Ще не освітлена крамниця утворювала чорне тло, де у глибині виднілася їдальня купця. Висяча лампа розливала жовтаве світло, що надає такого чару картинам митців голландської школи. Біла скатертина, срібло і кришталь своїм блиском посилювали різкий контраст між темрявою і світлом. Обличчя батька родини та його жінки, обличчя прикажчиків і ніжні риси Огюстини, а за два кроки від неї щокате обличчя товстої дівчини утворювали напрочуд цікаву групу. Ці голови були такі своєрідні, вдача кожного так виразно відбивалася на обличчі, так легко було уявити собі мирне, тихе й скромне життя цієї родини, що художник, який звик малювати з натури, відчув майже розпач на думку про те, як нелегко і майже неможливо схопити поглядом цю скороминущу сцену, щоб потім відтворити її на полотні. Перехожий був молодий художник, який сім років тому здобув найвищу нагороду з живопису. Він недавно повернувся з Рима, проживши в Італії досить довго. Його душа, напоєна поезією, його очі, пересичені творіннями Рафаеля та Мікеланджело, яскравою природою країни, де мистецтво повсюди розкидало свої величні пам'ятки, тепер прагнули природності й простоти. Такими були його почуття — мав він слушність чи помилявся. Його серце, що так довго віддавалося бурям італійських пристрастей, тепер шукало дівчину скромну й невинну, одну з тих, якими в Римі він милувався лише на полотнах художників. Побачена за вікном картина простих звичаїв пробудила у його схвильованій душі глибокий захват, а потім, цілком природно, його захоплений погляд прикипів до головної постаті: Огюстина, здавалося, поринула в задуму й нічого не їла; лампа висіла так, що все світло падало на неї, її груди здіймались і опускались у ясному колі, яке різко окреслювало обличчя, залите майже надприродним сяйвом. Художник мимоволі порівняв дівчину з ангелом-вигнанцем, який спогадує небо. Відчуття, досі майже йому незнайоме, чисте й палке кохання затопило йому серце. Якусь мить де Соммерв'є стояв мов зачарований, весь під владою свого незвичайного враження, а коли відірвався від свого щастя й повернувся додому, то не їв, не спав. Наступного ранку він зачинився в своїй майстерні й не виходив звідти, аж поки йому пощастило перенести на полотно всі чари сцени, про яку він згадував з майже нестямним захватом. Але його щастя було неповне — адже він не мав точного портрета своєї богині. Кілька разів він пройшовся повз Дім з котом, який грає в м'яча, а раз чи двічі навіть насмілився увійти туди перевдягненим, щоб побачити зблизька чарівне створіння, яке пані Гійом ховала під своїм крильцем. Віддавшись своєму коханню, своєму мистецтву, він протягом восьми місяців лишався невидимий навіть для найближчих друзів, забув про світське товариство, про поезію, про театр, про музику, про свої найдорожчі звички. Одного ранку Жіроде, порушивши всі заборони, що їх митці розуміють і вміють шанувати, майже силоміць вдерся до нього і пробудив його із заціпеніння таким запитанням:
— Що ти збираєшся виставити в Салоні? Художник схопив друга за руку, потяг за собою до майстерні й відкрив невеличку картину, яка стояла на мольберті, та портрет. Жіроде довго й жадібно милувався цими двома шедеврами, а тоді кинувся другові на шию й обняв його, неспроможний висловити свій захват. Свої враження він міг виразити лише так, як відчував — перелити їх з душі в душу.
— Ти закохався? — спитав Жіроде.
Обидва знали, що й Тіціан, і Рафаель, і Леонардо да Вінчі свої найпрекрасніші портрети завдячують тому палкому почуттю, яке, зрештою, породжує всі шедеври — хоч і за різних обставин. Замість відповіді молодий художник лише похилив голову.
— Який ти щасливий, що закохався в себе на батьківщині, вже повернувшись із Італії! А виставляти ці картини я тобі не раджу,— додав знаменитий художник.— Я певен, їх не зрозуміють. Ніхто не зможе оцінити цю природність барв, цю вишуканість мазка — наша публіка не звикла до такої глибини. Адже те, що ми звичайно малюємо, друже, більше схоже на розфарбовані ширми, ніж на картини. Ліпше вже писати вірші та перекладати античних авторів! Так скоріше досягнеш слави, аніж створюючи живопис, який нікому не потрібен.
Незважаючи на добру пораду друга, молодий художник усе ж таки виставив свої два полотна. Сцена з родинного побуту зробила переворот у мистецтві живопису. Після неї на наших виставках з'явилося стільки картин у цьому жанрі, що мимоволі виникала підозра, чи не виготовляють їх чисто механічним способом. Що ж до портрета, то мало знайдеться художників, котрі не пам'ятають про це насичене життям полотно, якому публіка, що іноді буває справедливою, піднесла вінок, і його передав авторові сам Жіроде. Обидві картини оточував густий натовп. Усі просто вмирали від захвату — як люблять висловлюватися жінки. Спекулянти, вельможні аристократи ладні були покрити обидва полотна подвійними наполеондорами6, але митець рішуче відмовився продати їх і не дозволяв зняти з них копії. Йому пропонували величезну суму за право зробити гравюри, але торговцям пощастило не більше, аніж любителям. Хоча ця подія набула широкого розголосу в світському товаристві, вона була не з тих, які могли б проникнути в глушину маленької Фіваїди7 на вулицю Сен-Дені; одначе нотарева дружина, прийшовши в гості до пані Гійом, у присутності Огюстини, котру дуже любила, заговорила про виставку й пояснила, з якою метою її влаштовують. Базікання пані Роген, природно, навіяло Огюстині бажання побачити знамениті картини, і вона зважилася тихенько попросити тітку повести її до Лувра. Та вступила в переговори з пані Гійом і завершила їх успішно, діставши дозвіл відірвати на дві години племінницю від її нудних обов'язків. На виставці молодій дівчині пощастило пробратися крізь натовп до відзначеного почесним вінком портрета. Впізнавши на ньому себе, вона затремтіла, мов осиковий листочок і, охоплена страхом, почала озиратися, шукаючи пані Роген, від якої її відокремив натовп. У цю мить наполоханий погляд Огюстини зустрів осяяний радістю погляд молодого художника. Дівчина вмить пригадала незнайомця — вона вже не раз із цікавістю спостерігала його, думаючи, що то якийсь новий сусід.
— Ось на що надихнуло мене кохання,— сказав художник на вухо сором'язливому створінню, до смерті налякавши Огюстину цими словами.
Дівчина знайшла в собі надприродну мужність пробитися крізь юрбу і приєднатися до тітки, яка все ще намагалася проштовхатися крізь стіну людей, що не давали їй підійти до картини.
— Вас тут задавлять! — вигукнула Огюстина.— Ходімо звідси!
Але в Салоні буває така тиснява, що двом жінкам неможливо вільно пройти, куди їм хочеться. Безладним рухом натовпу панну Гійом та її тітку віднесло до другої картини. Завдяки чистій випадковості їм випала рідкісна можливість підійти удвох до полотна, яке мода відзначила своєю увагою — і цього разу заслужено. Крик подиву, який вихопився в нотаревої дружини, потонув у гомоні та в гудінні юрби; а Огюстина не могла втриматися від сліз, коли побачила дивовижну сцену, і, скоряючись майже непоясненному почуттю, вона притулила палець до уст, коли за два кроки від неї виникло осяяне палкою радістю обличчя молодого художника. Незнайомець відповів кивком голови, показавши на пані Роген, як на прикру перешкоду, й таким чином подав Огюстині знак, що зрозумів її. Ця пантоміма подіяла на молоду дівчину, наче доторк до розжареного заліза, вона почула себе так, ніби вчинила злочин, уявивши, що між нею та художником уже виникла таємна змова. Від задухи, від миготіння яскравих жіночих уборів, від того разючого враження, яке справили на Огюстину правдивість зображеної на картині сцени, безліч облич — і намальованих, і живих, — ряснота позолочених рам, у дівчини запаморочилася голова, що тільки посилило її страх. Мабуть, вона знепритомніла б, якби, незважаючи на хаос відчуттів, із глибини її серця не підіймалася невідома радість, що оживляла все її єство. А проте їй здавалося, ніби вона потрапила під владу того самого демона, від жахливих підступів якого остерігали її у своїх грізних проповідях святі отці. То була для неї ніби хвилина безумства. Вона помітила, що молодий художник, який сяяв любов'ю і щастям, провів її до самої тітчиної коляски. Охоплена незнаним досі хвилюванням, уся під владою сп'яніння, що в якийсь невідомий спосіб підкоряло її природі, Огюстина послухалася настійного голосу серця і кілька разів глянула на молодого живописця, не зумівши приховати свого збентеження. Ще ніколи рум'янець на її щоках не становив такого разючого контрасту з білістю шкіри. І митець побачив красу дівчини в усьому її розквіті, невинність у всьому її небесному сяйві. Огюстина спізнала і радість, і жах, думаючи про те, що її присутність дає щастя тому, чиє ім'я в усіх на устах, чий талант наділяє безсмертям швидкоплинні образи. її кохають! Сумніватися в цьому не доводилося. Вона уже не бачила біля себе художника, а його прості слова усе відлунювали в її серці: "Ось бачите, на що надихнуло мене кохання". Серце в неї закалатало так нестямно, що аж заболіло, пульсування гарячої крові розбудило в ній невідомі сили. Вона вдала, ніби в неї розболілася голова, щоб не відповідати на запитання тітки стосовно картин. Та коли вони повернулися, пані Роген, звичайно ж, розповіла пані Гійом про те, як уславився Дім з котом, який грає в м'яча, і Огюстина затремтіла всім тілом, коли мати сказала, що поїде в Салон подивитися на свій дім. Дівчина наполегливо повторила, що їй нездужається, і дістала дозвіл лягти в постіль.
— От і вся користь від цих видовищ — головний біль! — вигукнув пан Гійом.— Що ж тут цікавого — бачити намальованим те, що завжди у тебе перед очима? Не згадуйте мені цих художників — то все голота жалюгідна, як і письменники, до речі. На кий біс забандюрилося їм малювати на своїх нікчемних картинах мою домівку?
— А може, нам від цього буде пряма вигода — продамо більше сукна,— сказав Жозеф Леба.
Попри слушність цього зауваження, мистецтво й думка були ще раз прокляті в судилищі торгівлі. Як легко здогадатися, такі балачки не надто підбадьорювали Огюстину. Цієї ночі вона вперше замислилася про кохання. Події минулого дня скидалися на сон, який їй було приємно відтворювати в пам'яті.