І, хоча цього разу влетів у воду не так плавно й животом, а проте пишався аж ніяк не менше. І згодом, коли вони стояли в кабінці для перевдягання, коли на бажання Суботика було подано туди й миттю висушено одяг пана Пляшкера, він сказав:
— Яка чудова неділя!.. Та я мушу попросити тебе виконати ще одне моє бажання. На втіху пані Моркван і моєму приятелеві Антону. Там же в кухні стоїть той здоровенний стіл. Будь ласка, забажай, щоб він знову став менший!
— Як вам так хочеться, — відповів Суботик, — то добре, я забажаю.
У житті деколи трапляється — намислиш добре, а виходить зле. То так і тут.
Бо тим часом на кухні в пані Моркван чинилися дивні речі.
Коли пан Вівторакус дещо оговтався після того, як побачив велетенського стола, він вирушив на пошуки свого приятеля Бруно. Однак знайти його виявилось неможливо. Дарма пані Моркван запевняла: пан Пляшкер із Суботиком щойно сиділи вгорі на столі, наминаючи ковбаски.
Урешті-решт пан Вівторакус видерся на стіл і розглянувся там.
— А, власне, хіба ж тут не затишно, вгорі, на цьому столі? — вигукнув він. — Авжеж, затишно! Тут і ковбаски ще є. Може, ще й теплі? Атож, тепленькі! Аннемарі, чи не влаштувати нам тут пікнік? Хіба не шкода було б, якби всі оці наїдки пропали марно? Авжеж, шкода.
Пані Моркван нерішуче стояла внизу під столом і чекала. А що пан Вівторакус і не думав злазити додолу, то вона вилізла догори.
— О, та тут ще й ковдра є м'якенька! Таки справді тут непогано. — Пані Моркван узяла серветку й заходилася протирати лампочку. — А такий високий стіл, виходить, практична річ, — примовляла вона. — 3 нього можна дістати до багатьох предметів, яких я не сягала без драбини!
— Аннемарі, чи треба тобі оце сьогодні, в неділю, протирати якісь лампочки! Ні, не треба, — вирішив пан Вівторакус. — Сідай лишень коло мене та будемо пікнікувати.
— Тобто їсти на столі? Ти не жартуєш? — Пані Моркван ще хвильку повагалася, та потім набралася відваги й мовила: — Ну, якщо ти так гадаєш, любий Антоне, — і вмостилася на ковдрі.
Так вони просиділи довгенько, споживали наїдки, розмовляли і вже не вважали дивним, що влаштували собі пікнік на кухонному столі.
Та саме коли пан Вівторакус хотів поділити між собою й пані Моркван останню ковбаску, почувся престрашенний луск — і стіл миттю "збігся" до своїх первісних розмірів.
Пан Вівторакус і пані Моркван покотилися додолу із замалої тепер стільниці. Тарілки попадали
на підлогу й побилися. Одна половинка останньої ковбаски злетіла зі столу, закотилася під шафу, вдарилася об стіну, впала й так і лишилася лежати, вкрита пилом.
Пані Моркван підвелася, обсмикнула свою рожеву сукню і, геть спантеличена, сказала:
— Чи сьогоднішня неділя не найдивовижніша в моєму житті? Безперечно, найдивовижніша!
Десятий розділ Жінка з ліфта
У понеділок вранці будильник продзвонив за чверть до сьомої. Суботик прокинувся, гучно позіхнув і вигукнув:
— Прокидайтеся, татку, перекидайтеся на другий бік і спіть далі.
— Спати далі? Як то? — спитав пан Пляшкер, і собі широко позіхнув і сів у ліжку.
— Бо ви ж, мабуть, хочете, аби я дещо забажав.
— Дещо? — Пан Пляшкер підвівся з ліжка. — І що ж саме?
— Ну, щоб сьогодні не було роботи і не треба було йти в контору.
— Та ні, навпаки! — Пан Пляшкер похапцем надягнув піжаму. — Я давно не ходив до контори так охоче!
— Ви радієте, що йдете до контори?! Ви що, хворі? — злякався Суботик, підбіг до вікна, відчинив його навстіж і, вихилившись надвір, загукав:
Гей, давайте аспірину,
йоду, брому, маргарину!
Гей, сюди медикаментів,
лікарів і асистентів,
і медсестри хай біжать —
в них — термометрів аж п'ять, —
лікувать людину хвору: радо йде вона в контору!
— Годі, будь ласка! — сказав пан Пляшкер і мерщій зачинив вікно. — Бо ще, гляди, подумають, що це правда, і викличуть "швидку допомогу".
— Це було б непогано, татку. Тоді я забажав би, щоб вас із синіми блимавками й сиреною доправили до контори.
— Та ні, аж така швидкість не потрібна. Мене цілком задовольнить, якщо я буду там за п'ять хвилин до восьмої, — сказав пан Пляшкер. Він подивився в дзеркало. — До речі, про бажання. Хотілось би мені одне бажаннячко здійснити. Чи не міг би ти якось зарадити мені з цими цятками на обличчі? Якось їх зменшити чи бодай зробити блідішими?
— Ні, я знаю дещо ліпше, — відповів Суботик. — Бажаю, щоб цятки зникли з татового обличчя...
— Таж ні, ні! Стривай! Що це ти забажав?! — злякався пан Пляшкер. — Може ж, вони нам ще знадобляться.
— ...і зосталися лише на його животі! — закінчив загадувати бажання Суботик.
— Оце добре! — Пан Пляшкер підняв поли своєї піжамної куртки і почав майже вдоволено розглядати сині цятки в себе на животі. — А чи будуть вони так само помічні, як були на обличчі?
— А це ми зараз перевіримо, — сказав Суботик. — Я хочу, щоб тато Пляшкер був умитий і вбраний! Бачите, вони діють як слід. Тепер ви зможете трішки довше снідати зі мною і не так поспішати.
Після сніданку на кухні пан Пляшкер попрощався.
— Бувай, Суботику! їжа твоя в холодильнику, як завжди. Бувай, до вечора! — сказав він і рушив до дверей.
Та Суботик його затримав.
— Чи не могли б ми якось інакше владнати справу з їжею? — спитав він. — Мені не можна посидіти в кухні за їжею навіть якихось нещасних три чи чотири години: щоразу прибігає Аннемарі й каже: "А тепер доволі!"
— Аннемарі? — повторив пан Пляшкер. — То це вже й ти почав звати пані Моркван на ім'я?
— Я почав? Ні, це вона перша почала! Але я не про те. Я лише бажаю гарного, великого і, найголовніше, власного холодильника в нашу кімнату!
— Ой! — зойкнув пан Пляшкер і потер рукою живота. — Тяжкеньке ж твоє бажаннячко, щоб не сказати більше!
Та Суботик уже помчав до кімнати пана Пляшкера — втішатися новим холодильником, що стояв, не дуже доречно, біля письмового столу.
— Чудово-пречудово! — сказав Суботик, відчинив дверцята холодильника — і раптом почав нарікати:
— От пришелепуваті ці бажання! Та нічого, нічого, зараз я забажаю точніше: хочу такого холодильника, щоб був повний не вугілля, а щонай-смачніших наїдків! О, це воно! До побачення, татку!
Суботик провів пана Пляшкера до надвірних дверей будинку. Він уже знову співав:
Ну, бувайте!
Поспішайте!
Як я цього не люблю!
Я ж без татка, самотою
зостаюся із нудьгою,
із нудьгою, що з собою
й холодильником ділю!
— Проти нудьги є чудовий засіб, — нагадав пан Пляшкер. — Сині цяточки!
— І справді, татку! Вам деколи набігають прегарні ідеї! Я хочу, щоб сьогодні мені не було нудно!
— Ось бачиш, — сказав пан Пляшкер і потер живота. — А тепер таки справді — бувай! Мушу поквапитись. У мене на сьогоднішній ранок великі сподівання!
— Великі сподівання? А які ж?
— Нехай це буде моєю таємницею! — сказав пан Пляшкер і швидко вийшов з будинку. Якби він розкрив ту свою таємницю Суботикові, той, безперечно, знову ревнував би. Річ у тому, що пан Пляшкер твердо вирішив зібрати докупи всю свою відвагу і врешті, врешті, врешті-решт заговорити-таки з жінкою з ліфта.
Однак уже після першої сотні кроків він відчув, що його відвага тане. Пан Пляшкер зупинився.
— І чому я ніяк на це не зважуся? — сказав він сам до себе. — Кінець кінцем, наважився ж я видертись на дах, та ще й опівночі! І я знайду в собі сміливість сказати "Доброго ранку!" жінці в ліфті! Адже насмілився я стрибнути у воду з триметрової висоти! Хіба це не мужній вчинок? — Він кивнув головою, сам із собою погоджуючись. — Сьогодні я до неї озвуся!
Окрилений, попростував пан Пляшкер далі.
— Треба тільки обміркувати, що я їй скажу, якщо зустріну її біля ліфта. Може, сказати кілька
слів про чудову погоду? Чи краще буде спитати, як вона провела вихідні?..
Тим часом він підійшов до будівлі, де містилася контора, сам не помітивши того, — такий був заглиблений у свої думки.
Якась жінка пройшла поперед нього у вхідні двері й притримала їх, щоб заходив він.
— Доброго ранку, пане Пляшкере, — сказала вона. — Чудова сьогодні погода, еге ж? Та ще й після таких гарних вихідних... Тому особливо тяжко братися до роботи. Як вам здається?
Панові Пляшкеру від радісного страху майже завмерло серце. То була вона! І ось він розмовляв із нею. Не вигадана, а справжня, зовсім нормальна
розмова! Та ні, розмовляла, власне, тільки вона. Треба ж відповісти їй! Але що? Він прокашлявся й мовив:
— Доброго ранку!
Але це ще не була справжня розмова, щиро кажучи.
— Власне, останнім часом я ходжу на роботу з превеликою охотою. Навіть з радістю.
— Справді? — спитала вона. — Ви так любите працювати?
— Не те щоб пра... — сказав пан Пляшкер.
— Однак ви ходите в контору з радістю?
— Так. Бо тут я зустрічаю вас. — Нарешті це вимовилося, і пан Пляшкер почервонів.
— Справді? — знову спитала вона. — Це приємно чути.
Прибув ліфт. Двері відчинилися автоматично. Пан Пляшкер і жінка зайшли всередину, і ліфт повіз їх нагору.
Жінка глянула на пана Пляшкера й сказала:
— З вигляду ви не схожі на класного спортсмена.
— На спортсмена? Я? Що ви маєте на увазі?
— Я вчора була з подругою в басейні, — пояснила вона. — Ми зайшли, як ви саме стрибнули у воду з триметрової висоти, і я сказала подрузі: "Я його знаю, він працює в сусідньому відділі". Я на такий стрибок ніколи не наважилась би. Це треба вміти!
— А, ви про це, — скромно сказав пан Пляшкер. — Та воно ж не варте згадки...
— Яз подругою ходжу в басейн найчастіше в неділю. Ви також?
— Я? Та нема в мене ніякої подруги! Вона засміялася.
— Я мала на увазі: чи й ви любите ходити в басейн у неділю?
— Кілька останніх років я ходжу в басейн лише в неділю, — повідомив пан Пляшкер.
— О, нам виходити, — мовила жінка, вказавши на відчинені двері ліфта. — Він уже давно приїхав, а ми все розмовляємо й не помічаємо, що стоїмо.
Вони вийшли, двері зачинилися, ліфт знову рушив — поїхав донизу. Пан Пляшкер спантеличено повів очима довкола.
— Е, ми приїхали аж на п'ятий поверх, — сказав він. — 3 неуважності проїхали три зайві поверхи. Чи, може, ви натиснули не на ту кнопку?
— Я взагалі не натискала на жодну, я подумала, що ви натиснули, — відповіла вона. — Знаєте що? Ходімо вниз пішки.
Пан Пляшкер, ідучи поруч, глянув на неї й запитав:
— У вас сьогодні інші коси, не такі, як були на минулому тижні.
— Та ні, коси ті самі, — відповіла вона й знову засміялась.