Хлопчик, потішений приязним тоном, сказав, що він син пані Брідо.
— Ну, коли ти син пані Брідо, то можеш стати великою людиною! — загукали з усіх боків.— Хай живе син пані Брідо! А твоя мама гарна? Як судити по твоїй пичці, то, певне, просто чудова!
— Отже, ти хочеш стати художником,— сказав найстарший з учнів, уставши з місця й підходячи до хлопця.— А ти знаєш, що для цього треба бути дуже сильним і витримувати великі злидні? Так, так, є такі іспити, що руки й ноги поламають! Усі оці лобурі, що ти тут бачиш,— усі до одного їх витримали. Отой-он не їв цілий тиждень! Побачимо, чи ти зможеш стати художником.
Тоді взяв малого за руку й підняв її прямо вгору, а другу зігнув так, ніби Жозеф збирався вдарити когось кулаком.
— Цей іспит ми називаємо "семафор",— сказав учень.— Коли вистоїш отак нерухомо, не опускаючи рук, чверть години, то доведеш, що з тебе добрий колодязний звід.
— Кріпись, малий,— озвались інші,— Еге, щоб стати художником, треба чимало витерпіти!
Тринадцятирічний Жозеф щиро повірив їм і хвилин п'ять стояв нерухомо, всі учні поважно дивились на нього.
— Рука опускається! — сказав один.
— Тримай, тримай, хай йому біс! — озвався другий.— Імператор Наполеон цілий місяць вистояв он як! — і ще один учень показав на чудову статую роботи Шоде.
Вона зображувала імператора, що стояв зі скіпетром у руці; 1814 року цю статую звалили з колони, яку вона увінчувала. За десять хвилин у Жозефа вже котилися з лоба краплі поту. В цю хвилину ввійшов низенький лисий чоловік, блідий і хворобливий. У майстерні запанувала шаноблива мовчанка.
— Що це ви робите, пустуни? — спитав він, побачивши малого мученика.
— Це нам хлопчик позує,— відповів той учень, котрий поставив Жозефа в таку позу.
— І вам не шкода так мучити бідну дитину? — сказав Шоде й опустив Жозефові руки.— І давно ти тут? — спитав він у Жозефа, приязно поплескавши його по щоці.
— Чверть години.
— А хто тебе сюди привів?
— Я хочу стати художником.
— А чий ти, звідки ти прийшов?
— Від мами!
— Ха! Від мами! — закричали учні.
— Тихо там! — гримнув Шоде.— А хто твоя мама?
— Пані Брідо. Мій тато вмер, він був другом імператора. Як ви захочете вчити мене малювати, імператор заплатить вам скільки скажете.
— Його батько був начальником відділу в Міністерстві внутрішніх справ! — вигукнув Шоде, раптом пригадавши.— То ти вже хочеш стати художником?
— Так, пане.
— Приходь сюди, коли схочеш, і розважайся! Дайте йому картону, паперу, олівців, і нехай бавиться. Щоб ви знали, хлоп'ята, його батько колись зробив мені послугу. Ось на, Корд-а-Пюї, піди купи пиріжків, тістечок та цукерок,— додав він, даючи гроші тому юнакові, котрий збиткувався з Жозефа.— Подивимось, як ти наминатимеш, та й побачимо, чи вийде з тебе художник,— сказав Шоде, гладячи Жозефове підборіддя.
Потім він передивився малюнки учнів, а хлопчик ішов за ним, слухав його та розпитував. Принесено ласощі. Вся майстерня, сам скульптор і хлопчик перекусили. Тепер Жозефа обсипали пестощами так само завзято, як перше дражнили. Ця сценка, в якій розкрились і весела вдача, й добре серце художників і яку хлопчик інстинктивно зрозумів, справила на нього велике враження. Поява скульптора Шоде, віднятого в нас передчасною смертю, скульптора, якого піднесла до слави імператорова прихильність, була для Жозефа чудесним видінням. Хлопець нічого не сказав матері про цю пригоду, але щосереди й щоп'ятниці він бував по три години в майстерні Шоде. Пані Деквен, що потурала примхам двох янголят, почала купувати Жозефові олівці, сангіну, естампи й папір для малювання. В Імператорському ліцеї майбутній художник малював учителів і своїх товаришів, розмальовував дортуари вугіллям, виявляв дивовижну старанність на уроках малювання. Лемір, професор Імператорського ліцею, вражений не тільки здібностями, а й успіхами Жозефа, прийшов до пані Брідо й сказав їй про синову обдарованість. Агата, провінціалка, що добре зналась на кухні, але погано на мистецтві, жахнулась. Лемір пішов, а вдова розплакалась.
— Ох! — забідкалась вона, коли увійшла пані Деквен.— Пропаща я! Хотіла, щоб Жозеф став службовцем, адже йому в міністерстві забезпечено кар'єру, там би йому й пам'ять про батька сприяла і він би в двадцять п'ять років став начальником канцелярії, а він, бачте, хоче стати художником, голодранцем. Я ж так і знала, що він тільки клопоту мені завдаватиме!
Пані Деквен зізналася, що вже кілька місяців заохочувала Жозефове захоплення й покривала відвідини Інституту по середах і п'ятницях. У Салоні, куди вона водила хлопця, його глибоке захоплення картинами здавалось їй якимсь чудом.
— Коли він у тринадцять років так розуміє живопис, люба моя, то, може, з вашого Жозефа виросте геній!
— А ви згадайте, куди завела геніальність його батька! У сорок років помер, виснажившись на роботі.
В останні дні осені, коли Жозефові пішов чотирнадцятий рік, попри заперечення пані Деквен, Агата пішла до Шоде — заборонити йому розбещувати її сина. Вона застала скульптора в синьому халаті; він докінчував свою останню статую. Він не дуже привітно прийняв удову чоловіка, що колись вирятував його з досить скрутного становища; але, вже не раз зазнававши таких нападів, сперечався з таким завзяттям, яким за кілька хвилин досягають того, що важко зробити за кілька місяців. Він орудував стекою, приминаючи глину такими швидкими рухами, що видався наївній Агаті якимсь шаленцем. У іншому настрої Шоде б розреготався, але, почувши, як ця мати проклинає мистецтво, нарікає на долю, яку накидають її синові, й вимагає, щоб хлопця більш не пускали до майстерні, він запалився священним гнівом.
— Я маю обов'язки перед вашим покійним чоловіком, я хотів віддячити йому, вивести на путь його сина, полегшити вашому малому Жозефові перші кроки в найвеличнішій з усіх можливих кар'єр! — вигукував він.— Так, добродійко, зрозумійте, коли ви ще цього не знаєте, що великий митець — це король, навіть більше ніж король: по-перше, він щасливіший, бо незалежний, живе як сам хоче; а по-друге — він править світом по своїй уподобі. Отже, у вашого сина прекрасне майбутнє; такі здібності бувають рідко, вони розкрилися так щасливо хіба лиш у Джотто, Рафаеля, Тіціана, Рубенса й Мурільйо; бо мені здається, що з нього вийде радше живописець, ніж скульптор. Господи! Якби я мав такого сина, я був би щасливіший, ніж імператор, коли породив короля Римського! Та врешті ви господиня долі свого сина. Що ж, добродійко, робіть із нього недоумка, що вміє тільки марширувати, або нікчемного перодряпа. Ви будете винні в убивстві. Я сподіваюся, що він, попри всі ваші зусилля, лишиться митцем. Покликання сильніше за всі перешкоди, які йому ставлять! Покликання — це слово означає, що людина обрана Богом! Ви тільки зробите своє дитя нещасним! — Він розлючено кинув у цебро зайву глину, а потім сказав натурниці: — Годі на сьогодні!
Агата підняла очі й побачила роздягнену жінку, що сиділа на стільчику в кутку майстерні, куди ще не падав її погляд; це видовище сповнило її жахом.
— Не пускайте більш сюди малого Брідо,— сказав Шоде до учнів.— Його матері це не подобається.
— Фе! — закричали всі одинадцятеро юнаків, коли за Агатою зачинилися двері.
"І оце сюди ходив Жозеф!" — нажахано думала бідна мати про все, що побачила й почула.
Відколи учні художньої школи дізналися, що пані Брідо не хоче, щоб її син став художником, вони з усієї сили почали заманювати Жозефа до себе. Хоч мати вимогла в Жозефа обіцянку не ходити більше до Інституту, хлопець часто прослизав до майстерні, коли там був Реньйо, і його заохочували мазюкати фарбами на полотні. Вдова хотіла поскаржитись, учні Шоде сказали їй, що пан Реньйо — це не пан Шоде; крім того, вона не віддавала їм свого синочка під охорону — і засипали її ще безліччю жартиків. Ці жорстокі "мазюкала" склали й виспівували пісеньку про пані Брідо, в якій було сто тридцять сім куплетів.
Увечері цього сумного дня Агата не захотіла грати в карти і сиділа в кріслі, охоплена таким глибоким смутком, що часом у її прекрасних очах блищали сльози.
— Що з вами, пані Брідо? — спитав старий Клапарон.
— Вона гадає, що її синові доведеться жебрати на хліб, бо в нього нахил до живопису,— пояснила пані Деквен.— Але в мене не менший клопіт із моїм онуком, малим Біксіу: він теж пропадає за малюванням. Чоловіки створені, щоб нас мучити.
— Пані має рацію,— сказав сухий, жилавий Дерош, що попри свої таланти так і не зміг вибитись у помічники начальника.— В мене, на щастя, тільки один син; адже я одержую всього тисячу вісімсот франків, а дружина, продаючи гербовий папір, заробляє тисячу двісті, то куди нам більше дітей? Я віддав свого хлопця писарчуком до адвоката, він має двадцять п'ять франків на місяць, сніданок бере з собою, обідає й спить удома, оце й усе, треба щоб він ішов і сам пробивав собі дорогу. Я б завдав своєму хлопцеві більше клопоту, якби послав його до колежу, щоб став колись адвокатом; коли даю йому грошей на театр, він щасливий, мов король, він мене обнімає! Я йому багато волі не даю, він переді мною звітує, на що потратив свої гроші. Ви розпещуєте своїх дітей. Коли вашому синові хочеться такого хліба, нехай! Щось та вийде з нього.
— А моєму,— озвався Брюель, старий начальник відділу, який нещодавно вийшов у відставку,— моєму всього шістнадцять років, і мати молиться на нього, але я не вірю в покликання, що виявляється так рано. Це чистісінька фантазія, примха, вона повинна минутись! Як на мене, хлопців треба скеровувати...
— Ви, добродію, багатий, ви чоловік і маєте тільки одного сина,— сказала Агата.
— Діти,— заговорив Клапарон,— це, далебі, наші тирани (в серці). Мій доводить мене до шаленства, він мене в злидні вкинув, і я врешті махнув на нього рукою. Хай як знає. Тепер він щасливий від цього, та й я теж. Той шибеник почасти винен у материній смерті. Він став комівояжером, знайшов свою долю; він покинув батьківський дім, як тільки зміг, він ніколи не тримався свого місця, не хотів учитись нічого, і я тільки одного прошу в Бога: померти, поки він не зганьбив мого імені! Ті, хто не має дітей, не знають багато радощів, але вони уникли й багатьох страждань.
"Отакі ви, батьки!" — подумала Агата й знов заплакала.
— Я все це сказав вам, люба моя пані Брідо, щоб ви не перешкоджали своєму синові стати художником; однаково тільки час змарнуєте.
— Якби ви здатні були виправити його,— знову заговорив уїдливий Дерош,— я б вам порадив вигнати з нього цю примху; але я знаю, що ви жінка слабка, тож хай собі малює, хай мазюкає.
— Пропащий! — мовив Клапарон.
— Як пропащий? — вигукнула нещасна мати.
— А так: оте Дерошеве "серце", "хай як хоче" — по-моєму, це діло пропаще.
— Не журись, Агато,— сказала пані Деквен.— З Жозефа буде велика людина.
Після цієї суперечки, схожої на всі людські суперечки, друзі вдови погодились на одній раді, і та рада не розвіяла її гризоти.