Аж тепер татко прокинувся.
— А-а, ми ж на безлюдному острові, — сказав він. — Але хто ж це зчиняє такий гамір?
Вони вилізли з куреня і роззирнулися довкола.
Ген-ген за смугою прибою об'якорився пароплав.
Два моторні човни поволі підпливали до берега.
— Маємо гостей. Що нам робити? — мовив пан Пляшкер.
— Нічогісінько, — подав свою думку Суботик. — Почекаємо, побачимо, що буде.
Так вони й зробили.
Чекаючи, принесли з пралісу всіляких плодів і спокійно поснідали. Після сніданку пішли поплавати, а тоді трішки задрімали. Обидва човни тим часом зникли за піщаною косою.
Саме тоді хтось подзвонив біля дверей помешкання пані Моркван. Вона відчинила. Перед нею стояв пан Вівторакус із букетом квітів у руці.
— Сьогодні вранці я мав справи в місті, — трохи зніяковіло пояснив він. — Мусив порозумітися з фінансовим управлінням щодо податку на собак. Та й подумав собі: а чи не зазирнути мені до мого приятеля Пляшкера? Авжеж, треба зазирну
ти, сказав я собі. І ось я перед вами.
— Які гарні квіти! Ото пан Пляшкер зрадіє, — сказала пані Моркван.
— Це... власне, вони призначалися для вас, — поштиво сказав пан Вівторакус і віддав їй букета. — Чи не гарні? Авжеж, гарні. Та ще й зовсім не дорогі.
— Яка приємна несподіванка! — мовила пані Моркван і почервоніла. — Адже ви знаєте, де його кімната. Заходьте собі. Щоправда, я не знаю, чи він уже встав. Сьогодні я його ще не чула. Хоча, звісно, я не підслуховую. Але ж цього Робінзона,
як правило, чутно крізь усі стіни.
Пані Моркван пристояла поруч, коли пан Вівторакус постукав у двері кімнати пана Пляшкера.
Ніякої відповіді. Пан Вівторакус постукав знову. І знов ніякої відповіді.
— Мабуть, він дуже міцно спить? Авжеж, він спить міцненько, — сказав пан Вівторакус.
— Ви ж можете скласти компанію мені, поки він прокинеться, — запропонувала пані Моркван.
— Компанію? Авжеж, можу,— сказав пан Вівторакус. — І якщо ви запропонуєте мені чашечку кави, то я не відмовлюся!
— Подивіться, тату, що воно йде! — прошепотів Суботик, торсаючи пана Пляшкера за плече. — Може, краще нам сховатися в лісі?
Пан Пляшкер миттю зірвався на ноги і подивився в той бік, куди показував Суботик.
Найближчий вигин морського берега саме огинала група туристів. Вони здебільшого були вбрані в шорти та барвисті сорочки. І всі в сонцезахисних темних окулярах. Жінки були в солом'яних капелюшках, чоловіки в червоних кепках із широкими білими козирками. На кепках був напис: "Південноморські пригодницькі маршрути". На чолі групи крокував чоловік у тропічній уніформі, з мегафоном у руці.
Ось він обернувся до туристів і промовив у мегафон:
— Мої пані й панове! Дозволю собі попросити вас не розпорошуватися. Тут, на цьому незайманому південноморському узбережжі, чекає на нас зараз неповторний південноморський обід. Дозволю собі попросити вас опуститися на землю в затінку
цих пальм і помилуватись неповторним краєвидом. Керівництво екскурсії зараз розподілить їжу по практичних вакуум-пакунках. Розкривати їх слід за допомогою...
Чоловік раптом ошелешено замовк, побачивши пана Пляшкера з Суботиком. Втупившись у них поглядом, він з палкою цікавістю підійшов ближче, а за ним — юрма туристів.
— Звідки ви тут узялися? — спитав він. — Ви — з іншої туристичної групи?
— Ні, ми прибули сюди цілком самостійно, — гордо відповів Суботик.
— А хто ви такі?
— Це — тато Пляшкер, а я звуся Робінзон, — пояснив Суботик.
— Робінзон? Чи означає це, що ти — як той знаменитий Робінзон? Що ви удвох живете зовсім самі на цьому безлюдному острові? Ви зазнали аварії? А де ж ваше судно? — навперебивки одне одному допитувалися туристи. Котрийсь навів на пана Пляшкера й Суботика кінокамеру і заходився фільмувати. За ним і вся група туристів почала фільмувати й фотографувати обох.
— Та в нас немає ніякого судна... ми... — Пан Пляшкер геть розгубився. Йому було ніяково, що всі їх фотографують. — Це... все... машина...
— А, у вас поламалася машина? — розпитував керівник екскурсії.
— Еге ж, можна сказати, що так, — озвався Суботик.
— Пошкоджена машина, як цікаво! — вигукнула одна туристка і ще кілька разів сфотографувала пана Пляшкера з Суботиком. — Ми вас, звісно, врятуємо.
— Обидва вони, певна річ, гинуть з голоду й спраги, — вигукнув хтось із гурту. — Дайте ж бо їм як слід попоїсти!
Проте пан Пляшкер відмовився, бо вони з Суботиком щойно підснідали.
Туристи посідали коло пана Пляшкера й Суботика, порозкривали свої вакуум-пакунки з їжею і хутко спорожнили принесені з собою консервні бляшанки та пляшки.
Незабаром чудовий білий узбережний пляж під пальмами лежав рясно вкритий папером, порожніми пластиковими пакетами та пластиковими ж пляшками з-під лимонаду.
— Пора нам звідси дременути! — прошепотів пан Пляшкер до Суботика.
Керівник екскурсії почув.
— Дременути? Ви ж не хочете сказати, що збираєтеся звідсіля втекти? — злякано спитав він. — Ми ж маємо врятувати вас із острова. Найкраще буде вам долучитися до нас. Не турбуйтесь, ми цілком безпечно доправимо вас на корабель.
— Та я хотів... я... — почав був пан Пляшкер.
Суботик урвав його мову.
— Татко має на увазі, що нам треба дещо принести онде з нашої хатини, — квапливо сказав він.
Пан Пляшкер з полегкістю кивнув головою.
— Так, так, достеменно так, цілком правильно! — радісно погодився він, і обидва подалися до куреня й повлазили всередину.
Тим часом пан Вівторакус випив уже не одну, а цілі три чашечки кави. З кімнати пана Пляшкера все не чутно було ані звуку.
— А чи не слід просто взяти та розбудити пана Пляшкера? Авжеж, слід! — рішуче сказав пан Вівторакус і пішов до його кімнати.
Постукав. Не діставши ніякої відповіді, відчинив двері. В кімнаті нікого не було.
— Дивна річ, — розгублено сказала пані Моркван, що й собі прийшла під двері кімнати пана Пляшкера. — Я не бачила, щоб хто з них виходив.
Пана Вівторакуса взяла підозра.
— Я зачекаю тут, поки мій приятель Пляшкер повернеться, — сказав він до пані Моркван.
— А якщо занудьгуєте, то можна ж знов завітати до мене на кухню, — запросила вона й лишила пана Вівторакуса на самоті.
Пан Вівторакус почав роздивлятися машину для здійснення бажань. Вона стояла готова до вжитку, бо лампочка горіла.
— Вони, мабуть, у небезпеці. Може, вскочили десь у халепу й не знають, як їм вернутися додому, — розмірковував він уголос. — Чи не загадати мені в такому разі бажання, щоб порятувати їх? Авжеж, так я й зроблю. Адже я позавчора бачив, як ця машинка працює. Найліпше буде забажати, щоб
вони опинилися під дверима будинку. А то пані Моркван щось запримітить. Врешті-решт, вона ж побачила — в кімнаті нікого немає. — Він поставив важіль на "увімкнено" й сказав: — Я хочу, щоб мій приятель Пляшкер зі своїм Суботиком цієї ж
хвилини стояли під дверима цього будинку!
Саме тоді в курені з пальмового листя пан Пляшкер нахилився до Суботика й прошепотів:
— Отак. А тепер зникаймо звідси чимшвидше! Поки вони нас не врятували на своєму кораблі. Я хочу, щоб ми зараз опинилися дома, в моїй кімнаті!
— Ну й ну! — тільки й вимовив пан Вівторакус, коли негайно по тому обидва постали в кімнаті поруч нього. — Я ж загадав машині, щоб ви стояли перед бу... — Та подальші слова застряли йому в горлянці, бо пан Пляшкер із Суботиком раптом
знов десь ділися.
— Чого це ми стоїмо під дверима будинку, як я забажав, щоб ми стояли в кімнаті?.. — Та не встиг пан Пляшкер доказати останнього слова, як вони вже знову стояли в кімнаті. — Перед будинком! — скінчив своє речення пан Вівторакус.
Та не встиг пан Пляшкер щось йому відповісти, як вони з Суботиком знов опинилися під дверима надворі.
— Та що ж це діється? — вигукнув він. — Чого це ми?..
Але вони вже стояли біля пана Вівторакуса в кімнаті.
— Блакитне світло! — злякано вигукнув Суботик і вказав на машину. Там поволі яснішав слабенький блакитний промінець. — Блакитне світло! Тримайтеся, бо...
Та вони вже були надворі.
— Що ти хотів сказати? — скрикнув пан Пляшкер.
Але не встиг Суботик відповісти, як вони вже стояли в кімнаті.
— Тримайте! Тримайте нас! — закричав Суботик до пана Вівторакуса. Та пан Вівторакус не встиг ще й поворухнутися, а вже пан Пляшкер із Суботиком зникли з кімнати.
Коли ж обидва, вкотре вже, з'явилися в кімнаті, пан Вівторакус ухопив пана Пляшкера за руку, а Суботик щосили вчепився за пана Пляшкера.
— Вимкніть машину! Швидше, швидше! — вигукнув Суботик.
Пан Вівторакус вільною рукою дотягся до перемикача й перевів його на "вимкнено". Суботик збуджено показував на блакитну лампочку у верхній частині машини, що блимала тепер дедалі швидше.
— Запізно! Блакитне світло! — вигукнув він у розпачі. — Тепер двоє протилежних змістом бажань змагаються між собою. Тому подужає або машина, або я. Для слабшого це закінчиться по
гано, страх погано.
— Та чому ж? Що таке сталося? — вигукнув пан Пляшкер.
Тепер, коли машину було вимкнено, вони з Суботиком стояли в кімнаті, вже ні за що не тримаючись.
— Двоє бажань водночас, — мляво промурмотів Суботик. — Двоє цілком протилежних бажань. Неможливо перебувати водночас надворі і в кімнаті... Я мушу сісти, мені дуже зле.
Пан Пляшкер страшенно стривожився.
— Господи Боже! — пробелькотів він, узяв Суботика на руки й дуже обережно посадив у крісло. — Може, потрібні ліки? Чим я можу тобі допомогти?
— Холодний компрес на лоба... — простогнав Суботик. — Мені страшенно жарко!
— У нього, певне, висока температура! — скрикнув пан Пляшкер. — Він увесь горить!
— Машина також уся гаряча, як вогонь! — вигукнув пан Вівторакус і показав на машину для здійснення бажань.
Декотрі дротинки в ній розжеврілися, лампочки спалахували сліпучим світлом і перегорали, зсередини здіймався чорний дим.
— Та покинь ти ту дурну машину! — вигукнув пан Пляшкер. Йому тепер було не до машини, тепер для нього існував лише Суботик. — Принеси сюди якусь вогку шматину! Чи ти не бачиш, що Суботик занедужав?
— Вогку шматину? Авжеж, зараз принесу! — збуджено вигукнув пан Вівторакус і за мить уже подав панові Пляшкеру мокру ганчірку.
Коли той приклав її Суботикові до лоба, ганчірка запарувала. І тієї ж миті машина засичала, в ній щось клацнуло, блакитне світло ще раз блимнуло й погасло.
— Переміг я! Машина перегоріла! — промимрив Суботик, полегшено зітхнув і... зомлів.
— Він знепритомнів! Що нам робити? — заволав пан Пляшкер.