Втрачені ілюзії

Оноре де Бальзак

Сторінка 8 з 128

Необхідність доглядати батька, від якого пані де Баржетон чекала спадщини, що дала б їй змогу переселитися до Парижа, — а батькові судилося пережити зятя! — змусила дочку жити в Ангулемі, до блискучі розумові здібності Наїс та нерозтрачені скарби її серця були приречені гинути безплідно і з часом стати смішними. Справді-бо, наші смішні сторони здебільшого походять від високих почуттів, від чеснот або талантів, доведених до крайнощів. Гордість, не обмежена великосвітськими звичаями, обертається на пиху, марнується на дрібниці, замість того щоб підноситися до шляхетпих почувань. Захопленість — чеснота над усі чесноти,— яка породжує святих, надихає людину на таємні самопожертви та поетичні поривання, під впливом провінційної суєти вироджується в бундючність. Далеко від центру, де сяють великі уми, де навіть повітря пасичене мислями, де все невпинно поновлюється, освіта й та старіє, а смак псується, немов стояча вода. Пристрасті, не знаходячи собі мети, дрібніють і звеличують мале. Саме в цьому причина скупості та пліток, що отруюють провінційне життя. Обмеженість думки та міщанські манери швидко прищеплюються навіть найкраще вихованій людипі. Так гинуть чоловіки, небуденні від природи, жінки, що могли б стати чарівпими, якби здобули світське виховання та зазнали впливу визпачних умів. Папі де Баржетоп бралася за ліру з першого-ліпшого, навіть незначного, приводу, не відрізняючи поезії для себе від поезії для товариства. А проте є почуття, яких нікому не збагнути, їх слід берегти в самому собі. Звичайно, захід сонця — велична поема, та чи пе ризикує видатися смішною жінка, яка пишномовно змальовуватиме цю картину людям досить прозаїчним? Є радощі, якими можна втішатися тільки вдвох — поетові з поетом, серцю із серцем. У пані до Баржетон була звичка недоречно вживати довжелезні

іі кучеряві фрази, пересипані вигадливими слівцями й дотепно звані тартинками на жаргоні журналістів, котрі щоранку частують ними своїх передплатників, а ті покірно споживають цю страву, хоч би як важко було перетравити її. Вона понад усяку міру зловживала високими словесами, і тому найдрібніші речі зростали в неї до велетенських розмірів. На ту пору вона почала все типізуватиіндивідуалізувати, синтезувати, драматизувати, аналізувати, поетизувати, прозувати, англізувати, не— ологізувати, гігантизувати, трагізувати] доводиться іноді чинити справжнє насильство над мовою, щоб показати модні дивацтва, до яких удаються деякі жінки. А втім, думка її запалювалась, як і мова. Дифірамби тріпотіли в иеї на устах і в серці. Вона завмирала, умлівала, захоплювалася з усякого приводу й від чого завгодно: її хвилювали і самопожертва якої-небудь сестри-жалібниці, і страта братів Фоше, й "Іпсібое" віконта д’Арленкура та "Анаконда" Льюїса, і втеча Лавалета, і хоробрість подруги, яка, закричавши басом, наполохала злодіїв. їй усе здавалося величним, надзвичайним, дивним, божест— венпим, чудовим. Вона спалахувала, гнівалась, непритомніла, поривалась, падала, споглядала то небо, то землю; на очах у неї бриніли сльози. Вона спалювала своє життя па вогні нескінченних захоплень і чахла від огиди до всього. Вона розуміла Янінського пашу, вона прагнула позмагатися з ним у його сералі, і її навіть приваблювала доля жінки, зашитої в мішок і кинутої у воду. Вона заздрила леді Естер Стенгоп, цій синій папчосі пустелі. Її поривало постригтися в черниці ордена Святої Камілли, доглядати хворих у Барселоні і вмерти там від жовтої пропасниці, — ото славна, ото шляхетна доля! Коротко кажучи, вона жадала всього, що не було змістом її життя, похованого в глушині. Вона обожнювала лорда Бапропа, Жан-Жака Руссо, всяке поетичне й драматичне існування. їй не бракувало сліз для кожного нещастя і фанфар для кожної перемоги. Вона співчувала поваленому Наполеонові, вона симпатизувала Мехметові-Алі, що вигублював єгипетських тиранів. Коротше, вопа оточувала геніїв ореолом і вважала, ніби вони харчуються пахощами та світлом. Багатьом здавалося, що вона вражена навіженством, але небезпеки для оточення не становить;

однак проникливий спостерігач у всіх цих дивацтвах помітив би уламки прекрасного кохання, що загинуло відразу по тому, як виникло, руїни небесного Єрусалима, одне слово, кохання без коханого. Так воно й було. Історію вісімнадцяти років подружнього життя пані де Бар— жетон можна описати в кількох словах. Деякий час вона жила своїм внутрішнім світом і невиразними надіями. Згодом, зрозумівши, що життя в Парижі, по якому вона зітхала, для неї недоступне за браком коштів, вона почала приглядатися до свого оточення й злякалася своєї самоти. Довкола неї не було жодного чоловіка, здатного надихнути її на ті шаленства, що в них впадають жінки з розпачу, причина якого в безвихідному, одноманітному й безпросвітному існуванні. Вона не могла ні на що сподіватися, навіть на випадок, бо трапляються життя, в яких не буває випадків. За часів Імперії, коли Франція сліпила своєю славою, коли Наполеон здійснював похід у Іспанію, куди він вирядив цвіт свого війська, надії цієї жінки, доти ошукані, знову відродилися. Цікавість, природно, спонукувала її побачити героїв, що на одне слово наказу руйнували Європу і воскрешали легендарні подвиги лицарства. Найскупіші й найнепокірніші міста змушені були влаштовувати свята на честь імператорської гвардії, яку, ніби коронованих осіб, мери та префекти вітали врочистими промовами. Пані де Баржетон, з’явившись на бал, що його влаштував у місті якийсь полк, закохалася в молодого дворянина, простого корнета, котрого лукавий Наполеон звабив жезлом маршала Франції. Та стримана, шляхетна і глибока пристрасть, така відмінна від тодішнього кохання, яке аж надто легко зав’язувалось і так само легко рвалося, була освячена в своїй цнотливості рукою смерті. Під Ваграмом гарматне ядро розбило на серці маркіза де Кант-Круа заповітний портрет, який засвідчував вроду пані де Баржетон. Вона довго оплакувала вродливого юнака, що, натхнений славою і коханням, за дві кампанії дослужився до полковника і над імператорську ласку цінував листа від Наїс. Жалоба накинула на обличчя цієї жінки серпанок глибокої скорботи. Хмара смутку розвіялася лише в тому страшному віці, коли жінка. починає оплакувати свої кращі роки, що минули без радощів, коли вона бачить, як в’януть її троянди, коли прагнення любові відроджується бажанням розтягти останні усмішки молодості. Всі жіночі принади Наїс стали тільки ранити їй душу, коли її огорнув холод провінції. Вона б, як ото горностай, померла від печалі, якби забруднила себе інтрижкою з одним із тих чоловіків, котрі тільки і мріють, як би після обіду пограти в карти на кілька су. Гордість уберегла її від банальних провінційних пригод. Поставлена перед вибором між нікчемністю місцевих чоловіків та самотою, така визначна жінка обрала, звичайно, самоту. Отже, шлюб і світське товариство стали для неї монастирем. Вона жила поезіею, як кармелітка релігією. Творіння славетних чужоземців, доти невідомі, що з’явилися між 1815 і 1821 роками, талановиті трактати пана де Бональ— да й пана де Местра, цих двох орлів мислі, нарешті, менш величні твори французької літератури, які пустили тоді своє перше могутнє пагіння, скрасили її життя, але не надали гнучкості ні її розумові, ні вдачі. Вона трималася прямо й міцно, як дерево, що вистояло бурю. Гідність переродилася на пиху, велич — на хизування й манірність. Як і всі, хто прагне поклоніння, але невибагливий у доборі поклонників, вона царювала попри свої вади чи навіть завдяки їм. Таким було минуле пані де Баржетон; цю невтішну історію треба було розповісти, щоб читач міг краще зрозуміти її взаємини з Люсьєном, який потрапив до її вітальні в досить незвичний спосіб. Річ у тім, що тієї зими в місті з’явилась особа, котра пожвавила одноманітне життя пані де Баржетон. Саме тоді звільнилося місце начальника управління непрямими податками, і пан де Варант призначив на нього чоловіка, який уславився такими походеньками, що жіноча цікавість стала йому найкращою перепусткою до місцевої королеви.

Пан дю Шатле з’явився на свіг просто Сікстом Шатле, але 1806 року йому вхопилася голови бундючна думка титулуватися; це був один із тих приємних молодиків, котрі за Наполеона викрутилися від усіх рекрутських наборів, тримаючись поблизу імператорського сонця. Він почав кар’єру з посади особистого секретаря однієї з приицес імператорської родини. У пана дю Шатле були всі прикмети, потрібні при його Босаді. Стрункий, гарний, він добре танцював, непогано грав на більярді, був удатний на всілякі витівки; пересічний актор-аматор, виконавець романсів, шанувальник дотепного слова, одчайдух, медоуст, заздрісник, дю Шатле знав усе й не знав нічого. Невіглас у музиці, він завжди міг сяк-так проакомпану— вати на фортепіано якій-небудь рамі, котра "з люб’язності" погоджувалася проспівати романс, розучуваний у поті

чола цілісінький місяць. Нездатний відчувати поезію, він просив десять хвилин подумати і зухвало складав експромт, плаский, як ляпас, куплет, де думку заміняла рима. Пан дю ПІатле був наділений іще одним хистом: він вишивав по канві і, бувалр, домережував квіточки, що їх починала принцеса; з надзвичайною грацією тримав він моточки шовку, які принцеса звивала на клубок, і теревенив усіляку нісенітницю, прикриваючи непристойності більш чи менш прозорим серпанком. Анітрохи ЗЇЄ тямлячись па малярстві, він міг скопіювати пейзажпк, накидати профіль, начеркати олівцем і розфарбувати костюми. Одне слово, в пього були всі дрібні таланти, що правили за місток до успіху в ту пору, коли жінки мали Гільший вплив, аніж заведено думати. Він удавав із себе знавця дипломатії, науки тих, хто невіглас у будь-якій науці, хто вміє видавати свою порожнечу за глибокодумність; науки, зрештою, дуже вигідної, бо виражається вона зовні тільки в обійманні високих посад; вимагаючи рід людей тримати язика на припоні, вона дає змогу .не— еігласові значливо мовчати, відбуваючись таємничим похитуванням голови; і, як відомо, найсильніший у цій науці той, хто плаває, тримаючи голову над потоком подій і вдаючи, ніби він ними керує, хоч насправді уся суть у його особливій легковажності.

5 6 7 8 9 10 11