Лише овочі та ягоди.
– Може, варення з журавлини? – зі сподіванням у голосі запитав Мумі-троль. Великий глечик перетертої з цукром журавлини зовсім не користувався попитом.
Але й тут Гемуль заперечив:
– Журавлину не люблю. Ліпше полуничне варення.
Після обіду Гемуль одягнув лижі і подерся на найвищий пагорб, біля підніжжя якого розташовувалася печера. Знизу за Гемулем спостерігали трохи розгублені гості, які не знали, що й думати з приводу його затії. Вони притупували ніжками по снігу й обтирали лапами носи, бо надворі було дуже холодно.
І ось Гемуль полетів на лижах униз. То було страшне видовище! Посеред схилу він зробив закрут, огорнувшись іскристою сніговою курявою, ледь стримав темп і знову звернув в інший бік. Гемуль звивався то в один, то в інший бік, і від його чорно-жовтої курточки мерехтіло в очах. Міцно зажмурившись від страху, Мумі-троль подумав про те, як його гості не схожі один на одного.
Маленька Мю стояла на вершині пагорба й верещала від радості та захоплення. Вона розламала бочку й дві лиштви прив’язала до черевичків.
– А тепер моя черга! – горланила крихітка. Ані миті не вагаючись, вона помчала просто вділ. Мумі-троль спостерігав за її спуском, розтуливши тільки одне око, але відразу збагнув, що Мю зуміє дати собі раду. На личку маленької збиточниці вимальовувалася весела впевненість у своїх силах, а тоненькі, мов сірнички, ніжки міцно трималися землі.
Мумі-троль несподівано для себе надзвичайно запишався нею. Маленька Мю відважно летіла униз, мало не врізалася у сосну, що виринула на її шляху, спритно ухилилася й знову відновила рівновагу, а вже внизу гепнула у сніг і щасливо зареготала.
– Вона моя найдавніша приятелька, – пояснив Мумі-троль чепурулі.
– Не сумніваюся, – скривила кислу міну чепуруля. – У цьому домі коли-небудь подають каву?
Знявши лижі й сяючи теплом та приязню, Гемуль розмашистим кроком рушив у їхній бік.
– А тепер навчимо Мумі-троля кататися на лижах, – рішуче мовив він.
– Ой ні, дякую, нізащо, – пробурмотів Мумі-троль, задкуючи.
Він квапно роззирнувся у пошуках Вітрогонки, але товаришки ніде не було видно, певно, знову подалася ловити рибку для свіжої юшки.
– Головне – не боятися, – підбадьорював Гемуль, міцно прив’язуючи лижі Мумі-тролеві до лап.
– Але я не хочу… – жалібно протестував Мумі-троль.
Маленька Мю дивилася на нього, виклично заламавши брови.
– Що ж, – приречено погодився Мумі-троль. – Тільки з маленької гори…
– Звичайно, ось звідси до містка, – погодився Гемуль. – Зігни коліна. Нахилися вперед. Пильнуй, щоб лижі не роз’їжджалися в різні боки. Верхню частину тулуба випростай. Лапи притисни до тіла. Запам’ятав?
– Ні, – чесно зізнався Мумі-троль.
Він дістав легенького стусана у спину, заплющив очі і поїхав униз. Спершу лижі розповзлися на увесь шир, потім наїхали одна на одну і заплуталися поміж палицями. Уся ця конструкція завалилася у сніг, зверху у досить дивній позі лежав Мумі-троль.
Гості трохи пожвавилися.
– Тут потрібне терпіння, – повчав Гемуль. – Піднімайся нагору, маленький друже. Повторимо спробу…
– Мені тремтять лапки, – ледь чутно поскаржився Мумі-троль.
То була справжня каторга, ще гірша, ніж тоскна зима. Навіть сонце, за яким він так страшенно тужив, зазирнуло у Долину й побачило його приниження.
Ось уже місток з шаленою швидкістю летить на нього. Мумі-троль підніс угору одну лапу, щоб утримати рівновагу, а інша їхала собі сама, куди хотіла. Гості шаленіли від захвату, життя знову почало їм видаватися веселим та потішним. Для Мумі-троля ж не існувало більше ні неба, ні землі, лише сніг, нещастя, катастрофа.
Урешті-решт Мумі-троль завис на кущі прибережної лози, хвіст його хлюпався у холодній воді, а увесь довколишній світ заслонили лижі, палиці та нові загрозливі перспективи.
– Не трать відваги! – підбадьорював Гемуль. – Ще раз!
Але жодного "ще раз" уже не було, бо Мумі-троль таки втратив відвагу. Остаточно втратив… Хоча потім йому ще довго снилося, немов він відважився на отой третій спуск з гори, який став тріумфальним. Уві сні Мумі-троль вишукано завертав на місток і з усмішкою на устах обертався до глядачів. Публіка шаленіла від захоплення. Але насправді усе було не так.
Насправді Мумі-троль сказав:
– Я йду додому. Ви собі возіться, скільки влізе, а я піду додому.
Ні на кого не дивлячись, він поліз у сніговий тунель, до свого затишного кубельця під кріслом гойдалкою у теплій вітальні.
До нього долітало приглушене галайкання Гемуля. Мумі-троль запхав голову у піч і прошепотів:
– Він мені зовсім не подобається.
Пращур струсив униз трохи сажі, демонструючи, певно, у такий спосіб свою симпатію нащадкові. Заспокоєний Мумі-троль заходився малювати вугликом на задній стінці канапи. Намалював Гемуля, котрий стирчав головою вниз у сніговій кучугурі.
У кахляній пічці стояв великий слоїк з полуничним варенням.
Наступного тижня Вітрогонка наполегливо рибалила. Поряд під зеленкуватою крижаною стелею сиділи довгою вервечкою гості, які відверто незлюбили Гемуля, і теж рибалили. У будинку Мумі-троля потроху скупчувалися ті, кому було байдуже до Гемуля і хто не хотів або ж не наважувався демонструвати йому свою нехіть.
Щоднини рано-вранці Гемуль запихав голову крізь розбите вікно і освітлював вітальню факелом. Він страшенно полюбляв факели і табірні ватри – та й хто їх не любить! – однак любов ця проявлялася якось недоречно.
Гостям дуже подобалися довгі безтурботні передобіддя, коли поволі розгорявся день: вони собі перемовлялися знічев’я, розповідали одне одному, що снилося, і прислухалися до звуків з кухні, де Мумі-троль заварював каву.
Ідилію псував Гемуль. Він завжди починав з того, що повітря у будинку сперте, і захоплювався прекрасною холодною погодою надворі. Далі жваво описував, як можна з користю провести новий день. Гемуль справді робив усе, що міг, аби розвеселити товариство, і ніколи не ображався, коли гості його не підтримували. Він дружньо поплескував їх по плечу й казав:
– Гай-гай, з часом ви зрозумієте, що я мав рацію.
Одна лише Маленька Мю ні на крок не відставала від Гемуля. Він щедро передавав їй свій досвід лижника і аж променів утіхою від її блискавичних успіхів.
– Крихітна панночко, – казав він, – ви просто народжені для лиж. Ще трохи, і перескочите мене!
– Та ж я про це і мрію! – щиро визнавала Маленька Мю.
Однак повністю осягнувши мистецтво катання на лижах, вона зникла з очей, каталася на схилах, відомих тільки їй самій, і Гемуль зовсім перестав її цікавити.
Минав час, щораз більше й більше гостей ховалися й рибалили під кригою, аж доки одного дня тільки чорно– жовта куртка Гемуля майоріла на пагорбі.
Гостям було не до вподоби, що їх змушують до чогось нового й обтяжливого. їм більше полюблялося теревенити про те, як було раніше – до появи Крижаної Пані і до того, як скінчилися харчі. Вони розповідали одне одному про умеблювання своїх домівок, хто кому доводився родичем чи приятелем, про той жах, коли прийшла Велика Холоднеча, і усе змінилося. Вони тулилися біля пічки, слухали розповіді інших та чекали, коли нарешті настане їхня черга розповідати.
Мумі-троль бачив, що Гемуль стає чимраз самотніший. Він вирішив спекатися його, доки гість сам не зауважив, що від нього всі бокують. І доки не закінчилося усе варення…
Однак не так легко було знайти привід, що був би і доречним, і тактовним.
Інколи Гемуль з’їжджав на берег моря і намагався виманити з купальні песика Бідася. Але Бідась ніколи не виявляв зацікавлення ні до лиж, ані до саней, у які зазвичай впрягають собак. Ночами, сидячи надворі, він вив на місяць, а вдень вічно куняв, бо понад усе йому хотілося спати.
Зрештою одного дня Гемуль відставив набік палиці і благально мовив:
– Розумієш, я так несамовито люблю собак! Завжди мріяв про власну собаку, яка також би мене любила. Чому ти не хочеш побавитися зі мною?
– Я й сам не знаю, – відповів Бідась, червоніючи по самі вуха.
При першій же нагоді він шмигнув до купальні, щоб помріяти досхочу про вовків.
Ось з ними він би залюбки побавився. Для нього було би безмежним щастям полювати у їхній зграї, товаришувати їм в усьому, виконувати усі їхні забаганки. А з часом він би й сам змінився, став би таким же диким і вільним, як вони.
Кожної ночі, коли місячне сяйво виблискувало у розмальованих морозними квітами шибках, Бідась прокидався, сідав, прислухаючись до нічних звуків, потім натягав на вуха вовняну шапчину і вислизав надвір.
Він завжди простував одним шляхом: навскоси берегом моря, через пагорб до лісу на південному окрайці Долини. Ішов так довго, аж ліс починав рідіти, і поміж стовбурами дерев з’являлися Самотні Гори. Бідась сідав на узліссі у сніг, чекаючи, доки озвуться вовки. Інколи виття долинало здалеку, а бувало, чулося й зовсім поруч.
Щоразу, почувши вовчий поклик, Бідась задирав догори мордочку і вив у відповідь. Над ранок він крадькома повертався до купальні і знеможено засинав у кутку шафи.
Якось Вітрогонка, глянувши на нього, сказала:
– Так тобі ніколи не вдасться їх забути.
– А я не хочу забувати, – відповів Бідась. – Тому й ходжу на узлісся.
Дивна річ, але найбільш боязка з усіх лісових крихіток Саломея по-справжньому любила Гемуля. Її не полишала надія почути ще коли-небудь його гру на мідному горні. На жаль, Гемуль був такий великий і вічно такий заклопотаний, що ніколи не помічав крихітки Саломеї.
Як би Саломея не квапилася, Гемуль завжди уже встигав від’їхати геть на своїх лижах, а коли одного разу таки дочекалася, що він заграв на трубі, музика зненацька урвалася, бо Гемуль зайнявся уже чимось іншим. Кілька разів крихітка Саломея намагалася пояснити Гемулеві, як неймовірно вона ним захоплюється, та була надто сором’язливою і починала дуже здалеку, а Гемуль слухати не умів…
Тож так нічого путнього й не зуміла розказати.
Однієї ночі крихітка Саломея прокинулася у трамвайчику з морської шумки, на задній платформі якого вона ночувала. Спати там було трохи незручно, бо заважали численні ґудзики й шпильки, накидані за довгий час членами родини Мумі-тролів. А Саломея була, як уже мовилося, дуже делікатна і не могла собі дозволити повикидати геть той непотріб.
Отож, Саломея, прокинувшись, почула, як під кріслом-гойдалкою шепочуться Вітрогонка й Мумі-троль, і одразу збагнула, що мова йде про її коханого Гемуля.
– Так більше тривати не може, – чувся з темряви голос Вітрогонки. – Ми мусимо повернути колишній спокій.