— Треба мерщій викликати лікаря!
Він дуже дбайливо взяв Суботика на руки, підняв його з крісла й поклав на ліжко.
Пан Вівторакус був іншої думки.
— Чи не краще відвезти його моєю машиною до лікарні? Авжеж, краще! — сказав він.
Обидва чоловіки нерішуче стояли біля ліжка, дивлячись на Суботика. Той поворухнувся й щось пробелькотів собі під ніс.
— Він опритомнів! Він заговорив! — сказав з полегкістю пан Пляшкер, нахилився над Суботиком і спитав: — Як ти почуваєшся? Болить щось? Може, викликати лікаря? Чи краще посадити тебе в авто й завезти до лікарні?
Суботик у відповідь щось прошепотів.
— Здається, найгірше позаду: він знову вигадує дурненькі жарти, — сказав пан Пляшкер панові Вівторакусу.
— Які жарти? Що він сказав? — не зрозумів пан Вівторакус.
— Сказав: "Краще посадіть в автомобіль лікарню і завезіть кудись лікаря". Що ж нам оце робити?
Суботик підвів голову.
— Нічого не робити, — сказав він, цього разу вже набагато голосніше, так що почув і пан Вівторакус. — Машина поламалась, а я страшенно втомився. Мушу довго відсипатися, оце й усе. Добраніч! — Він повернувся на бік і враз заснув.
Пан Пляшкер схилився над ним.
— Дихає глибоко й рівномірно, — тихо повідомив він панові Вівторакусу. — Здається, лікар йому справді не потрібен. Нехай спить.
Вони посідали біля столу і, дивлячись на сонного Суботика, пошепки перемовлялися.
— Чи ти зрозумів, що, власне, сталося? — запитав пан Пляшкер. — Суботик щось казав про двоє бажань. Але ж я загадував машині одне-єдине.
— А, то й ти також загадував? — прошепотів пан Вівторакус. — Та як же ти міг загадувати без машини для здійснення бажань?
Пан Пляшкер зачудовано втупився в нього.
— Що означає твоє "також"? Чи ти, може, порався тут коло моєї машини для здійснення бажань? — запитав він. — Загадував їй якісь бажання?
— Чи я загадував бажання? Авжеж, загадував. Я забажав, щоб ви з Суботиком опинилися під дверима будинку.
Пан Пляшкер сам незчувся, як заговорив уголос.
— Чи ти здурів? Хіба ж можна було отак знічев'я стояти собі коло машини й заходитись навмання придумувати всілякі бажання? Тепер я починаю розуміти! Я забажав, щоб ми опинилися в моїй кімнаті, а ти — щоб надворі, під дверима будинку. Не диво, що вийшла отака халепа, — сердито
сказав він. — І в тому, що Суботик тепер лежить у ліжку, винен ти! Ти, й більш ніхто!
— Але ж дозволь, адже я хотів вам тільки добра, авжеж, тільки добра! — боронився пан Вівторакус. Він і собі вже говорив уголос. — Чи міг же я навіть подумати, що ти водночас зі мною забажав чогось цілком протилежного? Без машини для здійснення бажань! Авжеж, не міг!
Та пан Пляшкер ніяк не заспокоювався. Він так хвилювався за Суботика, що говорив сердитіше, ніж йому хотілося.
— Чого ти взагалі підходив до моєї машини для здійснення бажань, коли мене не було дома, га? — вигукував він. — Що тобі знадобилося в моїй кімнаті?
— Якщо я в твоїй кімнаті небажаний гість, то я можу й піти собі, — ображено вигукнув пан Вівторакус. — Авжеж, можу піти! Як стій!
Суботик повернувся до них обличчям.
— Чи не могли б ви сваритися трохи тихіше? — сказав він. — Я хочу спати.
— Ось бач! — сказав пан Пляшкер, осудливо дивлячись на пана Вівторакуса. — Тепер ти своїм криком розбудив Суботика!
— І це не підлість? Авжеж, підлість, та ще й яка! — сказав пан Вівторакус, украй розгнівившись, підвівся й попростував до дверей. — Сам кричить, а я розбудив Суботика! І в його кімнаті я нелюбий гість. Що ж, будь ласка! Та щоб мене піс
ля цього ще хоч раз тут побачили? Ніколи в світі!
Під дверима він ще раз озирнувся і з притиском повторив:
— Ніколи! — Потім хряпнув дверима й пішов.
За хвилину пан Пляшкер почув звук двигуна Вівторакусового автомобіля. Рвучко відчинивши вікно, розкаяний приятель гукнув до пана Вівторакуса:
— Та постривай, Вівторакусе! Я ж цього не хотів. Я просто був такий розхвильований...
Але пан Вівторакус вже підняв угору бічне скло свого автомобіля й не міг почути цих слів. Авто рушило з місця й помчало геть.
Пригнічений пан Пляшкер повернувся до столу. Вікна він не зачиняв, бо в кімнаті досі стояв дух горілого й розплавленого кабеля. Машина для здійснення бажань ще трохи диміла.
Пан Пляшкер поставив перемикача на "увімкнено", але червона лампочка не засвітилась, і машина залишилася німа.
Сумно опустився пан Пляшкер у крісло і втупився очима в одну точку.
Він просидів так, аж поки звечоріло. Десь уже пізнього вечора він помацки перейшов у темряві кімнату й зачинив вікно. Потім так само помацки повернувся назад до крісла, знову сів і незабаром заснув.
Шостий розділ. Коротке замикання
Уранці пан Пляшкер прокинувся від того, що хтось дав йому легенького щигля по носі.
— Агов, татку, що з вами скоїлося? — спитав Суботик. — Якщо ви ще спите, то чого сидите в кріслі? А якщо вже прокинулись, то чого у вас заплющені очі? І чи ви ще одягнені чи вже одягнулися?
Спантеличений ряснотою запитань, пан Пляшкер лише хитав головою.
Він був ще зовсім сонний і сам не знав, як це сталося, що він прокинувся не в ліжку, а в кріслі.
Та за хвилину він все згадав, увесь засяяв і радісно мовив:
— Як чудово, що ти підвівся! А чи вже почуваєшся зовсім здоровим?
— Що? А хіба я був хворий? — запитав Суботик.
Пан Пляшкер знову посмутнів.
— То ти зовсім не пам'ятаєш учорашнього? — запитав він.
Суботик засміявся.
— Та пам'ятаю! — сказав він. — Хотів би я побачити, які в тих туристів поробилися обличчя, коли вони побачили наш курінь порожній! Тепер вони, безперечно, думають, що на острові водяться злі духи.
— Це так, це так, — мовив пан Пляшкер. — Але ж потім! Чи ти пам'ятаєш, що сталося потім?
— Потім? Потім я, мабуть, заснув, — зміркував Суботик.
— Ти справді нічого не пам'ятаєш? Поглянь лишень на машину! — Пан Пляшкер показав на почорнілу від диму машину для здійснення бажань.
— Маш... — Суботик затну вся на півслові і втупився очима в машину. — Ох ти ж, безголовий Суботику! Тепер я все пригадав! — гірко сказав він і сів до пана Пляшкера в крісло. — Блакитне світло... Машина перегоріла... Сварка з паном
Вівторакусом... Нещасливий був учора день. Мені дуже шкода, татку!
— Добре, що хоч ти знову здоровий, — мовив пан Пляшкер. — Правда, я був би щасливий, якби машина оце виконала одне-однісіньке моє бажання.
— А яке саме? — зацікавився Суботик. — Ви знов хочете грошей?
— Ні, я хочу чогось зовсім іншого, — відповів пан Пляшкер. Він помовчав. — Це пов'язано з тобою. Чи й наступної суботи тобі доведеться йти від мене?
— Певна річ, — сказав Суботик. — Суботики завжди так: приходять у суботу і в суботу йдуть собі. Ви ж знаєте.
Пан Пляшкер зітхнув.
— Треба було мені загадати це своє бажання ще першого дня. Та я хотів зачекати до суботи, а тепер запізно. Машина поламалась, і полагодити її неможливо.
— Як-то неможливо? — запитав Суботик. — Хіба ви вже пробували?
— Якби ж то це було можливо! — вимовив пан Пляшкер з ноткою надії. — Адже я в машинах нічого не тямлю. Чи, може, ти сподіваєшся її полагодити?
— Принаймні спробую, — сказав Суботик. — Так добре, як раніше, вона вже ніколи не працюватиме. Великих бажань виконувати, безперечно, не зможе. Але бодай дрібні! Ви тільки роздобудьте мені ось що: у три дроти звиту сталеву струну,
два з половиною сантиметри цинкового дроту, викрутку, шурупів і зо два старуватих огірки.
— Огірки? Машина споживає енергію огірків? — ошелешено спитав пан Пляшкер.
— Ні, я, — відповів Суботик. — Знаєте, ремонтуючи машину, я дуже виголоджуюсь.
— А ти хіба вже коли-небудь лагодив машину для здійснення бажань?
— Ні, ще не лагодив!
— То звідки ж ти знаєш, що за такою роботою дуже виголоджуєшся?
— Бо я завжди голодний. — Суботик погладив
своє черевце. — Наприклад, зараз я не проти до
бряче поснідати.
Пан Пляшкер підвівся.
— Твоя правда, — сказав він. — Не можна через поламану машину для здійснення бажань забувати про сніданок. Отож зараз ми поснідаємо.
Після сніданку Суботик дуже уважно обдивився машину. Постукав по корпусі, трохи перехилив, щоб оглянути спіднизу, а тоді виліз на стіл — обстежити машину зверху.
І що довше він оглядав її, то дужче витягалося його обличчя.
А що довше стежив за ним при тому пан Пляшкер, то стурбованіший ставав у нього вигляд.
Нарешті Суботик зліз зі столу й сів на стілець.
— Кепські справи, — невесело сказав він. — Усе куди гірше, ніж я думав. Тут уже не допоможе у три дроти звита сталева струна. Я просто не знаю, що можна вдіяти. А не знайдеться у нас чималого відтинка дратви?
— Чималого відтинка дратви? Що ти маєш на увазі? — запитав пан Пляшкер.
Суботик знову виліз на стіл, показав на один кут машини, потім на другий і мовив:
— Мені потрібен відтинок дратви завдовжки від цього кута до оцього. Це неодмінно має бути ікс-ква-драт-ва. Ігрек-ква-драт-ва тут була б закоротка.
— І є в тебе така... дратва? — запитав пан Пляшкер.
— Немає, але я, можливо, роздобуду, — повільно сказав Суботик і з хвилину подумав. Потім зіскочив зі столу, виліз вікном надвір і гукнув до пана Пляшкера: — Зараз принесу! — І відразу щез.
Пан Пляшкер терпляче очікував біля машини для здійснення бажань. Пізнього пообіддя, коли він уже почав дрімати, знадвору почувся Суботиків голос, і названий татко допоміг своєму чудненькому синкові влізти вікном до кімнати.
— Є успіх? — напружено спитав пан Пляшкер.
Суботик радісно кивнув головою.
— Ще б пак! — вигукнув він. — Ось вона, достатньої довжини ікс-ква-драт-ва для нашого апарата. І навіть доброго фабриката. О! Татку, ви нічого не помітили?
— А що? З дратвою щось негаразд? — стривожився пан Пляшкер. — Що я мав помітити?
— Та те, що я знов римую! — гордо виголосив Суботик. — Люди мордуються цілими днями, поки знайдуть сяку-таку риму, а я римую навіть мимохіть. — Він вражено подивився на пана
Пляшкера. — А ви й не помітили? Ікс-ква-драт-ва — апарата — фабриката! Мені кортить щось із цього звіршувати.
Добряча ікс-ква-драт-ва —
вона для апарата
смачніша, як для тата
закуска зі шпината
чи ніжного салата!
Пан Пляшкер мав був зауважити, що віршик заримований не бездоганно і що правильно не "шпината" а "шпинату", не "салата", а "салату"
Натомість він сказав:
— Може б, тобі тепер скортіло й до машини взятися? Віршик гарний, але ж я навіть не годен як слід його оцінити, бо занадто нервуюся!
— Так-так, не-рву...