Чорний кіт

Едгар Аллан По

Сторінка 2 з 2

Цього я аж ніяк не сподівався; одначе — не знаю, як і чому це сталося,— його відверта любов викликала в мене тільки огиду й роздратування. Поволі ці почуття вилилися в люту ненависть. Я всіляко уникав кота; лише невиразний сором та пам'ять про моє колишнє злочинство стримували мене від розправи над ним. Минали тижні, а я жодного разу не вдарив його і навіть пальцем не зачепив, але поволі — дуже поволі — мене опосіла невимовна відраза, і я мовчки тікав від осоружної тварюки, мов від чуми.

І ось що підсилило, безперечно, мою ненависть до цього кота: наступного ж ранку, відколи я привів його додому, виявилося, що він, як і Плутон, позбувся одного ока. Але моїй дружині він став від того ще любіший, адже вона, як я вже казав, зберегла в душі своїй ту лагідність почуттів, що була колись така притаманна й мені і служила невичерпним джерелом найчистіших та найпростіших радощів.

Проте, немов на диво, що далі зростала моя недоброзичливість, то міцніше, здавалося, кіт до мене прихилявся. Він ходив за мною слідком так уперто, що годі й описати. Варто було присісти, як він залазив під мій стілець або стрибав до мене на коліна, дозоляючи своїми нестерпними ніжностями. Коли я підводився, щоб піти геть, він плутався під ногами, аж я мало не падав, або, встромляючи гострі пазурі в мій одяг, вибирався таким чином мені на груди. В такі хвилини ой як нестерпно хотілося прибити його на місці, та мене стримували почасти усвідомлення давньої вини, а головне — що тут критися! — дикий страх перед цією тварюкою.

Власне, то не був страх перед якимось конкретним нещастям, та мені важко визначити пережите почуття іншим словом. Сором признатися — так-так, навіть тепер, за ґратами, я паленію від сорому, признаючись: отой дикий, непогамовний жах, що його викликав у мене кіт, був навіяний і підсачений однією з найнезбагненніших химер! Дружина не раз вказувала мені на чудернацької форми білясту пляму, про яку я вже згадував, єдине, що зовні відрізняло цю дивовижну тварюку від моєї жертви. Читач, можливо, пам'ятає, що та пляма була досить велика і спочатку дуже розпливчаста; але поволі — ледь помітно, так що розум мій довго повставав проти такого явного безглуздя,— вона набула врешті невблаганно чітких обрисів. Я аж здригаюся, поки назву те, у що вона тепер вималювалася,— бо саме тому передусім я тремтів од страху й відрази перед котом і спекався б, аби тільки посмів, цього чудовиська — то ж знайте, на грудях у нього тепер вирізнялося і муляло очі невимовно мерзотне, лиховісне зображення — шибениця! — оте криваве і грізне знаряддя Жаху й Злочинства — Страждання і Згуби!

Тепер-таки я справді зробився найнещасливіший із смертних. Нікчемна тварюка, подібна до тієї, яку я з огидою добив — ця нікчемна тварюка змушувала мене — мене, людину, створену за подобою Божою — так нестерпно страждати! Гай-гай! Ні вдень, ні вночі не мав я більш благословенного супокою! Вдень кіт і на мить не відходив від мене, а вночі я щогодини прокидався від жаских сновидь, які душили мене, і відчував гарячий віддих цієї істоти на своєму обличчі та її нестерпний тягар — втілена мара! — і несила було скинути цей тягар, він так до скону й гнітитиме моє серце!

Ці муки витіснили з моєї душі рештки добрих почуттів. Я плекав тепер тільки лихі думки — найчорніші та найжорстокіші заміри. Моя звичайна похмурість переросла в ненависть до всього сущого — навіть до всього роду людського. І найтяжче страждала від раптових, частих і непогамовних вибухів люті, у вир якої я сліпо вкидався, моя, о горенько, покірлива і безмовна дружина.

Одного разу, пораючись по господарству, ми з нею спускалися в погріб старої будівлі, у якій змушені були мешкати через наші злидні. Кіт поскакав слідом за мною по крутих сходах, я перечепився, мало не загримотів сторч головою і аж знавіснів од люті. Я вхопив сокиру і, забувши в гніві про нікчемний страх, що доти стримував мене, намірився одним махом зарубати кота на місці. І так би воно, звісно, й сталося, та дружина втримала мене за руку. Охоплений шаленою люттю, перед якою навіженство самого чорта — ніщо, я випручався і сокирою розчерепив їй голову. Вона впала, не зронивши й стогону.

Вчинивши це страхітливе вбивство, я, не зволікаючи, з крижаним серцем почав обмірковувати, як би сховати тіло. Я розумів, що не можу винести його з дому ні вдень, ні вночі, не наражаючись на небезпеку: адже сусіди могли помітити. Багато всіляких вигадок лізло в голову. Спочатку я намірився порубати тіло на дрібні шматки і спалити в печі. Потім надумав закопати його в погребі. Тоді замислився над тим, чи не краще було б вкинути його до криниці, що у дворі, або спакувати в скриню, найняти носія і звеліти йому винести її з дому. Врешті я вибрав, як мені гадалося, найкращий шлях. Я вирішив замурувати тіло в стіні погреба, точнісінько так, як ото, за свідченням літописів, середньовічні ченці замуровували свої жертви.

Погріб якнайкраще був придатний для такої мети. Кладка стін була нетривка, до того ж не так давно їх поспіхом потинькували, а що тут трималася вогкість, то тиньк досі не підсох. Одна стіна мала виступ, у якому задля прикраси зроблено було щось подібне до каміна або вогнища, пізніше його заклали цеглою, а стіну всю потинькували. Я не мав сумніву, що легко зможу вийняти цеглини, заховати в заглибину тіло і знову закласти отвір так, що навіть найдосвідченіше око не виявить нічого підозрілого.

Я не помилився в розрахунках. Узяв лома, легко вивернув цеглини, поставив труп стійма, притуливши його до внутрішньої стіни, а тоді без зусиль заклав цеглини на місце, поновивши усе, як було. З усілякими пересторогами я роздобув вапна, піску та клоччя, приготував розчин — такий, щоб не відрізнявся від колишнього, і ретельно потинькував нову кладку. Покінчивши з цим, я відчув задоволення, бо все вийшло якнайкраще. До стіни ніби ніхто й не доторкався. Я прибрав з підлоги все сміття — геть до останньої порошинки. Потім роззирнувся переможно і мовив сам до себе:

— Цього разу принаймні мої зусилля не пішли намарне.

По тому я кинувся шукати тварюку, призвідницю стількох нещасть; тепер я нарешті твердо вирішив укоротити їй віку. Потрапила б вона мені до рук тоді, без сумніву, там би й кінець свій знайшла; та хитрий звір, наляканий, видно, моєю недавньою люттю, щез, ніби в воду канув. Годі описати чи навіть уявити, яке то глибоке і блаженне відчуття полегкості заполонило мені груди, тільки-но клятий котяра щез. Минула ніч, а він і не потикався до мене; відтоді як він з'явився в домі, то була перша ніч, коли я спав міцним і спокійним сном; гай-гай, спав собі, хоча на душі в мене лежав тягар злочину.

Минув другий день, за ним третій, а мучителя мого все не було. Я знову дихав на повні груди. Чудовисько від страху втекло з дому назавжди! Я його більш не побачу! Яке блаженство! Каятися в своєму темному злочині мені й на думку не спадало.

Було проведено коротке розслідування, та мені неважко було вийти чистим. Зробили навіть трус, але, звісно, нічого не знайшли. Я й сумніву не мав, що віднині буду щасливий.

Четвертого дня після вбивства до мене несподівано наскочили поліцейські й знову зробили в домі ретельний трус. Однак я був певен, що криївку неможливо знайти, і почував себе спокійнісінько. Поліцейські звеліли мені бути присутнім, коли робили трус. Вони обнишпорили всі закутки й щілини. Під кінець вони втретє чи то вчетверте спустилися в погріб. Я й оком не моргнув. Серце моє билося так рівно, наче я спав сном праведника. Я міряв погріб кроками з кінця в кінець. Схрестивши руки на грудях, неквапно походжав туди-сюди. Поліцейські зробили свою справу і вже збиралися йти геть. Серце моє співало від радості, і я не втримався. Задля повної перемоги мені заманулося мовити бодай слівце й остаточно переконати їх у своїй невинності.

— Добродії,— сказав я врешті, коли вони вже підіймалися сходами нагору,— я щасливий був розвіяти ваші підозри. Бажаю вам усім доброго здоров'я та ще трішечки чемності. До речі, добродії, це... це дуже гарна будівля (до нестями бажаючи говорити невимушено, я майже не тямив, що казав), гадаю навіть, що будівля ця просто-таки чудова. В кладці цих стін немає жодної тріщинки.

І тут, захмелілий від своєї безглуздої бравади, я почав з усього маху молотити ціпком, що його тримав у руці, по тих самих цеглинах, за якими було замуровано тіло моєї благовірної.

Боже милостивий, порятуй і захисти мене від пазурів Сатани! Ледь ущухли відлуння цих ударів, як до мене озвався голос із могили!.. Крик, спершу глухий і уривчастий, ніби дитячий плач, невдовзі перейшов у нескінченне голосне, протягле волання, дике й нелюдське,— у звіряче завивання, у голосіння, сповнене жаху, змішаного з торжеством, що краяло душу; таке могло прориватися тільки з пекла, де волають усі приречені на вічну муку та шаленіють з лютої радості дияволи.

Годі й казати про те, які навіжені думки шибонули мені в голову. Ледь не зомлівши, я сахнувся до протилежної стіни. На якусь мить поліцейські непорушно заклякли на сходах, скуті жахом, ошелешені. Та враз десять міцних рук заходилися ламати стіну. Вона одразу впала. Труп моєї дружини, якого вже помітно торкнулася тлінь, укритий зашерхлою кров'ю, постав перед очима. На голові в неї, роззявивши червону пащеку і блимаючи єдиним оком, сиділа паскудна тварюка, що так підступно штовхнула мене на вбивство і ось тепер виказала своїм виттям і прирекла на смерть од руки ката. Я ж бо замурував те чудовисько в кам'яній могилі!

1 2