Поруч на прим’ятому серед маків місці самітно лежала розстелена шкірянка. Іван плеснув себе по пазусі — там було порожньо, поли куртки де-не-де повисмикувалися з штанів. Але ця тривога одразу, ж минулася — пістолет і обламана третина буханця, накриті, певно, від сонця рукавом шкірянки, лежали в траві. Тоді він звівся на ноги, гарячковим зором почав оглядати схил унизу, почуття туги й самотності огорнуло його — де вона? Душу потьмарив недобрий здогад, однак він не повірив. Йому хотілось бачити її, чути, відчувати поруч. Несподівана самотність зажурила його дужче, ніж якась невдача.
Іван ухопив пістолет, хліб, узяв під пахву шкірянку і кинувся по траві вниз. Росяні високі квітки залоскотали його розпухлі, позбивані ноги. Згадавши про колодки, він пошукав очима, але їх ніде не було. Знову неспокій огорнув його. Невже?.. Босоніж Іван кинувся лукою вниз, борсаючись у суцільному розливі маків. Одійшовши далеченько, він раптом оглянувсь — позаду в густих заростях квітів позначився його слід, а довкола лежало ніким не займане червоне море.
Це навело його на здогад. Хлопець поправив під пахвою шкірянку й чимдуж вернувся на попереднє місце.
Справді, в росяній траві було помітно шнурок іншого сліду — він вився кудись убік, де — звідси було видно — замикалась ущелина. Іван квапливо подався туди. Його литки й холоші швидко змокли від роси, а довкола скрізь буяли на осонні чарівною красою маки. Духмяні пахощі п’янили голову. Як завжди, хотілося їсти, від утоми та кволості тьмяніло в очах. Це було звичне відчуття. Міцне від природи, загартоване в злигоднях Іванове тіло опиралось цьому. Хлопець почував, що сила в нього ще є.
Занепокоєний, він оббіг колючі рододендронові зарості, обсипані завбільшки з кулак червоними квітками, як раптом попереду з невеликої ущелини до нього долинув шум води. Він мерщій вихопився на трав’янистий пагорок, шум зовсім наблизився: чорним, блискучим від сирості камінним жолобом, розбиваючись об скелю, падав райдужний струмінь. Навколо нього у туманному мареві мерехтіли дрібненькі бризки, трохи осторонь від них, на похмурому скелястому тлі, висів у повітрі барвистий шматочок справжнісінької веселки. Байдужий, однак, до цієї несподіваної гірської краси, Іван поліз пагорком вище і, раптом ахнувши, присів і завмер. За якихось півсотні кроків од нього під дощовим розсипом спиною до нього стояла на камені й милася Джулія.
Він одразу впізнав її, хоч на дівчині не було ніякого вбрання. Без одягу вона втратила кляті ознаки гефтлінга й на самоті з природою стала зовсім іншою в своїй полохливій дівочій цнотливості, сповнена таємниці й краси. Дівчина, звичайно, не бачила його і, сторожко зачаївшись, терпляче підставляла своє худорляве, легеньке тіло під густі цівки струменів, ладна, здавалося, при першому ж порусі стрепенутись і зникнути. На її мерехтливих од бризків гостреньких плечах блукав райдужний відблиск веселки.
Неспроможний подолати в собі чогось сором’язливо-радісного, хлопець тихенько ліг у траві горілиць, потім перевернувся, — над ним так само перевернулось чистеньке, без єдиної хмаринки небо. Волога прілість землі хмільною брагою шугнула в голову, запаморочила. Іван ліг крижем, простягнувся на густій прохолодній траві й від передчуття чогось неусвідомлено-радісного нишком сам до себе засміявся.
Десь у глибинах його душі жеврів неспокій: попереду був недосяжний хребет, позаду… Звісно, чого можна було чекати позаду від свого сліду з табору. Але зараз, у цьому заповіднику краси, біля дорогої йому людини, Іванові зробилося так по-дитячому радісно й гарно, як не було, певно, ні разу за все його недовге життя. І він спрагло, серцем упивався цією несподіваною радістю, не замислюючись, звідки вона і що з ним скоїлось — просто він по-людському став щасливий. Правда, незабаром відчув, що то ненадовго: щось прикре й тяжке не залишало його і в цю щасливу мить, але зараз Іван погамував його, приглушив: адже було так добре.
Хлопець більше не визирав з маків і жодного разу не глянув на неї. Соромлива делікатність заважала йому робити це, хоч і дуже кортіло; лежачи ниць, Іван зривав біля себе маки й мимоволі складав у букет. Захоплений цією роботою, сповнений невимовної радості, він раптом почув недалеко квапливі кроки й підвів з трави голову — під водоспадом уже нікого не було. Джулія, на ходу натягаючи смугасту куртку, бігла туди, де покинула його. Іван знову нишком засміявся, побачивши її нетерплячий, стривожений, спрямований удалину погляд, але не гукнув, а, взявши шкірянку, підвівся й помалу рушив слідом.
Поблискуючи на сонці мокрим, чорним, як смола, волоссям, вона чимдуж оббігла зарості рододендрону і спинилась мов укопана біля прим’ятих маків. Навіть здалеку неважко було помітити її переляк і збентеженість; вона глянула в один бік, у другий і подалася схилом униз, але біжачи озирнулась і стала.
— Іван!!!
Переляк, біль і радість водночас зазвучали в її голосі. Сплеснувши в долоні, вона пташкою полинула йому назустріч. Іван спинився; йому здалося, що цілу вічність не бачив оцих променистих радісних очей, ніжно-смуглявого обличчя, скуйовдженого, коротко підстриженого волосся. Все його єство прагнуло її, але він погамував у собі це почуття і не рушив з місця. Джулія, підминаючи колодками маки, підскочила до хлопця, обіруч обвила його за шию, обпекла несподіваним п’янким поцілунком.
Іван затамував віддих, а вона, все ще обнімаючи його, рвучко відхилила голову і засміялась щасливо й безтурботно, закохано вдивляючись йому в обличчя, яке палало від гарячого поцілунку її прохолодних уст! Потім, усе ще сміючись, розчепила пальці, легенько відштовхнула його й сіла в траві навпроти. Очі в неї променились грайливо-пустотливим сміхом, куртка, недбало застебнута на один гудзик-паличку, розхилилась, і в куточку між персами сяйнув маленький синій емальований хрестик. Цей хрестик несподівано зацікавив хлопця і прикував його погляд. Дівчина помітила це і, схаменувшись, спроквола застібнула куртку, як і перше сміючись очима, обличчям, великим білозубим ротом, кожною часточкою свого свіжо-прохолодного після купання тіла.
Іван, однак, був зовсім інший: він раптом спохмурнів, збентежився, бо за якусь мить, стоячи отак, відчув, як щось у ньому руйнується, щось гине, ніби якась невідома нова сила підкоряє собі його волю.
Похмурий і зніяковілий, він ступив до неї. Дівчина раптом обірвала сміх і підхопилася назустріч.
— Іван! — сплеснула вона в долоні, побачивши квітки в його руках. — Єто єст сюрпріз синьйорина? Да? Да?
Хлопець і сам тільки тепер помітив у своїй руці букет маків, безтямно глянув на нього і засміявся. Джулія теж засміялась, понюхала квіти, втопивши в букеті все своє маленьке, зграбне личко. Потім поклала букет на траві й почала похапцем зривати біля себе маки.
— Джулія благодаріт Іван. Благодаріт очєн, очєн…
— Не треба, що ти! — зніяковівши, озвався він.
— Очєн, очєн благодаріт надо. Іван спасат синьйорину. Русо спасат італьяно. Єто єст інтернаціональ. — Братство, — ніби жартома щебетала вона, все зриваючи і зриваючи маки. Потім з добрим оберемком квіток підбігла до Івана й сипнула їх усі йому на груди.
— Що ти робиш? — здивувався хлопець. — Для чого?
— Надо! Надо! — кумедно вимовляючи російські слова, умовляла вона, і хлопець обхопив разом з оберемком маків і шкірянку з загорнутим у ній хлібом. Дівчина, певно, відчула в шкірянці буханчика, бо раптом спохмурніла.
— Хляб?
— Авжеж, давай поїмо, — пожвавішав Іван, поклав усе долі й сів. Джулія швиденько примостилася поруч.
16
— З’їсти б увесь одразу, — мовив Іван, тримаючи в руці висохлий з кілограм вагою шматок хліба — общипаний по краях, зачерствілий, однак такий смачний і жаданий, що обоє, дивлячись на нього, тільки ковтали слину.
— Вєсь, вєсь, — мов луна, озвалася Джулія, теж не зводячи з буханця очей. Іван, на якусь мить завагавшись, глянув поверх її голови на далекий засніжений хребет і зітхнув.
— Ні. Весь не можна.
— Ні. Нон?
— Нон.
Дівчина зрозуміла і теж зітхнула, а Іван розстелив на траві шкірянку й виклав на неї їхній мізерний запас. Треба було зробити неабияке діло — відміряти порівну дві пайки, причому якнайменше розкришити, бо покраяти не було чим.
І він обережно відщипував хліб, розкладаючи шматочки на дві купки, весь час відчуваючи голодну нетерплячку Джулії. Його душу опанувало нове почуття до неї, чи то братнє, чи то батьківське. Добре й велике, воно виповнювало його жалістю до неї — непризвичаєної до страждань війни й бездумно-рішучої у своєму майже підсвідомому, ніби у пташки, прагненні до волі.
Хлопець ділив зосереджено. Кожну шкуриночку, кожну кришку зважували їхні пильні погляди, і він зумисне поклав на одну купку більше — там був окрайчик, це, за табірними правилами, значно цінніше, ніж однакові вагою шматки м’якуша. Коли все було розділено, решту, грамів з двісті, Іван сховав у кишеню шкірянки.
— Це тобі, це мені, — сказав він без традиційного ритуалу вгадування й посунув до неї пайку з окрайчиком. Вона скинула чорними, мов смола, бровами.
— Нон. Єто Іван, єто Джулія, — переклала вона пайки.
Він глянув їй в обличчя і приязно засміявся.
— Ні, Джуліє, не треба. Це тобі.
Іван мерщій узяв свою пайку. Джулія підозріливо глянула на нього, скривилась і раптом спритно засунула одну шкуринку йому в руки. Хлопець із шкуринкою одразу ж кинувся до дівчини, але та, сміючись, чимдуж одхилилася й підняла руки з хлібом, аби він не дістав. Іван з пустотливою впертістю наполягав, та вона крутнулась, Зачепивши його бік грудьми, і, щоб утриматись, вхопила його за плече. Сміх її раптом обірвався. Несподівана близькість обпекла хлопця; погамувавши в собі неусвідомлене ще радісне бажання, він одразу відступив і сів на своєму клапті шкірянки. А Джулія грайливо, мов дівчинка, зиркаючи на нього з-під брів, прикусила губу й поправила на грудях куртку.
— Бери їж. Адже це твоя, — промовив Іван, підсовуючи до неї шкуринку.
— Нон.
Весело всміхаючись, поблискуючи біленькими зубами, вона заходилася гризти свій окрайчик.
— Бери, кажу.
— Нон.
— Бери.
— Нон, — не поступалася вона, посміхаючись самими очима.
— Упертюх. Ну, як хочеш… — сказав Іван і відкусив од своєї пайки.
Вона незабаром з’їла все, звичайно, анітрохи не наїлась і нишком поглядала на відстовбурчену кишеню шкірянки.