— А я ж тепер,
більшою чи меншою мірою, мешкаю тут. Чи настане той час, що він бодай зазирне сюди? Мені ж бо край треба з ним побалакати!
Однак минуло ще аж три дні, перше ніж він несподівано здибав пана Пляшкера в коридорі. Той був у новій строкатій сорочці в супермодні "клинці", з букетом квітів під пахвою і вочевидь у прегарному настрої.
— Привіт, Антоне! — враз вигукнув він. — Нарешті я знову бачу тебе! А глянь сюди: не забув іще? — Пан Пляшкер вказав на своє ліве вухо.
— Хіба це не дивовижно? Ще й як! — сказав пан Вівторакус. — Ти ще й тепер умієш ворушити вухами, як колись у четвертому Б... А чи вийде це в мене? Так, дивися, в мене вийшло! — Пан Вівторакус був у захваті. — Ходімо зі мною на кухню, Бруно. Вип'ємо по гарненькій чашечці кави? Авжеж, вип'ємо, ще б пак! Є й пироги з яблуками,
Аннемарі спекла. І, власне, я маю до тебе розмову. Авжеж, мушу з тобою побалакати.
Він налив кави в чашечку спершу панові Пляш-керу, потім собі, поклав у свою чотири грудочки цукру й так довго та розгонисто колотив у ній ложечкою, що на блюдці стояла темна калюжка, а сам тим часом провадив таке:
— Чи не тяжко мені казати тобі це? Так, нелегко. Дарма що така подія, як близьке весілля, звісно ж, радість.
— Ти збираєшся обговорювати зі мною моє весілля? — здивовано запитав пан Пляшкер.
— Чи збираюся я розмовляти про твоє весілля? Ні, звісно ж, ні. Ідеться не про твоє, а про моє. Аннемарі і я хочемо назавжди поєднати наші долі. Авжеж, ми цього хочемо.
— Найщиріші вітання! Як гарно, що ти повідомляєш про це мені першому.
— Чи постає при цьому проблема? Так, на жаль, — вів далі пан Вівторакус. — Ще й велика! Ідеться про твою кімнату. Якщо я переїжджаю сюди, то, певно ж, заберу з собою не лише Мопсика з Геркулесом, але також Нерона, Ніколауса, Сту-котунчика, Кларцю та решту звіряток. Авжеж, заберу.
Пан Вівторакус зітхнув, йому вочевидь було нелегко провадити далі.
— Отже, тобі потрібна моя кімната як житло для звірят, — сказав пан Пляшкер. — Я розумію.
Пан Вівторакус кивнув головою.
— Чи мусиш ти з цієї причини виселятися негайно? Ні, зовсім ні. Ти матимеш час, Бруно, і спокійно щось для себе підшукаєш. І, звісно, згодом ти будь-коли приходитимеш у гості. Авжеж, будь-коли.
Пан Пляшкер сказав:
— Нехай тебе не гризе сумління через це, Антоне. Я так чи так збираюся переселятись і шукаю для нас помешкання.
— Для "нас"? — перепитав пан Вівторакус. — Чи добре я розчув? Ти маєш на увазі себе й Су-ботика?
— Ні. Себе й Маргариту, — признався пан Пляшкер. — Ми переселимося разом з нею.
— А Суботик? — запитав пан Вівторакус.
— Ми, звісно, візьмемо його з собою. Маргарита його також любить і вважає дуже потішним.
— А Суботик? Чи вважає це потішним він? — сказав пан Вівторакус. — Мабуть, що ні. Ти вже з ним розмовляв?
— Ні, ще ні, — відповів пан Пляшкер. — Я скажу йому в суботу. У суботу в мене вихідний, і я матиму трохи більше вільного часу. Сьогодні в мене побачення.
Та Суботик випередив пана Пляшкера.
У суботу, саме як пан Пляшкер зібрався заявити Суботикові, що хоче з ним порозмовляти про щось важливе, той сказав:
— Тату, не біжіть ви хоч раз знову до своєї Маргарини, я маю з вами побалакати про щось важливе.
— Ти зі мною? — спантеличено спитав пан Пляшкер.
— Так, із вами. А ви гадали — з Морквою?
— То починай, — сказав пан Пляшкер. — Я — весь увага.
— Я хочу дещо перевірити. Перевірити-перемі-рити. Скільки, власне, у вас залишилося цяток?
— Цяток? — Пан Пляшкер розстебнув свою нову сорочку у велику кратку й подивився собі на живіт. — Усього п'ять, — полічив він. — А ти ж останнім часом майже нічого не бажав.
— Відтепер усе негайно зміниться, — сказав Суботик. — Слухайте уважно. Я бажаю — щоб ви більше жодного разу не зустрічалися з Маргаритою Травен!
— Чому ж мені більше не можна з нею зустрічатися? — злякано вигукнув пан Пляшкер. — Звідки в тебе таке підле бажання?
— Я хочу побачити, що буде!
— Гаразд, тоді зіграймо у "шістдесят шість".
Це бажання здійснилося. Пан Пляшкер дістав з полиці гру й заходився тасувати карти.
— Кожен одержує шість карт, — сказав він і почав роздавати карти.
— Я знаю, — мовив Суботик. — Цього разу ви ходите першим. Погляньте, знову червоні — козир.
Добре, добре, добре. Знає кожен картоїд— лиш червоні їсти слід. Вони смачніші.
Однак панові Пляшкеру було вочевидь не до карт. Він раз у раз помилявся, мусив забирати карти, скидав окуляри й ретельно протирав, підводився, ходив туди-сюди по кімнаті, розмірковуючи цілі хвилини, і зрештою заходився жувати чирвову даму.
В коридорі задзвонив телефон.
Пані Моркван постукала в двері кімнати пана Пляшкера, просунула голову всередину й гукнула:
— Вам телефонують, пане Пляшкере! Якась жінка, Кравен чи Драбен.
Пан Пляшкер вигукнув:
— Іду! — й кинувся в коридор. Суботик напружено дослухався.
— Привіт, серденько! Ні, я не забув, що ми домовилися... Що ти кажеш?.. Та ні, не те. Це повязано з Суботиком... і його бажаннями. Просто зараз? — Пан Пляшкер ухопився за комір сорочки. — Я спробую.
Він поклав трубку.
— Куди ви, тату? — гукнув Суботик.
Пан Пляшкер не відповів. Він поволі йшов коридором, так незграбно пересуваючи ноги, наче хтось поприв'язував йому до них каміння. Він ледве проволікся в надвірні двері, важко поплентався тротуаром і врешті зник за рогом вулиці.
Піт струмував його обличчям, йому було погано. Тремтячими руками він розстебнув комір сорочки, бо ледве дихав.
Що ближче ставало до умовленого з Маргаритою місця, то тяжче було панові Пляшкеру боротися проти Суботикового бажання, дужче калатало
серце, уривчастішим робився подих. Суботиків татко зупинився, утер піт з обличчя хустинкою. Він запитав себе, чи стане йому снаги це здолати.
А вдома, в кімнаті пана Пляшкера, чекав Суботик і дедалі більше непокоївся.
За якийсь час він постукав у двері вітальні пані Моркван і запитав:
— Пане Вівторакусе, чи можна з вами трохи поговорити?
— Авжеж, можна, — відповів пан Вівторакус.
— Здається, я загадав дуже дурне бажання, — прошепотів Суботик. — Тепер воно змагає татка Пляшкера. Мабуть, йому зараз так зле, як було мені тоді, коли — пригадайте — ви увімкнули без нас машину для здійснення бажань. Ви пам'ятаєте?
— Чи пам'ятаю я? Ще б пак! Ти тоді мало не пішов на той світ, якщо мені дозволено так сказати. І винен був у тому я. Що ж нам тепер робити з Бруно? Чи йти його шукати? Так, іти!
Саме коли пан Вівторакус із Суботиком вийшли надвір, перед будинком пані Моркван зупинилося таксі. З нього вискочила пані Травен і кинулася до пана Вівторакуса.
— Допоможіть мені, будь ласка, — сказала вона. — Дуже погано з Бруно. Його треба підтримувати, він майже непритомний.
Пан Вівторакус дбайливо взяв приятеля під пахву з правого боку, а пані Травен з лівого, і вони, підпихаючи, підіймаючи, тягнучи, доправили пана Пляшкера в його кімнату й поклали в ліжко.
Тільки-но татка вклали, Суботик нахилився над ним і прошепотів на вухо:
— Я хочу, щоб вам знову стало дуже-дуже добре!
Пан Пляшкер миттю підхопився, разів кілька присів, потягся й сказав до своєї подруги:
— Як чудово, що ти прийшла мене перевідати, Маргарито, і як чудово, що ти нарешті познайомилася з моїм приятелем Антоном. Хіба ж я не розповідав тобі вже не раз про те, як він зазвичай висловлюється? Авжеж, розповідав. — Він широко усміхнувся пану Вівторакусові.
Той, похитавши головою, мовив:
— Чи можливо це збагнути? Ні, це незбагненно. Щойно він був смертельно хворий — і ось він вам уже всміхається, жартує! Ще й не з кого іншого, а таки з мене!
Пані Травен щось запідозрила:
— Я гадаю, треба нам запитати в Суботика, що тут, власне, діється.
— Правда твоя, — сказав пан Пляшкер. Він поглянув на Суботика з докором. — Хоча я щойно майже був утратив свідомість, та пам'яті не позбувся. Як ти міг загадати таке підле бажання!
— Мені дуже прикро, татку. Однак це було вкрай потрібне випробування. Найщиріше вітаю вас — ви цей тест витримали!
— Який тест? Хто витримав?
— Бруно Пляшкер і Маргарита Травен. Ви, тату, хотіли з нею зустрітися, і це ваше прагнення було
таке велике, що побороло навіть цяткове бажання. Цим усе сказано.
— І що ж саме сказано? Поясни, будь ласка! — попросив пан Пляшкер.
Вірте, тату, цим словам: так, вона до пари вам. А по-друге, татку мій, ви — чудова пара їй! —
звіршував Суботик. Пан Пляшкер засміявся:
— Що вона мені до пари, я й так міг би тобі сказати, без ніяких тестів.
— Ні, тату, я мусив це зробити неодмінно. Бо я лише тоді можу спокійно від вас піти, коли знатиму, що вам і без мене буде добре. Тому прощання для мене тепер не таке тяжке.
— Прощання? — вимовила пані Травен.
— Прощання? Що це має означати? — запитав пан Пляшкер.
— Я мушу йти. Сьогодні субота, найкращий для цього день. Суботяче правило номер п ять:
Суботики відходять у суботу — це зрозуміло навіть бегемоту!
— Що це ти таке кажеш? Будь ласка, залишайся з нами! — сказав пан Пляшкер. — Я тебе нікуди не пущу!
Суботик ухопив його за руку.
— Я й так аж надто довго з вами пробув! Довше, ніж із будь-яким іншим татком досі! Вам я тепер справді не потрібен, повірте мені.
— Будь ласка, все одно залишайся з нами, — сказала пані Травен. — Ти для нас будеш як рідна дитина.
— Дитина? — Суботик здригнувся від огиди. — Я не дитина, скільки разів вам треба це розтлумачувати? Я Суботик.
Нараз пан Пляшкер щось згадав.
— Ти ж не можеш піти! — переможно заявив він. — Адже я забажав, щоб ти лишився зі мною назавжди!
— Ні, можу. Послухайте. Я хочу, щоб це ваше бажання втратило силу.
— І-і-і-і! — писнув пан Пляшкер і вхопився обома руками за живіт. — Це знову було якесь О. Т. Б.!
— Чи зрозумів я бодай одне слово з вашої розмови? Ні, не зрозумів, — озвався пан Вівторакус, який досі тільки мовчки стояв і дивувався. — Що це за О. Т. Б.? Скажи, будь ласка, Бруно. Поясни!
— Чи не міг би він вам усе тихо-мирно пояснити після того, як я піду собі? Авжеж, міг би, — сказав Суботик. — Я маю в запасі ще двоє бажань. Одне, мабуть, доведеться зужити на поліцію. Про всяк випадок. Так. Я хочу, щоб ті двоє поліціян-тів із відділку більше ніколи не згадали про тата Пляшкера, навіть якщо побачать його на вулиці просто перед носом.
— Дякую, — мовив пан Пляшкер. — Невже ти справді від нас підеш? Може б, ти ще подумав, га? Зостанься, Суботику!
— Чи радів би я з того? Авжеж, радів би! І Моп-сик, звісно, також.