Тоді роздягся, накрутив будильник і відгорнув ковдру на ліжку.
На подушці спав Суботик!
– Нарешті ви повернулися, тату! – пробурмотів він крізь сон. – Ви що, заблукали?
– Як ти по-по-трапив до кімнати? – затинаючись, спитав пан Пляшкер.
– Вікно було відчинене, от я й уліз, – пояснив Суботик. – Рюкзак я приніс додому. Він у шафі.
– Тебе бачив хто-небудь? – злякано запитав пан Пляшкер.
– Ніхто, – запевнив його Суботик. А трохи помовчавши, додав винувато: – Я тут зробив шкоду, тату.
– Боже мій! Що ти ще накоїв?
– Я ненароком з’їв ручку від вікна! Вона так смачно пахнула!
– Ет! Хай їй грець, тій ручці! Більш як півкопи лиха не буде! – сказав пан Пляшкер і, відсунувши Суботика вбік, ліг у постіль.
– Ручка була мідна, – бурмотів Суботик. – Смачна була ручка!
Пан Пляшкер вимкнув світло, і обидва вони швидко заснули.
7 травня. ПОНЕДІЛОК
У понеділок уранці Суботика і пана Пляшкера розбудив будильник. Суботик умить прокинувся. Він підвівся на ліжку й вигукнув:
– Ми підемо так рано до універмагу?
– Який там універмаг, мені треба на роботу! – відповів пан Пляшкер, устаючи.
– Але ж ви обіцяли, що сьогодні купите мені одяг! – запротестував Суботик.
– Куплю, але ж не вранці, а після роботи.
– А вам подобається ходити на роботу? – запитав Суботик. – Чи не хотіли б ви лишитися сьогодні вдома?
– Ще б пак! Кожен цього хотів би, та ще й у понеділок! – засміявся пан Пляшкер.
– Я не питаю, чи хоче цього кожен. Мене цікавить, чи хочете цього ви, – не відступався Суботик.
– Звісно, я хотів би лишитися вдома, – сказав пан Пляшкер. – Але що з того! Сьогодні залишишся вдома ти. Я не можу взяти тебе із собою на роботу. Будь обережний: якщо пані Моркван дізнається, що ти тут, вона вижене нас обох!
– Я сидітиму тихо-тихісінько, тату, – пообіцяв Суботик і заховався в шафі.
– Тоді я прошу тебе ось про що: не поїж мого одягу, поки мене не буде вдома, – суворо сказав пан Пляшкер.
Він швидко зібрався, вийшов із дому і поїхав трамваєм на роботу.
Контора була зачинена. Пан Пляшкер перейшов двір і попрямував до будинку, де жив його шеф пан Обердубер. Пан Пляшкер постукав у двері раз, удруге, але відповіді не було. Тоді він штовхнув двері й зайшов без запрошення.
Шефа він застав серед страшенного безладу. Долі валялося десятків зо два порожніх коробок, з яких усе було висипано на підлогу. На канапі стосами височіли книжки. На письмовому столі стояли стільці. Знята зі стелі люстра лежала на шафі поруч купи чашок і гори тарілок. А на обідньому столі була розкидана білизна, серед якої сидів шеф і копирсався у своїй подушці так завзято, аж пір’я летіло навсібіч.
– Що це означає? – спитав пан Пляшкер.
– Означає! Означає! – гнівно вигукнув пан Обердубер. – Шукаю цей капосний ключ від письмового столу. Бо без нього я не можу відімкнути цієї капосної шафи і дістати звідти ще один капосний ключ – від дверей контори.
– Допомогти вам шукати? – запитав пан Пляшкер.
– Ви мене тільки нервуєте! Ідіть краще додому! – буркнув пан Обердубер.
– З великою охотою! – відповів пан Пляшкер, уклонився і пішов додому.
Суботик аніскілечки не здивувався з того, що пан Пляшкер повернувся. Він вискочив із шафи й заверещав:
– Універмаг, універмаг! Ми підемо в універмаг!
– Ну гаразд, підемо, якщо ти так хочеш, – погодився пан Пляшкер. Він дуже радів з того, що не треба сидіти в конторі.
– Купите мені одяг? – допитувався Суботик.
– Та куплю, – сказав пан Пляшкер. – От тільки не знаю, як пройти з тобою в універмаг.
– Звісно як! Пронести в рюкзаку! – сказав Суботик. – Он кенгуру завжди носять своїх дітей у торбі.
Він заліз у рюкзак, пан Пляшкер завдав рюкзак на плечі, і ось так удвох вони поїхали трамваєм до універмагу.
Вони під’їхали до величезної будівлі з трьома входами, вісьмома ескалаторами, двадцятьма вітринами і сотнями рундуків[1].
Панові Пляшкеру було трохи ніяково, коли з тугим рюкзаком на спині він проштовхувався крізь натовп людей на першому поверсі, а потім поїхав на ескалаторі вгору. В усьому універмазі він був єдиний, хто мав на плечах рюкзак, тож побоювався, аби ніхто не подумав, що він злодій.
На другому поверсі він побачив вивіску великими літерами:
Пан Пляшкер зупинився, роззираючись довкола.
До нього підійшов продавець і сказав:
– Я до ваших послуг, шановний пане. Що б ви хотіли в нас купити?
– Що-небудь із одягу, – сказав пан Пляшкер.
– Костюм? Куртку? Чи, може, штани? – запитав продавець. Він належав до тих продавців, які без упину всміхаються і на кожен випадок мають примовку. Одягнений він, звичайно, був за останньою модою.
– Власне кажучи... все треба, – трохи зніяковіло відповів пан Пляшкер.
– Чудово! Дуже добре, що ви потрапили в наш універмаг. Ідіть за мною, будь ласка. Я проведу вас до іншого відділу, бо в нашому продається тільки дитячий одяг.
– Але ж я не для себе хочу купити одяг! – пояснив пан Пляшкер.
– Не для себе? – перепитав продавець і почав розглядатися, шукаючи поглядом дитину.
Пан Пляшкер зняв з плечей рюкзак, розв’язав його і випустив Суботика.
– Ось для кого! – відповів він.
Побачивши Суботика, продавець сторопів і так широко роззявив рота, що не міг більше усміхатися. Однак він тут-таки опанував себе.
– Яке гарне дитятко носите ви в рюкзаку! Просто чудове! Хто це – хлопчик чи дівчинка?
Пан Пляшкер розгублено нахилився до Суботика й запитав:
– Ти хлопчик чи дівчинка?
Суботик прихилив його голову до себе й зашепотів на вухо:
– Я Суботик, тату. Ви ж знаєте!
– Припустимо, що хлопчик, – сказав пан Пляшкер продавцеві. Треба ж було щось відповісти.
– Гаразд. Припустимо, що хлопчик, – погодився продавець, усміхаючись заціпенілою усмішкою. – Зрештою, який батько може сьогодні напевно сказати, хто його дитинча, – хлопчик чи дівчинка. Ходімо, хлопчику, зі мною!
Але Суботик так захопився всім, що відбувалося довкола, що не міг отак зразу піти з продавцем.
Він стояв між рундуками, розглядав людей, які їхали нагору ескалатором, зирив навсібіч і слухав музику, що линула з гучномовців.
– Як тут гарно, тату! – сказав він і від захвату аж очі закотив.
З гучномовця долинув звук гонга, а потім жіночий голос проговорив:
– Шановні покупці! Не забудьте взяти в нашому магазині голландського сиру. Наш голландський сир – найкращий для вас подарунок!
– Сир? А що це таке? – запитав Суботик, зчудовано вилупивши оченята.
– Ти не знаєш, що таке сир? – здивувався у свою чергу продавець.
Суботик похитав головою.
– На першому поверсі, там, де продаються харчі, на одному рундуку лежать великі червоні кулі. Ото й є голландський сир, хлопче, – пояснив продавець.
– Кулі із сиру! – закричав Суботик, кинувся до ескалатора й поїхав униз.
Незабаром знизу долинув пронизливий лемент, а ще за якусь хвилю Суботик приїхав ескалатором, тримаючи в руках величезну головку сиру.
– Смачно! – вигукнув він ще здалеку, відкусивши великий шматок сиру.
Продавець кинувся до Суботика, схопив його за чуба і вирвав сир у нього з рук.
– Це справжнісіньке злодійство! – закричав він. – Яке ти маєш право хапати сир?
– Але ж тітка он там, угорі, сказала, щоб ми не забули взяти у вашому магазині голландського сиру! – виправдовувався Суботик, киваючи на стелю, звідки долинав звук гучномовця.
– Не верзи дурниць! Вона пропонувала людям купити в нас сиру, – сердито пояснив продавець.
– Ні, вона не казала "купити"! – наполягав Суботик.
– Досить! Або платіть за сир, або я викличу поліцію! – погрозив продавець панові Пляшкеру.
– Годі кричати! Я заплачу за ваш сир! – заспокоїв продавця Пляшкер. – Річ у тому, що хлопчик зроду ще не був в універмазі. Він ще не знає, як тут поводитись.
– Якщо ви заплатите, то я, звичайно, не згадуватиму більше про цей випадок, – сказав продавець і поклав головку сиру на стілець. Він знову силувано усміхнувся. – Зрештою ми дотримуємось правила, клієнт завжди має рацію. Клієнт у нас – завжди король! А тепер давайте кінець кінцем одягнемо дитину!
– Хто король? – запитав Суботик.
– Клієнт! – пояснив продавець.
– А що таке "клієнт"? – далі питав Суботик.
– Клієнт – це кожен, хто в нас щось купує.
– Отже, і я – клієнт?
– Атож!
– Гей, тату, я король! – у захваті вигукнув Суботик. – Мені потрібна корона!
– Не верзи дурниць! Ти носитимеш шапку, як кожний пристойний хлопчик, – сказав продавець і підійшов до вішаків з одягом.
Увагу Суботика тим часом привернули нові цікаві речі. На одному з рундуків у відділі готового одягу лежали ковбойські капелюхи та індіанські головні убори, прикрашені пір’їнами і всілякими оздобами.
Суботик тут-таки нап’яв на себе корону з яскравого пір’я і пустився у танок, вигукуючи:
Ох і гарна шапка, тату!
Отаку я хочу мати!
– Ці речі одягають тільки на карнавал, – сказав продавець, забрав у Суботика корону з пір’я і кинув її на рундук.
– Але ж дитині подобається цей убір! – вступився за Суботика пан Пляшкер.
– Хлопчикові потрібні пристойні речі, – заявив продавець. – Зараз ми доберемо для нього щось годяще.
Він міцно взяв за руку Суботика, що опирався з усієї сили, і потяг його до примірювальної кабіни.
– Я запропонував би спершу приміряти ось цей костюмчик, – звернувся продавець до пана Пляшкера, показуючи темно-брунатний костюм із блискучої тканини. А Суботику він сказав: – Ану, хлопче, надягай свій костюм!
Але Суботик стояв як укопаний і не ворушився.
– Ти що, не хочеш одягатися? – сердито запитав у нього продавець, зате до пана Пляшкера всміхнувся.
– До мене не можна так звертатися! – сказав Суботик.
– А як же?
– Короля називають "ваша величносте", – гордо пояснив Суботик.
– Ану, хлопче, без пустощів! – розгнівався продавець і насварився на Суботика пальцем.
– Може, ви все-таки називатимете його "ваша величносте"? – втрутився пан Пляшкер. – Розумієте, малюк вірить в усе, що йому кажуть. Ви його назвали королем, от він і повірив, що він король!
– Ви не жартуєте? – спитав продавець. Він добув із кишені барвисту хустинку і витер спітніле чоло. Потім, зібравшись на силі, сказав: – Ваша величносте, як ваша ласка, вдягніть цей костюм!
Суботик, і далі не рухаючись, відповів:
– А нащо його вдягати? Він на мене завеликий.
– Костюм якраз на тебе, можеш мені повірити, хлопче! – сердито сказав продавець. – Я працюю тут уже чотирнадцять років, тож відразу бачу, який у кого розмір!
Суботик почав надягати на себе костюм, повільно видихаючи повітря.