Уперше в житті поринула вона в ті хвилі почуття, що напливають і заколисують просте й сором'язливе дівоче серце,— страх, надію, докори сумління. Яку порожнечу відчула вона в цьому похмурому домі і який скарб відкрила в своїй душі! Бути дружиною талановитого чоловіка, розділити з ним його славу! Які спустошення мала вчинити ця думка в серці дитини, що виросла у такій сім'ї! Яку надію мала пробудити вона в душі дівчини, вихованої на банальних істинах! їй захотілося жити справжнім життям, промінь світла проник до в'язниці. Огюстина покохала відразу. Це лестило стільком її почуттям, що вона скорилася не вагаючись. Адже у вісімнадцять років кохання ставить ніби призму між світлом і очима молодої дівчини. Звичайно, Огюстина не могла вгадати, до яких тяжких непорозумінь призводить союз жінки люблячої з чоловіком уяви, вона вірила, що покликана дати йому щастя, і не помічала різниці між собою і ним. Майбутнє для неї було в теперішньому.
Наступного дня її батько й мати відвідали Салон і повернулися звідти із засмученими обличчями; видно було, що їх спіткало якесь розчарування. По-перше, художник зняв обидві картини; по-друге, пані Гійом загубила свою кашемірову шаль. Те, що картини зникли після її візиту до Салону, Огюстина сприйняла як вияв делікатності почуттів, а всі жінки, хай і підсвідомо, уміють це цінувати.
Того ранку, коли Теодора де Соммерв'є,— це ім'я Огюстина вже знала, адже воно було в усіх на устах,— який повертався з балу, один з прикажчиків крамниці, увінчаної вивіскою з котом, який грає в м'яча, забризкав мильною піною, в той час як художник чекав появи своєї наївної коханої, що, звичайно, і гадки не мала побачити його у себе під вікном, закохані побачилися після зустрічі в Салоні лише вчетверте. Неважко здогадатися, що перешкоди, які дім Гійома з його закостенілими звичаями ставив перед наділеним палкою вдачею художником, надавав його пристрасті до Огюстини просто-таки шаленої сили. Як підступитися до дівчини, що сидить за прилавком між двома такими мегерами, як Віргінія і пані Гійом, як перекинутися з нею словом, коли мати й на хвилину не лишає її саму? Охочий, як і всі закохані, мучити себе уявними стражданнями, Теодор вигадав собі суперника в одному з прикажчиків, а інших запідозрив у співчутті своєму товаришеві. Якби Теодорові й пощастило уникнути очей стількох аргусів, то навряд чи йому вдалося б обманути сувору пильність старого купця та пані Гійом. Усюди перешкоди, всюди безнадія! Сама сила пристрасті ставала на заваді молодому художникові, заважала йому додуматись до котроїсь із хитрих витівок, до яких в'язні та закохані доходять завдяки гарячковим зусиллям розуму, розпаленого нестямним прагненням до волі або вогнем кохання. Теодор блукав поблизу від дому коханої з упертістю божевільного, немовби рух міг підказати йому необхідну хитрість. Змучений власною уявою, він вирішив підкупити щокату служницю, і це йому вдалося. Отже, протягом двох тижнів, які минули після злощасного ранку, коли Гійом і Теодор так добре роздивилися один одного, закохані зуміли обмінятися кількома листами і зрештою домовилися бачитись о певній годині дня, а по неділях зустрічатися під час меси та вечерні в церкві Святого Луппа. Огюстина послала своєму любому Теодорові список родичів та друзів їхньої родини, з якими молодий художник поставив собі за мету близько познайомитися і, якщо вдасться, зацікавити своїми любовними намірами кого-небудь із цих людей, заклопотаних грішми та торгівлею, людей, яким справжня пристрасть мала здаватися нечуваною і гідною всякого осуду забаганкою. А втім, у звичаях Дому з котом, який грає в м'яча, нічого не змінилося. Хоч Огюстина і бувала неуважною, хоч усупереч усім правилам домашнього розпорядку вона раптом ішла до своєї кімнати, щоб подати умовний знак за допомогою вазона з квітами, хоч вона й зітхала, поринала в задуму,— ніхто, навіть її мати, нічого не помічав. Це мало б здивувати тих, хто збагнув, який дух панував у домі купця Гійома, де всяка думка, позначена печаттю поезії, суперечила і людям, і речам, і ніхто не міг дозволити собі ні зайвого жесту, ні погляду, знаючи, що їх помітять і осудять. Проте усе пояснювалося просто: мирний корабель, що плавав по бурхливому морю паризької торгівлі під прапором "Кота — гравця у м'яч", став жертвою одного з тих штормів, які можна б назвати сезонними, оскільки вони відбуваються через певні, точно визначені проміжки часу. Ось уже два тижні четверо чоловіків з його команди, пані Гійом і панна Віргінія були заклопотані напруженою працею — так званим переобліком товарів. Розгортали усі сувої й перемірювали довжину кожного клаптя, щоб визначити його вартість. Уважно роздивлялися ярлики, прикріплені до кожного згортка, щоб знати, коли сукно було куплене. Визначали теперішню ціну. Пан Гійом з ранку до вечора ходив з аршином у руках та з пером за вухом і скидався на капітана, що командує маневрами. Його різкий голос проникав крізь віконечко в дверях, крізь люки товарного складу, розташованого в підвалах крамниці, і промовляв якісь варварські фрази торговельного жаргону, що для людей невтаємничених звучить чистою нісенітницею. "Скільки в нас Г.Н.3.?" — "Усе продано".— "Скільки залишилося К.С.?" — "Два лікті".— "Ціна?" — "П'ять-п'ять-три".— "Покладіть до трьох А. всі Ж.Ж., всі М.П. і залишок В.Д.О.". І ще безліч подібних висловів, так само незрозумілих, гриміли над прилавком, як ото сучасні вірші, що їх уперто викрикують романтики, аби підтримувати в собі захват до творчості одного із своїх поетів. Увечері Гійом, зачинившись із старшим прикажчиком та з дружиною, закривав рахунки, починав нові, писав боржникам і оформляв накладні. Утрьох вони проробляли величезну працю, результати якої, проте, вміщувалися на одному аркуші найкращого "міністерського" паперу і повідомляли торговельному підприємству Гійома, що його становище виражається в такій-от сумі наявних грошей, в такій-от кількості товарів, у таких-от векселях та зобов'язаннях, що воно не заборгувало жодного су, що йому винні сто або двісті тисяч франків, що капітал збільшився, що прибутки від ферм, домів та рент належно впорядковані, округлилися або подвоїлися. Звідси виникала необхідність складати монету до монети ще з більшим завзяттям, аніж раніше, причому цим працелюбним мурахам навіть на думку не спадало: а навіщо?
Завдяки цій метушні, яка повторювалася щороку, Огюстині протягом якогось часу щастило уникати пильного нагляду своїх аргусів.
Нарешті у суботу ввечері переоблік успішно закінчили. В числах оборотного капіталу фірми Гійома було так багато нулів, що з огляду на цю щасливу обставину купець скасував сувору заборону на десерт для прикажчиків, якої дотримувалися протягом усього року. Задоволено потираючи руки, він дозволив їм залишитися за столом. А тільки-но його підлеглі вихилили по скляночці домашньої наливки, як за вікнами прогуркотіли колеса екіпажу. Родина поїхала до Вар'єте8 дивитися "Попелюшку", а два молодші прикажчики одержали по шестифранковій монеті й дістали дозвіл іти куди їм заманеться за умови, щоб до півночі повернулися додому.
Незважаючи на вчорашню гульню, в неділю уже о шостій ранку старий купець поголився, одягнув свій брунатний сюртук із чудовим полиском, який завжди викликав у нього відчуття втіхи, пристебнув золоті пряжки до своїх коротких та просторих шовкових панталонів і близько сьомої години, коли в домі усі ще спали, подався до маленької контори на першому поверсі, яка прилягала до крамниці. Світло проникало туди крізь вікно з грубими ґратами, що виходило у квадратний дворик, схожий на колодязь — такими чорними і високими стінами він був оточений. Старий крамар сам відчинив добре знайомі йому віконниці, обшиті бляхою, і підняв нижню половину віконної рами, що ковзала у пазах. Крижане повітря влилося до кімнати й освіжило її задушливу атмосферу, просякнуту специфічним запахом контори. Купець стояв, поклавши руку на обчовганий підлокітник бамбукового крісла, обтягнутого збляклим сап'яном, і начебто вагався, сісти йому чи ні. Розчуленим поглядом дивився він на двосторонню конторку — навпроти місця, де сидів він, у невеличкій ніші було влаштоване місце і для його дружини. Він споглядав занумеровані папки, мотки шворок, усяке начиння, залізні клейма для сукна, касу — все це існувало тут із незапам'ятних давен, і Гійом ніби бачив перед собою привид пана Шевреля. Він підсунув до себе той самий ослінчик, на якому колись сидів перед своїм покійним хазяїном. Цей ослінчик, обтягнутий чорною шкірою, з-під якої на ріжках вибивалася, хоч і не випадала, кінська волосінь, він поставив тремтячою рукою на те саме місце, куди ставив його колишній власник крамниці. Потім, опанований незбагненним хвилюванням, він смикнув за шворку, протягнуту до дзвоника, що висів над ліжком Жозефа Леба. Прийнявши остаточне рішення, купець, якого ці спогади, безперечно, тривожили до глибини душі, взяв три-чотири векселі, що їх недавно отримав, і коли швидко увійшов Жозеф Леба, старий дивився на них невидющим поглядом.
— Сядьте сюди, — сказав Гійом Жозефові, показавши на ослінчик.
Досі купець ніколи не пропонував прикажчикові сісти в своїй присутності, й Жозеф Леба затремтів.
— Якої ви думки про ці векселі? — спитав Гійом.
— По них ми не одержимо нічого.
— Чому?
— Бо позавчора, як мені стало відомо, Етьєн і компанія розплачувалися золотом.
— Он як! — вигукнув торговець сукном.— Виходить, кепські їхні справи. Поговорімо про інше, Жозефе. Переоблік ми закінчили.
— Так, хазяїне, і дивіденди виявилися найбільшими з тих, які досі у вас були.
— Не вживайте цих нових слів, Жозефе. Кажіть "прибутки" — так буде просто і ясно. А вам відомо, молодий чоловіче, що цей успіх ми почасти завдячуємо вам? Тому я не хочу далі тримати вас на платні. Пані Гійом підказала мені думку взяти вас у справу. Так, так, Жозефе! "Гійом і Леба" — хіба не чудова вивіска для фірми? А щоб звучало ще переконливіше, можна додати до назви "... і компанія".
На очах у Жозефа блиснули сльози, хоч він і старався їх приховати.
— Ох, пане Гійом, та чи я гідний такої ласки? Я ж тільки виконував свій обов'язок. Уже й те, що ви взяли під свою опіку бідного сироту...
Вилогою лівого рукава він чистив вилогу на правому і не зважувався підвести очі на старого купця, а той усміхався, думаючи, що цей скромний молодик, як і він сам колись, не сміє висловити свою потаємну надію, потребує заохочення.
— А таки справді ви не дуже заслужили цієї ласки, Жозефе! — вів далі батько Віргінії.— Ви не довірилися мені, як я довіряюся вам.