Богу на небесах. А на нашій грішній землі поети завжди знуджували читачів, змальовуючи їм рай. Те, на чому спіткнувся Данте18, стало каменем спотикання і для Ванденеса — відважним невдахам слава! Його дружина зрештою стала вважати одноманітним свій досконало впорядкований Едем19; повне щастя, яке спізнала перша жінка в земному раю, обридло їй, як обридають солодощі, коли їси їх надто багато, і графиня кінець кінцем відчула те, що відчув Рівароль, читаючи Флоріана20: їй захотілося зустріти в кошарі бодай одного вовка. Так у всі часи витлумачували символічний зміст гріхопадіння Єви, коли — мабуть, із нудьги,— вона здалася на умовляння змія. Така мораль, певне, видасться ризикованою протестантам, які сприймають книгу Буття21 ще серйозніше, ніж самі євреї. Але становище пані де Ванденес можна пояснити, і не вдаючись до біблійних образів: вона відчувала у своїй душі могутню силу, якій не знаходила застосування, щастя давалося їй без страждань, не вимагало турбот і не викликало тривог, вона не боялася втратити його, воно щоранку поставало перед нею в тій самій блакиті, з тією самою усмішкою, з тими самими ласкавими словами. Жоден вітерець, навіть легіт, не збрижував прозорого спокійного озера, а їй хотілося побачити хвилі на його дзеркальній поверхні. В її бажанні було щось дитяче і це мало б виправдати її: але світське товариство так само невблаганне, як і Бог Старого завіту. Графиня стала розумною, вона чудово усвідомлювала, наскільки образливе для Ванденеса таке почуття, і з жахом відкинула намір признатися в усьому своєму "любому чоловіченьку". У своїй простоті, вона не зуміла вигадати для чоловіка іншого ласкавого прізвиська, бо вишукану мову перебільшень, якої кохання навчає своїх рабів у полум'ї жаги, не виковують холодним способом. Ванденеса захоплювала така чарівна стриманість, і, вдаючись до тонко розрахованих заходів, він не випускав дружину з тихого затону подружньої любові. Крім того, цей зразковий чоловік вважав негідними благородної душі шарлатанські витівки, які могли б звеличити його в очах дружини і пробудити в її серці вдячність; він хотів подобатися їй таким, яким був, не вдаючись до лукавства і не хизуючись багатством. Графиня Марі посміхалася, коли бачила в Булонському лісі екіпаж несправний або з поганою упряжжю, і переводила задоволений погляд на свою коляску, на коней у англійській збруї, що вільно бігли на однаковій відстані один від одного. Проте Фелікс вважав нижчим за свою гідність домагатися винагороди за свої труди; дружина сприймала його вишуканий смак до розкоші як щось цілком природне; вона аніскільки не була йому вдячна за те, що її самолюбство ні в чому не страждало. І так було в усьому. Доброті не завжди віддають належне; її вважають за якість природжену і рідко бачать у ній приховані зусилля благородної душі, тоді як лихих людей вихваляють за те, що вони не вчинили зла, яке могли б учинити. На ту пору графиня Фелікс де Ванденес настільки опанувала науку світського тону, що перестала грати досить незначущу роль боязкої статистки, яка тільки слухає та спостерігає — таку роль протягом певного часу начебто грала в хорі театру Ла Скала Джулія Грізі. Молода графиня відчула себе здатною перейти на амплуа примадонни, і кілька разів зважувалася спробувати себе в ньому. На превелику втіху Фелікса вона стала брати участь у розмовах. Дотепні репліки й тонкі зауваження, сімена яких заронило в її душу спілкування з чоловіком, привернули до неї увагу, а успіх надав їй сміливості.