Та ти краще скажи йому, що не вмієш чистити сап’ян… Так, це сап’ян; він сам купить у місті і принесе тобі, чим глянсувати його чоботи. Я чув, що у ваксу домішують цукор, щоб краще блищало.
– Так це, мабуть, смачне? – сказала служниця, підносячи чобота до носа, – Ой, ой! Вони пахнуть, як одеколон у пані! Ото втіха!
– Втіха! – повторив хазяїн. – Ти вважаєш, що це втішно, коли на чоботи розтринькують більше грошей, ніж вартий той, хто їх носить?
– Пане, – сказала Нанон, коли він повернувся вдруге, замкнувши фруктовий льох, – чи не треба хоч двічі на тиждень готувати бульйон з нагоди?..
– Гаразд…
– Треба буде сходити до різника.
– Не треба. Ти звариш нам юшку з птиці, фермери тобі занесуть. Ось я скажу Корнуайє, щоб він настріляв мені ворон. З цієї дичини виходить найкраща юшка на світі.
– А правда це, пане, що вони клюють мертвих?
– Дурна ти, Нанон! Вони, як і всі на світі, їдять те, що знайдуть. А ми хіба не живемо з мертвих? А що ж таке спадщина?
Дядечко Гранде після всіх розпоряджень вийняв годинника й, побачивши, що до сніданку лишається ще півгодини, взяв капелюха, пішов до дочки і, поцілувавши її, сказав:
– Хочеш прогулятися берегом Луари на мої луки? У мене там є справи.
Ежені наділа солом’яного капелюха, підбитого рожевою тафтою; потім батько з дочкою спустилися кривою вуличкою на площу.
– Куди це так рано? – запитав нотар Крюшо, зустрівши Гранде.
– Дещо подивитися, – відповів старий, якого не змогла ошукати ранкова прогулянка приятеля.
Коли дядечко Гранде йшов "дещо подивитися", нотар із досвіду знав, що тут можна заробити. І він приєднався до Гранде.
– Ходімо, Крюшо, – сказав Гранде нотареві.– Ми з вами друзі; я зараз покажу вам, як безглуздо садити тополі на добрих землях…
– То для вас ніщо оті шістдесят тисяч франків, які ви загребли за тополі зі своїх полів над Луарою? – здивовано вирячився Крюшо. – І пощастило ж вам!.. Спиляти тополі саме тоді, коли в Нанті бракувало білого дерева, і продати їх по тридцять франків!
Ежені слухала, не підозрюючи, що надходить страшна хвилина її життя і що нотар дасть привід її батькові й володареві оголосити їй приголомшливий вирок.
Гранде дійшов до своїх чудових луків на березі Луари; там працювало тридцять робітників, розчищаючи, засипаючи та вирівнюючи місця, де раніше росли тополі.
– Подивіться, пане Крюшо, скільки землі займає тополя, – сказав він нотареві.– Жан! – гукнув робітникові.– 3… з… зміряй твоєю міркою у в… в… всіх напрямках!
– Чотири рази по вісім футів, – сказав робітник, вимірявши.
– Тридцять два фути втрати, – звернувся Гранде до Крюшо. – В цьому ряду в мене було триста тополь, так? Отже, т… т… триста разів по тридцять д… ва ф… фути з… з… з’їдали п’ятсот в… в… в’язок сіна; додайте вдвоє більше з обох сторін – півтори тисячі; середні ряди – по стільки ж… Нехай ти… ти… тисяча в’язок сіна…
– Разом, – сказав Крюшо, поспішивши на допомогу приятелеві,– тисяча в’язок такого сіна коштують близько шестисот франків.
– То… то… точніше ти… ти… тисячу двісті, бо отава дає від трьохсот до чотирьохсот франків. Отже, по… по… полічіть, що д… да… дадуть ти… тисяча двісті франків у рік за co… co… сорок років із скл… скл… складними про… про… процентами, – в… ви самі з… з… знаєте.
– Вважайте, тисяч шістдесят франків, – сказав нотар.
– От маєте! В… в… всього ті… ті… тільки шістдесят тисяч франків. А тим часом, – вів далі виноградар, уже не заїкаючись, – дві тисячі сорокарічних тополь не дали б мені п’ятдесяти тисяч франків. Це – збиток. І я це підрахував, – мовив Гранде з викликом. – Жан, – велів він робітникові,– позасипаєш ями, крім тих, понад Луарою; там посадиш тополі, що я купив. Край річки вони живитимуться державним коштом, – додав він, звертаючись до Крюшо і легенько ворухнувши ґулею на носі, що означало найіронічнішу посмішку.
– Діло ясне: тополі треба садити тільки на неродючих землях, – промовив Крюшо, вражений підрахунками Гранде.
– Так, пане, – насмішкувато відповів бондар.
Ежені озирала чудовий краєвид Луари, не зважаючи на батькові підрахунки, але скоро почала прислухатися до слів Крюшо, почувши, як він каже своєму співбесідникові:
– Так ви, значить, виписали собі зятя з Парижа! У всьому Сомюрі тільки й мови що про вашого небожа. Мабуть, незабаром мені доведеться підписувати шлюбну угоду, дядечку Гранде?
– Ви оце… ви… ви… вийшли з… з… зрання, що… щоб мені це сказати? – запитав Гранде, супроводжуючи це міркування рухом своєї гулі.– Гаразд, старий дру… друже, по щирості скажу те, що ва… вам хо… хочеться зна… знати. Ба… бачите, я волів би краще ки… кинути мою до… до… дочку в Луару, ніж ви… видати її за цього ку… ку… кузена; мо… мо… можете так і о… оголосити. Та ні, хай лю… люди ба… балакають.
Така відповідь приголомшила Ежені. Невиразні надії, що починали народжуватись у її серці, раптом розцвіли, виповнилися, забуяли рясними квітами, і ось їх зрізано на її очах і кинуто долі. Від учорашнього дня вона прив’язалась до Шарля всією силою щастя, яка єднає душі, відтепер ця сила мала підтримувати страждання. Адже шляхетному призначенню жінки властиво більше зворушуватися величчю страждання, ніж блиском успіху! Як могло ніжне почуття до неї згаснути в глибині батькового серця? В чому ж був винен Шарль? Нестерпна таємниця! Її кохання, саме собою, – глибока таємниця, уже оповивалось іншими таємницями. Вона пішла назад, ноги їй тремтіли, і, коли вона дійшла до старої темної вулиці, завжди такої радісної для неї, все тут здалося їй нудним. Ежені відчула смуток, навіяний часом і оточенням. Вона вже засвоїла все, чому вчить кохання. За кілька кроків до дому вона випередила батька і, постукавши, чекала на нього біля дверей. Та Гранде, побачивши в руці нотаря газету ще в бандеролі, спитав:
– Який курс процентних паперів?
– Ви не хочете мене послухати, Гранде, – відповів Крюшо. – Купуйте їх швидше, за два роки ще можна одержати двадцять на сто. На вісімдесят тисяч франків матимете п’ять тисяч ліврів ренти, крім великих процентів. Курс – вісімдесят франків п’ятдесят сантимів.
– Побачимо, – сказав Гранде, потираючи підборіддя.
– Боже мій! – промовив нотар, розгорнувши газету.
– В чім річ? – вигукнув Гранде. Крюшо подав йому газету, сказавши: "Читайте ось тут".
"Вчора, після звичної появи на біржі, застрелився один з найшанованіших комерсантів Парижа пан Гранде. Перед тим він встиг надіслати голові Палати депутатів прохання про відставку, а також звільнитися від обов’язків члена комерційного трибуналу. Банкрутство пп. Рогена і Суше, його біржового маклера та нотаря, розорили його. Проте пан Гранде користувався такою повагою і мав такий кредит, що він, безперечно, знайшов би підтримку в паризьких комерційних колах. Не можна не пошкодувати, що ця достойна людина піддалася першій хвилі розпачу…" і т.ін.
– Я це знав, – спокійно озвався старий виноградар.
Від тих слів Крюшо остовпів; незважаючи на властиву нотареві безпристрасність, він відчув мороз за спиною, подумавши, що паризький Гранде, можливо, марно благав про мільйони сомюрського Гранде.
– А його син, такий веселий вчора…
– Він ще нічого не знає,– так само спокійно відповів Гранде.
– Прощавайте, пане Гранде, – сказав Крюшо. Він усе зрозумів і подався підбадьорити пана голову де Бонфона.
Коли Гранде повернувся додому, сніданок був на столі. Ежені кинулася на шию матері, цілуючи її з жвавим сердечним поривом, викликаним таємним горем; пані Гранде сиділа вже на своєму стільці з підставками і плела собі на зиму нарукавники.
– Можете їсти, – сказала Нанон, збігаючи зверху через три східці,– хлопчик спить, мов янголятко. Який він гарненький із заплющеними оченятами! Ввійшла, покликала. Де там! І не муркнув!
– Нехай спить, – сказав Гранде, – чим пізніше він сьогодні прокинеться, тим пізніше узнає лихі новини.
– Що сталося? – спитала Ежені, опускаючи в каву дві маленькі грудочки цукру, які старий сам колов на дозвіллі.
Пані Гранде, не насмілившись питати про те саме чоловіка, глянула на нього.
– Його батько застрелився.
– Дядечко?.. – промовила Ежені.
– Бідний хлопець! – вигукнула пані Гранде.
– Так, бідний, – додав Гранде. – Він не має ні гроша.
Ежені перестала їсти. Серце їй стиснулося, як стискається воно, коли співчуття, викликане горем коханого, вперше огортає душу жінки. Сльози покотилися їй з очей.
– Ти не знала свого дядечка, чого ж ти плачеш? – запитав її батько, кидаючи на неї погляд голодного тигра; такий погляд він, певне, кидав на свої купи золота.
– Але ж, паночку, – сказала служниця, – хто б не пожалів цього бідолашного молодчика, який спить собі мов убитий і не відає своєї недолі.
– Я не з тобою розмовляю, Нанон! Помовч!
У цю мить Ежені зрозуміла, що закохана жінка завжди повинна приховувати свої почуття. Вона нічого не відповіла.
– Сподіваюся, до мого повернення ви йому нічого тут не вибовкаєте, пані Гранде, – вів далі старий. – Мені треба піти розпорядитися, щоб вирівняли канаву вздовж дороги на моїх полях. Я повернусь опівдні, до другого сніданку, і поговорю з небожем про його справи. А тобі, мадмуазель Ежені, якщо ти плачеш за цим жевжиком, пора кінчати з цим. Він ось-ось поїде в Індію. Більше ти його не побачиш…
Батько зняв рукавички з крисів капелюха, надів їх, як завжди, спокійно, розправив, натягнув старанно на пальці і вийшов.
– Ох, мамо, мені душно! – скрикнула Ежені, лишившись удвох з матір’ю. – Я ніколи так не страждала…
Побачивши, що дочка зблідла, пані Гранде одчинила вікно, щоб дати їй подихати свіжим повітрям.
– Мені краще, – сказала Ежені за хвилину.
Це нервове збудження досі, здавалося, спокійної і холодної дочки схвилювало пані Гранде; вона подивилася на Ежені співчутливо й проникливо, як дивляться матері, що палко люблять своїх дітей, і вгадала все. Та й справді, життя відомих угорських сестер-близнят, грою природи прив’язаних одна до одної, не було з’єднане щільніше, ніж життя Ежені та її матері, завжди нерозлучних у цій віконній ніші, в церкві; навіть у сні вони дихали одним повітрям.
– Бідна моя дитинонько! – зітхнула пані Гранде, охопивши руками голову Ежені і тиснучи її до грудей.
На ці слова дівчина підвела голову, кинула на матір допитливий погляд, прочитала її таємні думки і сказала:
– Навіщо посилати його в Індію? Коли в нього нещастя, хіба він не повинен лишитися тут? Він же наш найближчий родич!
– Так, дитино моя, це було б цілком природно, але в твого батька є свої міркування, ми маємо їх шанувати.
Мати й дочка сіли мовчки біля вікна, одна на стілець з підставками, друга – на своє кріселко, і взялися до роботи.