От Європа!
Хлопець зійшов на край стежки, дав дівчині порівнятися з собою і вперше з неприхованою цікавістю оглянув її гарненьку, цибату, так-сяк одягнену постать. Але, дивна річ, оце строкате, з чужого плеча вбрання, попри всю недоречність, не могло спотворити її молодої природної статечності і вроди, яка проглядала в усьому: і в гнучкості рухів, і в ніжній красі обличчя, і в звичці тримати голову з гідністю і грацією. Вона покірно й віддано поглядала на нього, сховавши руки в довгих рукавах шкірянки і звично ляскаючи по стежці своїми незграбними "клумпес".
— А ти що… Теж, можливо, фашистка? — з одвертою відчуженістю спитав Іван.
Дівчина докірливо кольнула його очима.
— Джулія фашіста? Джулія комуніста! — твердо вимовила вона з гордістю.
— Ти?
— Я!
— Брешеш, — після паузи недовірливо сказав Іван. — Яка ти комуністка!
— Комуніста. Сі. Джулія комуніста.
— Що, вступила? І квиток був?
— О, нон. Нон латесара.[41] Формально нон. Моральменде комуніста.
— А, морально! Морально не вважається.
— Почєму?
Він не відповів. Що можна було сказати на це наївне запитання? Коли б отак кожного, хто себе назве комуністом, і вважати ним, скільки б тоді набралося таких! І ще й буржуйка… Хто її прийме до партії! Меле собі…
Трошки пригасивши свою цікавість, Іван пішов швидше.
— У нас тоді вважається, коли квиток дадуть.
— А, Русланд! Русланд іначє. Я понімайт. Русланд совєтіка. Русланд свобода.
— Звісно. В нас не те, що у вас, буржуїв.
— Совєтіка очєн карашо. Емансіпаціоне. Лібєрта. Братство. Так?
— Звичайно.
— Єто очєн карашо, — проникливо сказала вона. — Джулія очєн, очєн уважаль Русланд. Нон фашізм. Нон гестапо. Очєн карашо. Іван счастлів свой страна, да? — Вона обочиною стежки підбігла до хлопця й обіруч узяла його за руку вище ліктя. — Скажі, Іван, как до война жіль? Какой твой дєрєвня? Слюшай, тєбя синьйорина, дєвушка, любіль? — раптом спитала Джулія, з грайливою відданістю зазираючи йому в обличчя.
Іван ніяково кліпнув очима, але руки своєї не відняв — од її ніжної близькості в його душі війнуло незвичним теплом.
— Яка там дівчина! Не до дівчат було.
— Почєму так?
— Так.
— Что, пльохо жіль? Почєму?
Хлопець схаменувся, що сказав не те — про своє життя йому не хотілось їй розповідати.
— Так. Всяке бувало.
— Ой, неправда говоріль, — хитрувато скосила вона на хлопця зіркі очі. — Любіль много синьйорино.
— Куди там!
— Твой какой провінція? Какой мєсто ти жіль? Москва? Кієв?
— Білорусь.
— Білорусь. Єто провінція такой?
— Республіка.
— Республіка? Єто карашо. Італьяно монархія. Монте — гори єст твой республіка?
— Ні. Гір нема. В нас більше ліси. Пущі. Річки й озера. Озера найкращі, — мимоволі захоплюючись спогадами, почав оповідати Іван. — Моє село Терешки якраз між двома озерами. Якщо тихого вечора глянеш — не ворухнеться. Мов дзеркало. І ліс висить униз верховіттям. Як намальований. Тільки риба скидається. Щуки — о-о! Що там гори!
Як на свою неговірку вдачу, хлопець розповів аж надто багато, одразу ж відчув це і змовк. Але його роз’ятрені думки та уява були вже там — у рідному далекому краю, і зараз серед цього дикого громаддя скель йому стало так нестерпно сумно, як давно вже не було в полоні. Джулія, певно, відчула те, бо, коли він змовк, попрохала:
— Говорі єщо. Говорі твой Білорусь.
Тим часом сонце знов оповила сіра хмара туману. На гладенький косогір з утоптаною навкоси стежкою впала присмеркова тремтлива тінь, димчасте вологе клоччя швидко полинуло впоперек схилу.
Спочатку безладно й не дуже охоче, раз у раз спиняючись, наново переживаючи давні враження, він, як про щось далеке, любе і незвичайне, став розповідати їй про засипані жолудями діброви, про боброві хатки на озерах, про холодний цілющий березовий сік навесні, про духмяність квітучої черемхи у травні. Давно вже він не був такий балакучий, давно так не відкривав своєї душі, як у цю мить, — аж не впізнавав себе. Та й вона, з її уважною цікавістю до рідного йому, зробилася чомусь близькою-близькою, ніби вони віддавна були знайомі й зустрілися після тривалої і тяжкої розлуки.
Нарешті він змовк. Вона тихенько випустила його руку і, вільніше взявшись за шкарубкі пальці, спокійно спитала:
— Іван, твой мама карашо?
— Мама? Добра.
— А іль падре — батіка твой?
Вона замріяно дивилася на схил і не помітила, як сіпнулося його враз спохмурніле обличчя.
— Не пам’ятаю.
— Почєму? — здивувалася дівчина й аж спинилася.
— Помер батько. Я ще малий був.
— Морто? Помєр? Почєму помєр?
— Так. Недуга зламала.
Джулія делікатно звільнила його пальці, зайшла трохи збоку, чекаючи, що він скаже щось важливе, пояснить, чого не могла збагнути вона. Але Іван уже ні про що не хотів розповідати. Тоді вона, ступивши кілька кроків, спитала:
— Іван, обіда? Да?
— Яка там обида? Не в цьому річ.
— Ти счастліво, Іван, — не дочекавшись його відповіді й, певно, зрозумівши це по-своєму, мрійливо-лагідно мовила вона. — Твой большой фатерлянд! Такой колосаль война побєждай. Єто большой счастьє. Обіда — єсть маленька обіда. Не надо, Іван…
Хлопець не відповів, тільки зітхнув, подумавши, що, мабуть, краще їй не чути про все складне й важке, що було часткою його життя. Навіщо потьмарювати її світлу віру в те, що вона так мало знає, але до чого горнеться всією своєю щирою дівочою душею…
12
Так думав Іван, піднімаючись крутою стежкою вгору, переконаний, що робить правильно. Справді, хто вона, ця випещена красуня з чужого, далекого світу, безглуздою долею війни закинута до фашистського концтабору, — хто вона, щоб їй повіряти свої болі, які свого часу відібрали стільки душевної сили в нього самого? Чи збагне її нехай собі й добра, чуйна дівоча душа його сувору правду, в котрій дай бог розібратися самому? Хіба що поспівчуває, пожаліє, але співчуття йому не потрібне: за двадцять п’ять років життя хлопець звик обходитись без нього. Тому нехай краще для неї все буде добре, гладенько — як вона уявляє собі. Так міркував Іван, але від цієї мимовільної омани, в яку легко було ввести дівчину, йому зробилося трохи ніяково, ніби він забруднив щось чисте й біле — хотілося якось повитирати, наблизитися до попередньої чистоти між ними.
Поринувши в роздуми, хлопець чимчикував, не помічаючи часу. Джулія, певно, збагнувши, що зачепила болючу струну в його душі, теж розважливо примовкла, трохи відстала, і вони довго ішли так — лізли схилом угору. Тим часом на безладно-величаве громаддя гір спав з піднебесся неспокійний вітряний вечір. Гори почали швидко темніти, вужчала й без того затиснута хмарами далечінь; зникло мерехтливе сріблясте сяйво далекого хребта, туманне марево зовсім поглинуло його. На тлі ледь освітленого неба велетенською двійнею чорніла ближча вершина з трохи меншою поруч. У сідловині, мабуть, був перевал, бо туди вела стежка.
Найбільш гнітюче з усієї доби діяв на Івана вечір. Ані вдень, ані вночі, ані вранці не було так самотньо, так незатишно-тривожно й сумно, як у час смеркання. З повною гостротою відчув це він у роки війни, та ще в полоні, на чужій землі, — де спізнав лихо, голод і холод. У такий час особливо сильно допікала самота, безпорадність, залежність від безжальної ворожої сили. Й ось зараз до болю схотілося миру, добра і рідної, близької душі поруч.
— Іван!.. — несподівано гукнула позаду Джулія, — Іван!
Як завжди, вона робила наголос на "і", це було незвично і зненацька аж лякало, ніби тут з’явився ще хтось, окрім них двох.
Іван затремтів і спинився.
Нічого не кажучи, Джулія мовчки тупала між камінням, і він без слів збагнув, у чому річ. Одразу було видно, як вона втомилась. Іван теж відчував, що необхідно б відпочити, але в цій надхмарній височині було нестерпно холодно, шалено бурхав, шматував одежу, гув у розколинах вітер. Мерзли руки, ноги одубіли, аж заклякли від стужі. А холод усе дужчав, дужчав на ніч і вітер. Усією своєю жорстокою, сліпою силою природа накидалася на втікачів. Іван дуже квапився, добре усвідомлюючи, що ночувати тут не можна, тільки в русі порятунок, і якщо вони цієї ночі не здолають перевал, то завтра вже буде пізно.
— Іван, — мовила, трохи наблизившись, Джулія. — Очєн, очєн усталь…
Хлопець переступав з ноги на ногу, підошви боліли, пекли вогнем, заходили зашпори, та він не зважав на них, а стурбовано дивився на Джулію.
— Давай-но якось… Бачиш, сутеніє.
З-за вершини-двійні перекочувалася, осідаючи на схилах, густа, темна хмара. Небо вгорі потроху гасило свій блиск. Померехтіла і зникла в чорній безодні манісінька самотня зірка. Потьмарену місцевість — скелясте громаддя, схили, ущелини й долини — заволокло клубочистою каламуттю.
— Почєму нєт пєрєваль? Гдє єст пєрєваль?
— Незабаром буде. Ось-ось, — підбадьорив дівчину Іван, сам не знаючи, скільки ще треба добиратися до тієї сідловини.
Вони знову рушили ледь помітною між камінням стежкою. Іван уже став побоюватися, щоб не загубити Джулії — це було б дуже прикро. І хлопець, вслухаючись крізь вітер до звичного стукоту її колодок, розміреним темпом ліз і ліз усе вище. На дуже крутих місцях він спинявся, чекав дівчину, подавав їй руку й витягав нагору, сам при цьому ледве вгамовуючи серце в грудях. А вітер несамовито рвав одежу, тугими поштовхами бив то в спину, то в груди, перехоплював подих, кружляв між камінням, раз у раз міняючи напрямок — не збагнути було, звідки він і дме.
Тим часом зовсім стемніло, громаддя скель злилося в суцільну непроглядну масу, небо в чорній безпросвітній тьмі зімкнулося з горами. Стало так темно, що Іван почав спотикатися, наступати на каміння, кілька разів боляче поранив ноги, і тоді вперше неспокій опанував його — де стежка? Він нагнувся, щоб краще роздивитись, обмацав якусь брилу поруч і зрозумів — стежка зникла, вони заблудили.
Тоді Іван спинився, одвернувсь од вітру й, зіщулившись, став чекати, поки наблизиться Джулія. Коли та, вкрай знесилена, дошкандибала до нього, він озвався: "Чекай тут", а сам рушив на пошуки стежки. Дівчина мовчки, навіть байдуже, сприйняла цю новину, одразу впала на землю й скоцюрбилася од вітру. Іван, тамуючи неспокій, одійшов далі, кинувся на всі боки, вглядаючись у землю й раз у раз обмацуючи її підошвами — стежки не було. Поступово в темряві почало щось мерехтіти, він простягнув руку й зрозумів: пішов сніг.