Зачувши його повеління, вони кинулись до непроханого гостя, котрий теж був неподалік, однак той раптом спокійною, впевненою ходою попрямував до принца. Ніхто не зважився підняти на нього руку — такий незбагненний жах навіювала зарозумілість цього шаленця. Отож він безборонно пройшов повз принца, за крок від нього,— гості воднораз сахнулися, даючи йому дорогу, їх мов вітром поздувало з середини зали й попритискало до стін — і все тою самою врочистою, розміреною ходою, що так вирізняла його з-поміж інших присутніх, рушив із блакитної кімнати в червону, з червоної — в зелену, з зеленої — в жовтогарячу, звідти — в білу і нарешті — у фіалкову, але так ніхто й не зробив рішучої спроби його перепинити. І тоді принц Просперо, охоплений нестямною люттю і соромом за свою миттєву нерішучість, метнувся за ним навздогін через шість покоїв, та ніхто з придворних не зрушив з місця, бо всіх скував смертельний жах. Принц біг з оголеним кинджалом, стрімко і грізно, й коли на порозі чорної кімнати вже майже наздогнав свого супротивника, той зненацька обернувся і встромив у нього погляд. Злинув пронизливий зойк — і кинджал, зблиснувши, впав на жалобний килим, на якому за мить розпростерлося тіло мертвого принца. І вже тоді, зібравши всю свою відчайдушну відвагу, гості як один кинулися до чорної зали. Та щойно вони вчепились у лиховісного штукаря, чия довга постать витяглась непорушно і зачаїлась у тіні від ебенових дзиґарів, як од невимовного страху їм забило дух, бо під могильним саваном та безживною маскою, що їх вони смикали з такою нестямною люттю, не було нічого — сама порожнеча.
І тоді всі збагнули, що то прийшла Червона Смерть. Вона прокралася мов лиходій уночі. Й один по одному падали гульвіси в зарошених кров'ю бенкетних залах і прощалися з життям у тих сповнених розпачу позах, у яких їх хапала смерть. І заніміли ебенові дзиґарі — ту ж мить, як заніміли уста останнього з веселунів. Вичахли й вогники у жаровнях — і тоді над світом запанували безборонно Морок, Тлінь і Червона Смерть.