— мовив Суботик. — Та і я ж, мабуть, не-рву-ю-ся... тобто ікс-ква-драт-ви... Та менше з тим! Спокійно, татку! Я зараз уже лагодитиму. А водночас і віршуватиму.
І він, вилізши на стіл, заходився відгвинчувати передню стінку машини й безжурно співати:
Хоч як я нервую,
ква-драт-ви не рву я.
Міцна ікс-ква-драт-ва! —
Така моя клятва!
— Еге ж, клятва, клятва...— погодився пан Пляшкер, з цікавістю зазираючи через Суботикове плече.
Ось я знімаю стінку —
і маєте новинку:
згорілу-почорнілу
розплавлену дротинку! —
проспівав Суботик і подав панові Пляшкеру відтинок перегорілого кабелю.
Той подивився-подивився і сказав:
— Це можна викинути?
— І навіть треба, звісно ж, — відповів Суботик.
Пан Пляшкер кинув дротину в кошик на папери. Коли він повернувся до столу, Суботик уже загвинчував машину.
— Та й швидко ж ти працюєш! — захоплено сказав пан Пляшкер.
Суботик заплющив очі, згорнув руки на черевці й "скромненько" продекламував:
Усі великі люди
уміли завжди всюди
моторно працювати...
— Цього не спростувати! — підхопив пан Пляшкер і собі в риму. Суботик зліз із столу на стілець.
Пан Пляшкер схвильовано запитав:
— Ти справді завершив роботу? Машина знов працюватиме? Як ця твоя дратва? Адже ж я чув — дратвою... колись шили взуття. Чи не згорить вона враз?
— Роботу я завершив, так, — відповів Суботик. — Ікс-ква-драт-ва легко не горить. — Тоді сказав до машини: — Чи запрацюєш ти, одначе, то це ми зараз і побачим! — Він зліз із стільця. — А поверніть-но важілець!
Пан Пляшкер обійшов машину довкола.
— Лампочка й не думає світитися! — знервовано сказав він.
Суботик і сам захвилювався й кинув говорити в риму.
— Дарма, це не головне. Може, машина працюватиме й без лампочки. Загадайте їй якесь бажання, щось простеньке, — сказав він.
Пан Пляшкер поставив перемикача на "увімкнено". Лампочка раптом слабенько зажевріла. Водночас у машині щось залущало, затріскотіло, і вгору попливли легенькі хмарки диму.
— Швидше, швидше, загадуйте ж їй щось! — вигукнув Суботик. — Скільки ви ще будете надумуватися?
— Я хочу, щоб отут на кріслі лежало п'ять марок! — квапливо мовив пан Пляшкер.
Він трохи зачекав, бо машина не загула, як очікувалося, а тоді поставив перемикача на "вимкнено" Машина перестала диміти.
Пан Пляшкер із Суботиком кинулися до крісла— подивитися. На бильці рядочком лежало щось масненьке.
— Тю, та це — шкварки! — скрикнув пан Пляшкер, придивившись. Він уже хотів був ухопити їх у руку. — П'ять шкварок.
— Погано, погано, — сказав Суботик, замислено хитаючи головою. — Спробуйте-но ще раз. Щось простеньке.
Пан Пляшкер увімкнув машину вдруге. Вона знову почала диміти й тріскотіти. Тому він несподівано для себе самого швиденько промовив:
— Я хочу шапку! — І відразу вимкнув машину.
Тієї ж хвилини на підлозі перед собою він побачив невеличку жабку, яка весело поглядала догори на нього.
— Ця машина зовсім здуріла! — вигукнув пан Пляшкер і спустив зелененьке створіння крізь вікно в присадок.
— Ну, не те щоб зовсім, але трохи є, — сказав Суботик. — Вона й промахується, але все ж таки влучає мало не впритул до цілі.
— Мало не впритул?.. А це ще що таке?
— Ось ви першого разу забажали пять марок. А що одержали? П'ять шкварок. А забажавши собі шапку, отримали що?
— Жабку. І справді! А я й не звернув на це уваги, — сказав пан Пляшкер. — Воно таки звучить дуже подібно: "марок" — "шкварок", "шапка" — "жабка"... Цікаво, що вийшло б, якби я забажав ще грошей?
— А ви спробуйте! — підбадьорив Суботик.
Пан Пляшкер увімкнув машину й сказав:
— Я хочу, щоб на столі лежали банкноти! — І тут-таки вимкнув машину, бо з її корпусу здіймався вже густенький дим.
Тієї ж миті на столі де не взявся... млинок для кави!
— А це знов що таке?! — безпорадно сказав пан Пляшкер, втупивши погляд у негадану появу.
— Я й сам не знаю. "Банкноти" і "млинок" — звучить зовсім не подібно, — збентежено мовив Суботик.
— От і міркуй тепер... — почав пан Пляшкер.
— Чекайте, чекайте! — скрикнув Суботик. — Таж млинок— для того, щоб молоти! А це вже звучить дуже подібно, чи не так? "Банкноти" — "молоти"! Зрозуміло!.. Слухайте, татку, мені дещо
спало на думку. Може, нам таки пощастить здійснити якесь бажання. Треба нам самим бажати мало не впритул до того, що нам хочеться!
— Не розумію. Поясни, будь ласка, докладніше.
— Ось у цю хвилину ви маєте якесь бажання? Що вам справді потрібне? Щось простеньке, — сказав Суботик.
— Потрібен би мені в цю кімнату маленький стільчик, — трохи подумавши, сказав пан Пляшкер. — Триніжок!
— Гаразд! Триніжок! Як вам здається, що ви одержите, коли скажете машині це бажання?
— Тільки не триніжок!
— Певна річ! Але що саме?
— Горішок! — раптом сказав пан Пляшкер.
— Що ж? Тоді й забажайте горішок.
Пан Пляшкер знову підійшов до машини, увімкнув її й сказав:
— Я хочу, щоб отут на кріслі лежав гарненький, смачненький горішок!
Коли машина припинила тріскотіти й рипіти і вже не так диміла, бо пан Пляшкер її вимкнув, на кріслі лежала консервна бляшанка.
— Ніякий тут не триніжок, а якісь консерви, — розчаровано сказав бідолашний бажальник.
— "Зелений горошок, екстра", — прочитав Суботик з етикетки. — О, мені аж їсти захотілося!
— Я хочу, щоб отут на столі лежав чудовий білий гриб!
Тим часом машина в них за спинами страшно засичала й сипонула іскрами. — Швидше, швидше, ви ж забули її вимкнути! — загукав Суботик.
Але перше ніж пан Пляшкер підбіг, у машині щось луснуло, лампочка, яка щойно ледь-ледь світилася, враз погасла.
— Коротке замикання! — оголосив Суботик.
— Коротке замикання? А що ж нам тепер робити? — запитав пан Пляшкер.
— Зробимо коротке відмикання, тобто відімкнемо себе на якийсь час від цієї машини, і коротке перемикання — на часину перемкнемося на сніданок. А після сніданку добре виспимося, — рішуче сказав Суботик. — А завтра подивимося машину в спокійній обстановці. Згода?
— Згода! — відповів пан Пляшкер.
І, лишивши, як є, все, що постачила їм машина, обидва пішли з дому.
Сьомий розділ. Остання цятка
Уранці наступного дня не Суботик, як завжди, збудив пана Пляшкера, а пан Пляшкер розколошкав Суботика своїм лементом:
— Ой лишенько! Ой горенько!
Суботик, кліпаючи сонними очима, роззирнувся по кімнаті. Пан Пляшкер, уже вдягнений, стояв коло машини здійснення бажань, тримаючи над нею кишенькове дзеркальце так, що в ньому відбивалась її внутрішня частина, і раз у раз скрушно хитав головою.
— Хоча я й нічого не тямлю в машинах... — почав він, помітивши, що Суботик прокинувся.
— Щира правда, — потвердив той. — Я це зрозумів ще під час поїздки вашим автомобілем.
— ...Але я добре розумію те, що оце бачу на власні очі: тут уже годі щось удіяти, — вів далі пан Пляшкер. — Всередині все перегоріло й розплавилось!
— А може, нам пооцтити цю машину, а тоді випробувати ще раз? — сказав Суботик.
— По... Що зробити?
— Залити оцтом.
— Оцтом? Зазвичай машину змащують... — Пан Пляшкер завагався. — Машинною олією.
— Так, так, мабуть-таки, олією буде краще, — уголос розмірковував Суботик.
— То чим же заливатимемо? Оцтом чи олією?
— Найкраще буде залити й оцтом і олією і всипати дещицю солі, — запропонував Суботик.
— Та це ж... це нічого не зарадить!
— Хтозна. А може, просто ніхто ще не випробував такого способу? Ви ж самі сказали, що з машиною вже нічого не вдієш. Отож ми більше їй і не зашкодимо. Гірше, ніж є, не зробимо!
— Правду кажеш, — погодився пан Пляшкер і подався на кухню.
Пані Моркван сиділа біля кухонного столу й снідала. Вона здивовано підвела очі, коли пан Пляшкер став у дверях.
— Ну, сьогодні ви раненько схопилися, — сказала вона, жуючи. — І чого? Ви ж маєте відпустку.
— Еге ж, еге ж, — нервово відповів пан Пляшкер. — Мені треба оцту й олії. Ви не могли б позичити?
Пані Моркван на мить припинила жувати.
— Оцту й олії? — перепитала вона протягло. —
Так рано? Хочете зготувати салат? То чого б вам не
зробити його тут, у кухні?
— Ні, який там салат! — квапливо сказав пан Пляшкер. — Я... я хочу зробити певну спробу.
Пані Моркван підвелася й, хитаючи головою, обійшла круг столу.
— Спробу! Яку спробу? — спитала вона.
Замість відповіді пан Пляшкер лише ніяково знизав плечима.
— Ну, якщо вже вам так дуже треба... Ось, візьміть, — сказала пані Моркван і подала йому пляшечку з оцтом і другу — з олією. Пан Пляшкер узяв їх і хотів був зникнути з кухні, та пані Моркван не дала йому піти. — А коли навідається ваш приятель? — спитала вона. — Як приїде, то може спо
кійнісінько зазирнути й до мене!
— Я йому скажу, — відгукнувся пан Пляшкер, вже виходячи. — Боюся тільки, що він ближчим часом не приїде.
— Він дуже чемний чоловік, — ще сказала пані Моркван, аж тоді зачинила за паном Пляшкером двері.
Суботик уже нетерпеливився:
— Ви все роздобули?
— Ось оцет і олія. А сільничка онде.
— Що ж, тоді вперед, — сказав Суботик, виліз на стіл, спочатку спорожнив у машину пляшечку з олією, потім вилив туди ж таки оцет і нарешті сипнув у розтруб добру жменю солі.
Коли оцет розплився всередині корпусу, машина почала потріскувати, над нею злетіли іскри, і слабенько заблимала червона лампочка.
— Щось зрушилося з місця! — захоплено вигукнув Суботик. — Тепер загадуйте їй бажання, тільки швидко!
Пан Пляшкер схвильовано став перед машиною.
— Я хочу, щоб Суботик завжди... Ні, не так! Може, знов усе піде косо-криво... Треба спершу випробувати, чи вона справді працюватиме. Отже: я хочу, щоб отут, на цьому столі, з'явилася
стомаркова купюра!
Машина жахливо застогнала, загарчала й закректала, червона лампочка заблимала з шаленою швидкістю, і на столі справді з'явилася грошова купюра. Пан Пляшкер швиденько поставив перемикача на "вимкнено".
— Справжні гроші! Машина знов працює! — мало не підскакував він з радощів. — Я так потерпав, що вона видасть не купюру, а якусь кучугуру абощо. Вона працює, яка краса!
Суботик оглянув гроші.
— Радійте, татку, та не дуже, — сказав він. — Щоб не зовсім розчарувалися. Краще придивіться гарненько до цієї купюри!
— А що таке? Купюра як купюра, ніяка не кучугура, не... О Господи, та це...
— Купюра в тридцять чотири марки! — докінчив за нього Суботик. — А за купюру в тридцять чотири марки нічого не купиш ніде, бо такої купюри насправді ж немає!
— Ось і кінець моїм радощам! — пригнічено сказав пан Пляшкер.