— А забажав, щоб вони з'явилися тут, не хто інший, як ти.
Пан Пляшкер мав чудовий настрій: адже йому пощастило подолати цяткове бажання й перехитрити Суботика.
— А зараз знаєш, що ми зробимо? Підемо на кухню й поснідаємо. Так, як я люблю — з хлібом і з медом, — запропонував він.
Цього Суботикові двічі казати не довелося.
— Ще раз поснідати? Це мені не завадить. Я поважчаю й не плаватиму в повітрі. Чудова ідея, татку!
Пан Пляшкер пішов на кухню перший, порозставляв на столі тарілки та чашки й чекав на Суботика. А того все не було.
— Агов, Суботику! Ти спокійнісінько міг би трохи мені допомогти! — гукнув пан Пляшкер. — Де ти там застряг? А я думав, що ти радо поснідаєш удруге.
Зненацька від кімнати пана Пляшкера почувся такий жалібний поклик, що Суботиків татко упустив на стіл ножі й ложки і кинувся туди.
— Не знаю, що це таке — я не можу зрушити з місця, — сказав Суботик. — Не поворухну ногами!
— Та що ти кажеш? Ну ж бо, спробуй ще раз! — стурбовано сказав пан Пляшкер. — Не вчепилася ж до тебе якась хвороба?!
— Нічого не виходить. Я не можу! Не зрушу з місця жодної ноги.
— Я покладу тебе в ліжко, — запропонував пан Пляшкер. — Тоді тобі, напевне, враз полегшає.
Та хоч як він силкувався підняти Суботика з підлоги, щоб покласти в ліжко, проте не зрушив малого з місця ні на міліметр.
— Це поза межами здорового глузду. Ти важиш щонайменше десять тонн. Так багато з'їсти мій Суботик не міг, — сказав пан Пляшкер. — Що ж сталося? Чи не пов'язано це знову з якимось цят-ковим бажанням?
— З бажанням? — повторив за ним Суботик. — Авжеж, тату! Ці дурні, пришелепуваті, підлі, лукаві бажання ніколи не здійснюються так, як мені хочеться! Завжди лише так, як забагнеться їм! Усе! З мене досить! Відтепер я взагалі нічого не бажатиму. Годі! Більше ніяких бажань!.. Хіба що одненьке...
— Та не лай уже так своїх бажань! Краще поясни, що ти мав на увазі.
— Пам'ятаєте моє останнє бажання? Я забажав стояти на підлозі, і ось я стою! Так стою, що не зрушу з місця. Добре, що я маю татка з синіми цятками. Бажаю знову нормально ходити!
Потім вони удвох подалися на кухню й добряче поснідали. Пан Пляшкер, однак, ще мав одне запитання:
— Чи правду ти сказав? Ти більше не загадуватимеш моїм цяткам жодних бажань? — запитав він.
— Ніколи! — запевнив Суботик. Потім трішки подумав і додав: — Принаймні сьогодні не загадуватиму більше ніколи! Найраніше завтра, рано зранку на світанку.
— Інакшого я сам не міг би навіть уявити, — полегшено зітхнув пан Пляшкер.
— Я також, — сказав Суботик і заспівав:
Завтра вранці не загаюсь, завтра вранці постараюсь — спритно стану під вікном і за розум так візьмуся, що уже не помилюся, й забажаю нам обом...
— І чого ж? — спитав пан Пляшкер.
— Цього поки що не можна розкривати.
— Ну то чекатиму дуже нетерпляче, — сказав пан Пляшкер. — Але ж як добре, що бодай сьогодні не треба боятись нових вибажаних прикрощів!
Дев'ятий розділ Пан Пляшкер іде купатися
У неділю, як і годиться, яскраво світило сонце. Суботик розсунув штори, відчинив вікно, сів на підвіконня й голосно заспівав:
Як на сонці носа грієш і увесь добряче впрієш, —треба з власної охоти, байдужісінько вже, хто ти: чи дитина, чи Суботик, чи то заєць, чи корова, чи ведмедиця здорова, чи сумний, чи веселенький, чи старий, чи молоденький, чи убогий, чи багатий, — до водиці простувати!
Пісенька розбудила пана Пляшкера. Він сказав:
— Мабуть, це старе сільське правило. — І скочив з ліжка.
— Е, ні, це нове правило Суботиків, — відповів малий. — Хочете послухати ще одне?
— Послухаю, аби не довге. — Коли світило сонце, пан Пляшкер зазвичай мав значно ліпший настрій, ніж у дощ. Того ж ранку настрій у нього був особливо гарний. Він мав вихідний день, година стояла прегарна, і, найголовніше, розбудив його не дзвінок будильника, а Суботикова пісенька, чи то пак — правило.
— Воно найкоротше з усіх правил, які взагалі можна собі уявити, — запевнив Суботик. — Ось воно:
Якщо зранку вже пітнієш, то чого ти дома скнієш? О десятій, не забудь, ти в купальні маєш буть!
— Я не з тих, хто ходить по купальнях, та ще й о десятій ранку, — заявив пан Пляшкер. — Я не певен навіть, чи є в мене купальні труси.
— Шкода. Ви ще ніколи не ходили вранці зі мною купатися. А я ж так хочу...
— Стій! Заради Бога, не поспішай з бажаннями знічев'я! — вигукнув пан Пляшкер.
Він утупився в Суботика, а той — у нього: обидва очікували, чи не опиняться вони наступної миті в якомусь плавальному басейні.
— На щастя, бажання, здається, не здійснилося, — полегшено зітхнув пан Пляшкер за хвилину. — Зараз я вдягнуся й підемо на кухню снідати. Сподіваюся, ти сьогодні мене нікуди не вирядиш. Чи, може, доведеться мені шукати десь для тебе як не гамбургерів, то бодай Берлінерів?
— Ні, цього разу ні, —заспокоїв його Суботик. — Сьогодні поснідаємо разом.
— Без особливих бажань? — запитав пан Пляшкер.
— На це запитання я відповім, коли побачу сніданок, — вирішив Суботик. — Крім того, я не знаю, що таке особливе бажання, я знаю лише особливу ковбасу.
І тільки-но посідали за стіл, він знову заспівав:
Ми з татусем нині мусим
вранці з'їсти хліба кусень.
А ковбасок, бач, нема,
хоч цяток у нас ще тьма.
Хочу я: хай прилетять
ще й ковбасок двадцять п'ять!
А що на столі забракло місця для стількох ковбасок, то Суботик додав, не римуючи:
— Я хочу, щоб оцей стіл став утричі більший! Краще було 6 йому забажати лише більшої
стільниці! Увесь стіл роздався вздовж, ушир і в височінь — пан Пляшкер із Суботиком лише позирали догори, задерши голови, бо ж вони опинилися значно нижче від свого сніданку, під столом. Стільниця височіла метрів за два над ними, простягнувшись від кухонної шафи до плити, від однієї стіни до іншої, протилежної!
— Оце так! Тепер тобі доведеться хоч-не-хоч змарнувати ще одну цятку, — сказав пан Пляшкер.
— Ви так гадаєте? — мовив Суботик. — Ні, я знаю щось краще.
Він побіг до кімнати пана Пляшкера, схопив там вовняну ковдру, виліз на стілець, став на його спинку й видерся на стіл.
Пан Пляшкер, ставши на стілець, виліз на шафу — подивитися, що Суботик робить на столі. Той сидів на ковдрі, порозставляв усі тарілки з наїдками і всі чашки й саме запхнув до рота третю ковбаску.
— Вилазьте сюди, татку, й сідайте. Чудова місцинка для пікніка, еге ж?
І луки на пікнік не треба, якщо простора кухня в тебе, —
звіршував він і допоміг своєму таткові видертися на стіл. — Ви чули, я ж заримував! Із цього вийде добра пікнікова пісенька.
І луки на пікнік не треба, якщо простора кухня в тебе. Бо апетит десь пропаде, як не ковбаску наминати, а бігати — куди, не знати — і думать: "Де ж та лука, де?"
— Господи Боже, та що ж оце тут скоїлось?! — почувся тієї миті знизу чийсь голос.
Пан Пляшкер із Суботиком схилилися над краєм стільниці й глянули вниз. Там, узявшись руками в боки, стояла пані Моркван у рожевій літній сукні й репетувала:
— Хто вмостив у кухні оце одоробло? Бо це ж одоробло, а не стіл! Як ви взагалі примудрувалися його внести? У ці двері? Я вимагаю пояснень, пане Пляшкере, хоч би ви й десять разів були Антоновим приятелем! Де дівся мій кухонний стіл?
— Та ми ж сидимо на ньому, пані Моркван, — озвався пан Пляшкер.
— Що? Оце — мій стіл?! Ви глузуєте з мене?
— Але це справді він, тільки... — Пан Пляшкер затнувся, підшукуючи підхоже слово.
— Тільки він трішки виріс, — допоміг таткові Суботик.
— Не верзи дурниць! — обурилася пані Моркван. — Відколи це столи можуть рости?
— Я колись теж був значно менший, — запевнив Суботик.
— А ти хіба — стіл? — спитала пані Моркван.
— Ні, я не стіл, я тільки сиджу на столі.
— Принаймні не на моєму, — відрубала пані Моркван. — І що ви, власне, там робите?
— Ми пікнікуємо тут сніданок, — відповів Суботик. — Вилазьте сюди, пані Моркван! Тут є ще сімнадцять ковбасок.
— Отуди нагору? І не подумаю, — гукнула пані Моркван.
— Ну то й не треба, — сказав Суботик і втягнув голову назад з-понад краю стільниці.
Пані Моркван почула, як угорі над нею забряжчали тарілки й смачно заплямкав Суботик.
— Залишилося шістнадцять ковбасок... Смачного вам, пані Моркван! П'ятнадцять... На здоров'я, пані Шморкван! Чотирнадцять... Призволяй-теся, пані Кворкван! Тринадцять... дванадцять... одинадцять... — лічив угорі Суботик.
Пані Моркван постукала спіднизу в стільницю шваброю й вигукнула:
— Пане Фляшк... е-е-е... пане Пляшкере, я вимагаю...
І тут хтось подзвонив у двері.
Суботик майже весь звис із стільниці й гукнув:
— Морквиночко, там хтось прийшов. Не спи, не жди — мерщій туди! Відчиниш враз — і гість у нас!
— Ну, далі вже нікуди! — Пані Моркван нетямилася від обурення. — Сам відчиняй, як тобі так хочеться, шибенику! Це ти будеш мені наказувати?!
— Та це не наказ... — почав Суботик.
— Хотілось би повірити! — процідила пані Моркван.
— Я наказів не давав, це я просто забажав, — доказав Суботик.
— І-і-і-і! — стиха писнув пан Пляшкер і потер за вухом.
— А, ти тільки забажав? — мовила пані Моркван зворушено. — Тоді це дуже-дуже мило сказано, хто б не послухався й не пішов відчинити! Побіжу! — І вона кинулася геть із кухні.
— Хто б це міг завітати?. — сказав пан Пляшкер і прислухався.
— А якщо це ті два поліціянти прийшли нас заарештувати?
— У неділю не заарештовують, — заявив Суботик.
— А якщо таки заарештовують? Що нам тоді робити? — забідкався пан Пляшкер.
— Забажаємо, щоб вони опинилися в Австралії або в Новій Зеландії, — запропонував Суботик. — Котра з них далі?
— Австралія, — сказав пан Пляшкер навмання. На географії він знався не набагато краще за Суботика.
Вони почули, як зачинилися двері з коридору й чоловічий голос мовив:
— Доброго ранку, Аннемарі! Не сподівалась? Авжеж, ні, я бачу. О, ця сукня, хіба ж вона не чарівна? Авжеж, авжеж, безперечно.
Пан Пляшкер із Суботиком угорі на стільниці переглянулися й заусміхались: так говорив тільки один добродій!
— Чи не прийшов я трохи зарано? Авжеж, боюся, що так, — перепрошувався в коридорі пан Вівторакус.
— Та де там, Антоне, адже зараз уже десята година! — переконувала пані Моркван.
Десята година! Панові Пляшкеру щось невиразно озвалося в пам'яті, щось не дуже приємне. Хіба ж Суботик перед сніданком не забажав удвох із ним піти купатися?..
Він запитав:
— То що там каже твоє Суботяче правило?
— Котре? Адже їх тисячі.
— Оте, що каже, коли саме вранці слід іти купатися.