— Мені вже давно його бракує. Я б подивився у велике дзеркало й добре побачив свої цяточки.
— Гаразд, про мене, — сказав Суботик. — Я хочу, щоб це таткове бажання здійснилося негайно!
Вони заозиралися по кімнаті. Дзеркала ніде не було.
— Бажання не виконано. В чому річ? — мовив Суботик. — Може, це тому, що бажання ж, власне, було не моє, а ваше? Зараз я спробую ще раз.
— Стоп, не треба! Моє бажання мало здійснитися, я це відчув!
Суботик вискочив з ліжка й заходився уважніше оглядати кімнату.
— Ось де воно висить, це придуркувате дзеркало! — вигукнув він і показав за шафу. — Так виходить щоразу, коли я просто повторюю те, що сказали ви, не подумавши над ним.
Пан Пляшкер засміявся, потім і собі встав із ліжка.
— Забажай його осюди, — попросив він і вказав на вільне місце на стіні між книжковою полицею та кріслом. — Тут буде найкраще.
— Я хочу, щоб дзеркало висіло тут, на цьому місці, — вказав Суботик. — Отак. Тепер можете роздивлятися.
Пан Пляшкер подивився в дзеркало.
— Господи, на кого я оце схожий! — зойкнув він. — Тут щонайменше двадцять цяток. З таким обличчям я не можу з'явитися на роботі, що скаже пан Обердубер? Він подумає, що в мене якась перехідна хвороба! А якщо мене такого побачить вона? Господи милосердний, що мені робити?
— То ви скаржитеся, що я розтринькую ваші цятки, а то вам їх забагато. Ви самі не знаєте, чого вам треба. Може, мені забажати, щоб вони всі зникли?
— Ні-ні, будь ласка, тільки не це! — злякався пан Пляшкер. — Вони ж мені ще потрібні.
— Вам? — здивовано запитав Суботик. — Чому вам? Вони ж вас не слухаються!
— Без допомоги — ні. Але за допомогою...
— За допомогою? Чого?
— Ну, ти ж сам знаєш. Якщо мені чогось забажається, а ти скажеш: "Я хочу, щоб татове бажання здійснилося..." Як щойно з дзеркалом...
— І яке ж бажання у вас на душі? — запитав Суботик. — Воно — про таку собі жінку з ліфта?
Пан Пляшкер кивнув головою.
— То що? Забажати, щоб вона вас покохала й ви з нею побралися? — допитувався Суботик.
Пан Пляшкер злегка зашарівся, знову кивнув головою й мовив:
— Мабуть, десь так, авжеж...
— І тоді ви були б задоволені?
— Задоволений? Я був би цілком щасливий! — відповів пан Пляшкер.
— Ви не були б щасливі, — вихопилось у Суботика. — Хіба що дуже недовго.
— Був би. Ти просто не можеш цього зрозуміти, бо ти — не дорослий.
— Он як? Не можу зрозуміти? Тоді я вас про щось запитаю. Чому ви були б "цілком щасливі"?
— Та я ж тобі сказав! Тому, що я знав би: вона мене любить.
— А чому вона вас любить?
— Як тобі це пояснити? Тому, що я їй подобаюся, що я...
— Неправда! Вона вас любила б тому, що так звеліло їй цяткове бажання. Чи не краще було б, якби ви їй подобалися й тоді, коли їй ніхто не звелів? Щоправда, дізнатися про це можливо тільки без допомоги цяток для здійснення бажань.
— З такої точки зору я цього ще ніколи не розглядав, — промурмотів пан Пляшкер і сів на ліжко. — Щиру правду кажеш. І чого я досі не додумався до цього? Нам би тоді не довелося проробляти усю оцю подорож на дах. Виходить, усе було марно?
— Це не було марно, безперечно, ні, тату, — втішив Суботик, вискочив на ліжко й сів поруч. — Ви ще самі побачите.
Не встиг пан Пляшкер запитати, що він має на увазі, як Суботик вигукнув:
— Час нам поснідати, татку! Годі розмовляти, час снідать починати! Я бажаю на сніданок чотири пироги з яблуками, три пари ковбасок з гірчицею, дві порції смаженої картоплі і якнайбільше кетчупу, морозиво полуничне, морозиво шоколадне, бананове та ще, може...
Суботик ще тільки надумувався, а на ліжко перед ними вже почали один за одним приземлятися всілякі наїдки.
— Чи тебе покинули всі добрі духи? — вигукнув пан Пляшкер. — Як ти міг забажати всі оті бридкі липучі штуки просто в ліжко?! Подивися, на що стала схожа ковдра: це ж суцільний кетчуп!
— Годі вам бідкатися, татку. Ми це все зараз залагодимо. Я хочу, щоб усі наїдки поробилися такі легенькі, що... Ох, стоп! Я замалим не зробив величезної помилки. Отже, спочатку: я хочу, щоб усі наїдки з оцієї ковдри стали такі легенькі, що висіли б у повітрі.
Прекумедно було дивитися, як усі пироги, ковбаски й шматочки смаженої картоплі знялися догори і висіли в повітрі за півметра над ліжком. Навіть кетчуп поплив вище й пласкими червоними калюжками витав круг Суботика. Малому залишалося тільки випростати пальця і вмочати в ту чи ту калюжку.
— А що, чи бачили ви коли-небудь краще снідання? — вдоволено сказав він і облизав пальця.
— Авжеж, бачив! — Пан Пляшкер був далеко не в захваті. — Ти ж не наполягатимеш на тому, що оце в нас справді гарне снідання! Страви зовсім не пасують одна до одної. Крім того, це дуже недобре для здоров'я. Бракувало тільки, щоб ти до всього цього замовив собі ще кілька гамбургерів!
Пан Пляшкер здригнувся на саму думку про таке.
— Кілька гамбургерів? Та це ж чудова ідея! Як я міг про них забути! Бажаю, щоб...
— Стривай! — вигукнув пан Пляшкер.
— Бажаю... — почав знову Суботик.
Пан Пляшкер затулив вуха руками й сказав:
— Не марнуй своїх бажань. Я їх все одно не чую.
— Це просто підлість! — не стерпів Суботик. — Татко шкодує для мене доброго сніданку, доведеться повідомити про це товариству захисту дітей.
— Товариству захисту дітей? — Пан Пляшкер засміявся. — Я гадав, що ти ж не дитина, а Суботик!
Виходить, він таки чув, що казав Суботик! Малий квапливо вигукнув:
— Я хочу, щоб тато Пляшкер роздобув мені кілька гамбургерів!
Він так реготав з цього свого бажання, що мало не подавився шматком пирога.
Пан Пляшкер миттю підхопився й рушив до дверей.
— Власне, це зовсім непогана думка. Вранці гамбургери найкраще нам смакують. На вокзалі їх продають найсоковитіші, — сказав він. — Зараз я туди навідаюсь — чи не знайдеться там кілька смачненьких для нас із тобою? Ти ж не проти, ні? Тоді біжу! І — одна нога там, а друга — тут! Бувай.
— До побачення, татку, — відповів Суботик. — Тільки чи не краще було б вам спершу перевдягтися?
— Перевдягтися? — повторив пан Пляшкер і озирнув себе згори донизу. Він ще й досі був у своїй просторій піжамі в широку смугу. — Мабуть, твоя правда, аякже. Але ж треба поспішати. — Він прислухався до своїх слів і промимрив: — А, власне, чому? Сьогодні ж субота, в мене вихідний. Чого я маю бігти стрімголов?
Хитаючи головою, він перевдягнувся в сорочку та штани, запхнув у кишеню гаманець, вибіг з будинку і прудко подався вперед вулицею, що вела до вокзалу.
Та що далі був він від будинку, то повільніше йшов, урешті почав просто плентатись, аж поки й геть зупинився.
— Яке ж дурне бажання! — забурчав він. — Щоб оце я мало не вдосвіта, не поснідавши, опинився серед міста і прожогом гнався на вокзал по гамбургери! Отаке коять сині цятки! Добре бачиш, що робиш дурницю, а сам робиш!
Він знову рушив і зрештою підійшов до вокзалу. Перед ним на привокзальній площі стояв автобус, із якого саме вийшло багато людей. То були туристи. Автобус прибув із Гамбурга.
— Гамбурґери... гамбурґери... — думаючи про своє, уголос сказав пан Пляшкер.
До нього враз підійшло троє туристів — жінка й двоє чоловіків.
— Ми — Гамбурґери! — сказав один із них. Пан Пляшкер очманіло подивився на нього.
— Ви глузуєте з мене? — сердито озвався він.
— Зовсім ні, — відповів приїжджий. — Просто в нас таке прізвище. Ми родичі. А тепер заспокойтеся і скажіть: ви тутешній? Чи не могли б ви нам підказати, на що тут у вас варто подивитися? Чи є тут які дивинки?
Тієї миті панові Пляшкерові сяйнула одна думка, така пречудова, що він мало не зареготав просто у вічі панам Гамбурґерам.
— О, так! — сказав він. — Я залюбки покажу вам кілька тутешніх дивинок.
...Минуло чимало часу, перш ніж пан Пляшкер вернувся додому. Там він одразу помітив, що Суботик уже дуже нетерпляче на нього чекає.
Увійшовши до кімнати, господар її спочатку просто остовпів біля дверей: Суботик із надутим, як бубон, животом плавав десь так за метр над ліжком, як надувна кулька.
— Швидше зачиняйте двері, татку, тут великий протяг, щоб мене ще не винесло з кімнати! — сказав він. — Ні, стривайте, я знаю щось краще: бажаю знову стояти на підлозі!
Він миттю опинився на підлозі, полегшено зітхнув і мовив:
— Як добре, що ви вже вдома, татку!
— А чому... як... яким чином ти завис у повітрі? — запитав пан Пляшкер.
— Ви так довго десь барилися, я не міг дочекатися і сам поїв усе, що тут плавало, — соромливо мовив Суботик. — А що я ж був забажав, щоб усі наїдки знялися в повітря... то й сам...
— ...то й сам з усіма наїдками в животику зринув у повітря, — доказав замість нього пан Пляшкер. І вибухнув реготом.
— Вам смішно, а в мене вітер віє в шлунку, — поскаржився Суботик. Він гучно відригнув. — Чи ви хоч з гамбургерами, чи, може, без?
— Вони в коридорі. Сказати, нехай заходять?
— Заходять? Самотужки? Хіба вони це вміють? — спантеличено запитав Суботик. — Я ж не просив гамбургерів із ногами.
— Та й потреби в цьому не було. Ці Гамбургери мають ноги зроду, — сказав пан Пляшкер, ледве стримуючи сміх. Потім обернувся до дверей і мовив: — Проходьте, будь ласка, сюди. Ось перед вами дивовижне створіння, що я про нього вам розповідав.
До кімнати зайшли два чоловіки й жінка.
— Ай справді! Він не перебільшував! Цупка руда щетина й хоботець із пятачком на кінці — немов свинячий писок. Чи ти коли бачила щось подібне? — сказав один з чоловіків.
— Ні-і, не бачила ніколи, — відповіла жінка. — Між іншим, добридень! — побажала вона Суботикові.
— Хто це? — витріщився той на несподіваних гостей. — А де ж ваші гамбургери? — сказав він до пана Пляшкера.
— Та оце ж ми і є, Гамбургери! — повідомив другий чоловік, той, що досі стояв мовчки, усе розглядаючи Суботика.
— Гамбургери? Це ви — шиєтеся в гамбургери, мої улюблені 6у...
— Не "шиємося", а це ми і є, — відповів той-таки чоловік. — Ми Гамбургери з Гамбурга, і я, й Ерна, й Генріх! Ми всі там народилися, й ми там не єдині Гамбургери. Так-бо, Ерно?
— Так, достеменно так! — потвердила Ерна. — Але мушу признатися, чогось отакого, як цей малий, я ніколи ще...
— Бажаю, щоб ці трійко опинилися там, звідки взялися! — сердито сказав Суботик.
І жінка, не доказавши речення, зникла з кімнати, а з нею разом і обидва чоловіки. Пан Пляшкер засміявся.
— Ото здивуються панове Гамбургери, опинившись так зненацька у своєму туристичному автобусі! — мовив він.