— Тільки зачіска інакша. Моя подруга вчора мене підстригла. Я, власне, й не хотіла, щоб
так коротко і щоб вийшло так їжакувато, а проте вже звикла до такої зачіски. А вам вона як?
— Мені подобається, — відповів пан Пляшкер. — Трішки скидається на Суботикову.
— На Суботикову? А хто це — Суботик? — зацікавилась вона.
— Гм. Це не так просто пояснити, — сказав пан Пляшкер. — Можливо, ви його незабаром побачите. Він був зі мною в басейні.
— А, такий рудочубий малий у водолазному костюмі! Він ваш? Ви одружені?
— Ні-ні-ні, — запевнив пан Пляшкер. — Він не дитина, він — Суботик, і він не мій, хіба що живе при мені, і я не одружений.
— Це не так просто зрозуміти, — зізналася вона.
Тим часом вони прийшли на свій другий поверх і на мить зупинилися перед дверима контори.
— Якщо хочете, я можу вам усе докладно пояснити, — сказав пан Пляшкер. — Між іншим, що
ви зазвичай робите під час обідньої перерви? Куди ви ходите обідати?
— Я обідаю тут-таки, — відповіла вона. — Найчастіше беру з дому якийсь салат. А ви? Що ви робите на перерві?
— Я завжди ходжу обідати в "Зелене дерево", вже кілька років, — сказав він. — До речі, в них там дуже-дуже добрий салат!
— Можу коли-небудь покуштувати, — вирішила вона. — Коли у вас обідня перерва?
— Від пів на першу до пів на другу.
— Тоді — до пів на першу. — Вона, всміхнувшись, кивнула йому головою і пішла до дверей свого відділу.
Пан Пляшкер гукнув їй навздогін:
— Стривайте, одну хвильку, будь ласка! Я ж і досі не знаю, як вас звати!
— Моє прізвище Травен. Майже як місяць травень, — відповіла вона й зачинила двері.
Пан Пляшкер, зачарований, ще постояв біля її дверей, тоді похитав головою і сказав:
— Просто не можу повірити! Я справді розмовляв із нею. Я наважився!
І хоча пан Обердубер, його начальник, сердито висварив його за спізнення, пан Пляшкер цілого півдня мав пречудовий настрій і, роблячи підрахунки, стиха мугикав собі під ніс щось веселеньке.
Рівно о пів на першу він поклав олівця й пішов із пані Травен до "Зеленого дерева".
Та не їв він майже нічого, бо весь час лише говорив. Розповів їй усе про Суботика. Як той пристав до нього і як стій назвав татком. Тоді Суботик був ще такий невеличкий, що його вдалося заховати в рюкзак і так пронести до свого житла. Обличчя в малого тоді було все в синіх цятках, і він їв усе, що бачив перед своїм хоботцем: чи то краватку, а чи кошик на папери. Тепер він уже в рюкзаку не вміститься, бо став такий завбільшки, як восьмирічна дитина. І він уже не гризе пластикових кошиків на папери чи ніжок від стільців. Бо тепер він найдужче полюбляє їсти ковбаски з гірчицею.
Однак пан Пляшкер не розповів пані Травен, що й у нього самого тепер живіт у синіх цятках. Для нього це було б занадто прикро.
Коли вони разом повернулися до контори, була вже за чверть друга. Та хоча пан Обердубер ще суворіше вичитав йому за спізнення, пан Пляшкер усю другу половину робочого дня мав ще кращий настрій.
Увечері він прийшов додому в чудовому настрої. Цього разу він навіть здолав сім східців, що вели нагору, всього двома скоками, у коридорі мало не пробіг, не помітивши, повз свого приятеля пана Вівторакуса — той саме навчав там свого папугу їздити на роликах. Пан Пляшкер привітався з паном Вівторакусом і з папугою, крізь відчинені кухонні двері кивнув головою пані Моркван і, влетівши вихором до своєї кімнати, вигукнув:
— Привіт, Суботику! То як тобі велося цього ма-лонудного дня?
— Зовсім непогано, — відповів Суботик. — Я грався в ярмарок і підготував дещо для вас.
Я починаю! Сісти прохаю на ліжко мерщій! Сідайте як стій. Ви — весь увага, буде розвага!
— А ти хіба не хочеш послухати, як велося цього дня мені? — спитав пан Пляшкер і сів на ліжко. — Бо й я сьогодні аж ніяк не нудьгував.
— Згодом, тату, згодом! — відмахнувся Суботик. — Зараз ми з вами пограємося: будемо вудити. Ось, візьміть! — Із цими словами Суботик тицьнув йому в руку кінці щонайменше двадцятьох шнурів. — Тримайте міцненько!
Аж тепер пан Пляшкер краще розглянувся довкола. Через усю кімнату звідусіль згори донизу було натягнено шнури. Вони тяглися з-над шафи й з-понад люстри, від рейки для штори й від спинок стільців, п'ялися догори з одного боку книжкової полиці, а з другого спадали донизу й ховалися десь за письмовим столом чи за кріслом, обвивали віконну ручку, пролягали через стіл і стільці й зникали в шухлядах, кошику на папери чи між двох грубих книжок на полиці.
Пан Пляшкер сидів і дивувався.
Суботик виліз на свого холодильника, вклонився і, мов закликач на ярмарку, почав вихваляти справу своїх рук:
— Сюди, сюди, шановні пані й панове! Завітайте і пограйте! Випробуйте наші "Вудочки"! Це незрівнянна й неповторна гра, єдина у своєму роді на цілий світ! На вас чекає головний приз і сім додаткових. Оберіть для себе вудочку і виловіть приз!
Він нахилився до пана Пляшкера і прошепотів:
— Тепер потягніть за якийсь шнур, татку!
Пан Пляшкер переклав один із шнурів з лівої в праву руку й потяг за нього. На другому кінці шнура піднявся десь із-за письмового столу й поплив догори один із призів — стара консервна бляшанка.
— Погляньмо лишень, що вам цього разу подарувало ваше щастя! — вигукнув Суботик і підхопив бляшанку. — Чи випав вам головний — перший приз, чи другий, а чи, може, третій? Ні, маємо тут лише заохочувальний приз — це кулькова ручка, на жаль, поламана й без стрижня. Безперечно, наступного разу успіх буде більший! Лише потягніть за шнур! Наважтеся! Не гайтеся! Хтозна, може, цього разу вам попадеться головний приз?
Пан Пляшкер потягнув за другий шнур. З-за книжкової полиці виринув невеличкий пакунок.
Суботик упіймав його, сягнув рукою всередину, витяг темно-сіру шкарпетку й вигукнув:
— Найщиріші вітання з третім призом — чоловічою шкарпеткою, лише трішки приношеною! Ваші оплески, шановні пані й панове, оплески володареві третього призу!
Він нахилився до пана Пляшкера, тримаючи кінчиками пальців, передав йому шкарпетку й прошепотів:
— Тепер ви маєте плескати в долоні, татку!
— Як же мені плескати в долоні, коли в мене в руках шнури? — сказав пан Пляшкер.
— Гм. Про це я не подумав. — Суботик замислився. — То добре! Зараз ви здобудете головний приз. Тягніть за оцей ось шнур!
Пан Пляшкер так і зробив. З-під крісла витягся паперовий сувій, з якого Суботик видобув зіжмакану газету.
— Найпалкіші вітання! — вигукнув він. — Переможець одержує перший приз — сьогоднішню газету з важливим повідомленням!
Він подав газету панові Пляшкеру й прошепотів:
— Про нас надруковано на третій сторінці! Пан Пляшкер випустив із рук решту шнурів,
розгорнув газету, побачив обведену червоним олівцем замітку й прочитав:
"Таємниче зникнення. Троє туристів-гам-буржців у суботу не повернулися з огляду нашого міста. Прочекавши марно кілька годин, їхні супутники вирішили звернутися по допомогу до міської влади. Поліція постала перед загадкою. По трьох зниклих до сьогодні немає жодних слідів. Не виключається жорстокий злочин.
Востаннє трьох гамбуржців свідки бачили в товаристві чоловіка років тридцяти п'яти, зовнішність якого описують так: худорлявий, темноволосий, в окулярах, без особливих прикмет. Поліція розшукує цього чоловіка у зв'язку з іншим правопорушенням. Перебуває здебільшого в супроводі рудочу-бої дитини, вбраної у водолазний костюм. Свідчення стосовно справи надавайте будь-якому поліційному відділкові".
Пан Пляшкер упустив газету з рук.
— Господи Боже, нас розшукує поліція! Що ти зробив з тією трійкою? Чого ти, власне, забажав тоді, в суботу?
— Щоб вони опинились там, звідки з'явилися. Тепер я також не знаю, як було витлумачене моє бажання.
— Що ж нам робити? Нас заарештують! Може, вже завтра. — Гарний настрій пана Пляшкера як вітром звіяло. — Господи праведний, що на це скаже пані Травен?!
— Пані Травень? А це ще хто? — спитав Суботик.
— Жінка з ліфта, — пояснив пан Пляшкер.
— Я так і знав! То ви вже познайомилися, ви вже знаєте цю пані Лютень?
— Травен, — виправив пан Пляшкер. — Ми сьогодні довгенько розмовляли. Мені вона видалася надзвичайно привітною і дуже-дуже люб'язною.
— Це чудово, — сказав Суботик. — Може, хоч відвідуватиме вас у в'язниці.
— Тобі все смішки! — Панові Пляшкеру тим часом було нітрішечки не до сміху. — Що ж оце нам робити? У жодному разі не можна, щоб нас десь побачили вдвох, бо вмить заарештують! Кепські справи! А як же гарно цей день починався...
— Це правда, — сказав Суботик, — починався Великим Холодильником, повним наїдків!
— .. .і тривав так гарно...
— Умгу! Я цілий день лаштував "Вудочки" й зовсім не нудився!
— .. .і як погано все скінчилося...
— А от і ні! До кінця дня ще далеко. Зараз ми гарнесенько попоїмо, тоді забажаємо собі новеньку гру в карти, гратимемо в "шістдесят шість", попиваючи малиновий сік. Що ж у цьому поганого?
— А якщо нас завтра запроторять до в'язниці?..
— Ну то принаймні сьогодні матимемо гарний вечір, — відповів Суботик. — 3 наїдками, напоями, іграми та співами.
— Не думаю, що мені сьогодні закортить співати...
— А мені вже закортіло! — сказав Суботик.
Не сидімо, як тетері,
а берімось до вечері.
Пиймо сік,
щоб не втік!
А потім, звісно, варто
пограти в шахи, в карти.
Мій шлунок, мій коханий противитись не стане, мій шлунок милий, любий вечерю перетрубить!
Одинадцятий розділ Прогулянка втрьох
Уночі пан Пляшкер довго не спав, неспокійно перевертався в ліжку з боку на бік.
Коли задзвонив будильник, йому здалося, що він лише кілька хвилин тому склепив очі. Він мляво сів у ліжку й позіхнув.
Від цього прокинувся Суботик, який під дзвін будильника мирно спав собі далі. Він скочив з ліжка, потягся й заспівав:
От щасливі будем ми, як потрапим до тюрми! У тісній тюремній клітці, хоч-не-хоч, сидиш на місці. Та на те я раду знаю — чимскоріше забажаю, не злякавшися біди: — Холодильничку, сюди! — Ой, а що це я накоїв — там ні їжі, ні напоїв! Тож я вмиюся слізьми й забажаю: Теть з тюрми!"
— Так просто воно не буде, — сказав пан Пляшкер. — Мабуть, вони не замкнуть нас в одну камеру. А якщо я не чутиму твого бажання, то воно ж не здійсниться.
— То гаразд. Не йдемо до в'язниці, а краще поснідаємо, — запропонував Суботик.
Із цим пан Пляшкер одразу погодився.
Трохи згодом, коли він уже пов'язав краватку й позав'язував шнурки на черевиках, надягнув свій легенький літній піджачок і взяв під пахву портфеля, то сказав Суботикові:
— Будь ласка, сиди дома, не виходь на вулицю.