А втім, в їхні лекції попадають і відомості про овочі, освоєні понад сто років тому.
– Ну, то які овочі вони знають?
– Англійські, французькі, німецькі, італійські, російські… Кажуть, що найбільшої популярності серед студентів набули лекції з російського овочезнавства. Обов'язково хоч раз навідайтеся в університет. Коли минулого разу я приїжджав туди, професор у пенсне, показуючи заспиртований в банці російський огірок, дав волю своєму красномовству такими словами: "Гляньте на суссанрапські огірки. Вони всі зелені. А от огірки великої Росії не мають такого незугарного забарвлення. О-о, огірки великої Росії!.."
– Отже… Отже, як ви кажете, доводиться вважати, що тільки від Божої волі залежить, продаватимуться овочі чи ні?
– Так, доводиться. Та, щоб ви знали, населення цього острова здебільшого вірить у Бабраббаду.
– А що це таке, той Баббураббу чи як там його?..
– Бабраббада. Пишеться так: Babrabbada. Ви його ще не бачили? У тому храмі…
– А-а, велику статую ящірки з головою свині?
– То не ящірка. А Хамелеон, який править усесвітом. Мабуть, сьогодні перед тією статуєю сила-силенна народу б'ють поклони. Вони моляться, щоб їхні овочі краще продавалися. Бо, судячи з недавніх газет, усі універмаги Нью-Йорка готуються до нового сезону, як тільки дочекаються священного одкровення Хамелеона. У світі вже не вірять ні в Єгову, ні в Аллаха. А можна сказати, всі навернулися до Хамелеона.
– Перед вівтарем того храму лежала купа овочів…
– Це все пожертви. Люди приносять суссанрапському Хамелеону овочі, які успішно продавалися минулого року.
– А от в Японії все ще…
– Ой, вас хтось кличе, – сказав старий.
Я прислухався. Справді, мене начебто кликали. Це гундосив мій небіж, якому заклало носа. Я неохоче підвівся і простягнув старому руку.
– Вибачте, але мені вже пора…
– Невже? Приходьте ще, поговоримо. Ось моя візитна картка.
Старий потиснув мені руку й спокійно передав свою картку. Посередині було виразно надруковано: Самюель Ґуллівер! Мимоволі роззявивши з подиву рота, я видивився на старого. Його обличчя з правильними рисами, обрамлене волоссям конопляного кольору, саркастично посміхалося… Та це тривало одну мить. Нараз воно перетворилося на обличчя мого п'ятнадцятирічного пустотливого небожа.
– Вставайте. Кажуть, що прийшли за рукописом.
Небіж розбуркав мене. Прилігши біля котацу[126], я, видно,проспав хвилин тридцять. На котацу лежали "Мандри Ґуллівера", які я почав читати.
– Прийшли по рукопис? Який рукопис?
– Замітки.
– Замітки про що? – І я мимохіть голосно додав: – Здається, на овочевому базарі Суссанрапу продаватиметься і бур'ян.