А вона, помітивши його подив, відкинулась назад і засміялася.
— Іван. Джулія угодаль! Как єто угодаль?
— Неважко вгадати.
— Всє, всє русо Іван? Правда?
— Ні, не всі. Але багато.
Раптом дівчина посмутніла, втомлено зітхнула, щільніше закуталась у шкірянку й крадькома зиркнула на буханчик. А Іван, розтягуючи насолоду, повільно доїдав свій шматочок. Помітивши її аж надто красномовний погляд, узяв буханчик, аби сховати за пазуху, але не встиг цього зробити, бо Джулія зненацька ойкнула і завмерла на місці. Відчувши недобре, Іван бистро глянув на дівчину — на її обличчі застиг переляк, широко розплющені очі безтямно дивилися поверх його плеча. Іван обернувся з хлібом у руці й одразу побачив те, що так налякало її.
Осторонь од них і трохи нижче, у вільній від туману прогалині, спершись на розставлені руки, сидів на скелі страшний, у подертій куртці гефтлінг. Голий, без волосся череп його стирчав на тоненькій шиї з просторого коміра смугастої куртки, на якій чорнів номер і нашивка. Гефтлінг темними божевільними очима-ямами вп’явся в них. Мабуть, він побачив у їхніх руках хліб, бо затремтів і, пританцьовуючи на місці, почав хрипко вигукувати:
— Брот! Брот! Брот!
Потім перестав вигукувати, мерзлякувато стрепенувся і вже зовсім людським, сповненим відчаю голосом зажадав:
— Гіб брот!
— Ге, чого схотів, — глузливо посміхнувся Іван, дивлячись на нього.
Гефтлінг якусь мить зачекав, а тоді несподівано люто залементував:
— Гіб брот! Гіб брот! Їх бешайне гестапо! Гіб брот!..[38]
— Ах, гестапо! — Іван звівся на ноги. — Ану, геть звідси! Ну, живо!
Він погрозливо рушив до божевільного й тільки-но ступив кілька кроків, як той зіскочив із скелі й відбіг далі вниз.
— Гіб брот — нікс гестапо. Нікс брот — гестапо![39]
— Ах ти, собако! — закричав Іван, перемагаючи вітер. Його пойняла злість, і він кинувся було наздоганяти шантажиста, але той пересторожливо відбіг іще далі. Помітивши, що Іван спинився, божевільний теж став.
— Гіб брот!
Іван засунув руку в пазуху — німець застиг у чеканні, але хлопець вихопив пістолет і клацнув курком.
— Пістоле! — з жахом вигукнув божевільний і подався вниз.
Іван зціпив зуби, ззаду до нього підскочила Джулія.
— Дать он хляб! Дать хляб! — злякано мовила вона.
Божевільний тим часом одбіг, спинився й, озираючись, чимдуж почимчикував униз.
— Іван, дать хляб! Дать хляб! Нон гестапо! — боязко стала благати дівчина.
"Гад продажний, — думав хлопець, сердито дивлячись услід божевільному, постать якого то зникала, то виринала. — З такими жарти погані — зчинить репет і викаже німцям. Що вдієш з навіженим? І вбити жаль, і відчепитися нема як. Прийдуть із собаками, натраплять на слід — тоді все пропало".
— Агов! — гукнув хлопець. — На брот!
Божевільний, ухопившись за скелю, спинився, оглянувсь, навіть, здалося, подумав, і невдовзі крізь вітер долинув його голос:
— Нікс… Ду вірд шісен! Їх бешайне гестапо,[40] — і знову подався униз.
— Йди ти к бісу! Нікс шіссен! Ось на… На!
Іван і справді відламав від буханця шматочок і підняв його в руці, щоб той побачив. Джулія, стоячи поруч, тремтіла з холоду й занепокоєно дивилася на гефтлінга. Божевільний постояв трохи, а потім сів на виступ скелі. Наближатися до них він боявся.
— Ах, так, собако! — закричав Іван, бо йому терпець увірвався. — Ну й геть під три чорти! Іди в гестапо! Іди!!!
— Іван, нон гестапо! Нон, Іван! — стала сіпати його за руку Джулія. — Дать нємножко хляб! Нон гестапо…
— Дідька лисого йому, а не хліба. Нехай іде.
— То пльохой гефтлінг. Он кранк. Он гестапо…
Хлопець не відповів, сховав у пазуху півбуханчика, пістолет і рушив до попереднього місця на горі. Джулія йшла поруч. Іван відчував, що так повестися з божевільним було небезпечно, але тепер уже не міг поступитись йому — люта затятість виявилася дужчою за острах. Джулія все озиралась, але раптом їх оповила імла, і, крім сірого громаддя скель, довкола нічого не було видно — внизу і навкруги клубочився, рвався, плив шматками гнилий туман. Невідомо було, чи гефтлінг сидів там само, чи, може, справді подався униз. Помітивши на обличчі дівчини стурбованість, Іван озирнувся:
— Нікуди він не піде. Бреше все.
Хлопець заспокоював її, але до самого спокій не вертався. Біс його зна, від кого тільки залежить життя людини? Де ж та справедливість? Якийсь божевільний, а от вижив, прорвався в гори, уникнув облави, втік з-під куль… А скільки найкращих хлопців загинуло в таборі? Таки скупа земля на справедливість.
Вони вже рушили були на шлях, в обхід величезного шаруватого виступу, коли Іван озирнувся й сунув руку в пазуху. Джулія теж глянула назад, але божевільного ніде не було. Проте Іван вийняв шматок, вернувся й, пошукавши зручне місце, поклав його на камінь, де вони недавно сиділи.
— Гаразд. Біс із ним, гадом! Нехай подавиться! — ніби виправдовуючись, промимрив хлопець.
Джулія на знак згоди промовчала.
11
Вітер усе гнав і гнав нескінченні космаки туману, куртка на Іванові стала вологою, дрижаки проймали все тіло. Іван раз у раз оглядався, його брав уже сумнів, чи знайде хліб божевільний гефтлінг. З’явилося навіть бажання вернутися, з’їсти самому той шматок, і, щоб якось позбутися цих думок, він чимдуж побрів далі.
Невдовзі, обійшовши шаруватий велетенський виступ, що, мов скам’янілий хвіст птаха, стирчав у небо, вони вилізли вище. Туманна завіса раптом розвіялася, буцім осіла, і вони побачили над собою голий, крутий кам’янистий масив і зовсім поряд на схилі стежку. Стежка бігла не вниз і не вгору, а обережно вилася між камінням навкоси по схилу. Вона була не дуже помітна в цьому хаосі скель, але обоє враз побачили її і дуже зраділи.
Іван перший ступив на неї, глянув униз — там поміж клоччям туману мелькали похмурі скелі, урвища, де-не-де пропливали сизі хмари. Вгорі, у високому потьмареному небі, палав освітлений сонцем іскристий, густо засніжений хребет. Правда, коли хлопець придивився, то виявилось, що хребтів там аж два: дальній — могутній, широкий, схожий на сиву нерухому ведмежу спину, і ближній — зубчастий, трошки припорошений снігом, він здавався найвищим за всі гори й аж у самісіньке небо впирався верхом з сідловиною біля боку. Цей хребет і здавався звідси найбільшим, але Іван уже знав такий обман гір, коли найближча з них здається і найвищою. Видно, все ж таки головним тут був отой дальній Ведмежий хребет, думалося, що за ним уже мета їхньої втечі — партизанський Трієст.
Задерши голову, хлопець якусь мить вдивлявся вгору, на цей поріг на їхньому шляху до майбутнього, бажаючи впевнитись, що переслідування тут уже не буде, що найстрашніше вони подолали, що люди тепер їм не зустрінуться, — тепер їм протистоїть лиш природа, для змагання з якою потрібно одне: більше сили. Потім він подивився на принишклу і, мабуть, охоплену новими думками свою супутницю: вона мружила пухнасті вії, теж придивляючись до засніжених хребтів. І тоді, певно вперше, його пойняла тиха радість від того, що перед грізною невідомістю гір він не самотній і поруч є людина, нехай і жінка. Відчувши на мить якийсь проблиск задоволення, він озвався:
— Гайда?
Навряд чи знала вона це хлоп’яче слово, але зараз настільки співзвучними були їхні відчування, що вона зрозуміла і підхопила:
— Гайда!
І вони попрямували стежкою, що оперізувала голу скелясту кручу. Вгорі в прогалинах туману нестерпно яскраво блиснуло призахідне вже сонце; пасма хмар сліпучою білизною заіскрилися на схилах гір; по скелях і безоднях швидко помчали чорні клапті тіней і поряд з ними — яскраві плями світла. Вітер, не вщухаючи, шарпав Іванову куртку, надимав крізь дірку штани. Джулія мерзлякувато поставила великий комір шкірянки. Вони піднялися вище. Освітлені сонцем, виразно проступили чорна ущелина, розколини, кам’янисті косогори, на одному з яких бовваніла, простеливши довжелезну тінь, периста скеля-шпичак. Іван глянув туди й спинився: на тому місці, де вони недавно сиділи, зігнувшись, ніби шукаючи щось, тупав на тоненьких ногах божевільний гефтлінг.
— Ти диви — причепився.
— Траджіко чельовек, — озвалася Джулія. — Пекато — жалко!
— Чого жаліти? Сволота він.
— Он хочєт русо ідьот. Но русо бйозє. Он бояться.
— І добре робить, — рішуче мовив Іван.
Хлопець рушив далі, махнувши рукою на божевільного, хоча мати такий хвіст за собою не дуже приємно. Але що вдієш з ненормальним — і відігнати не відженеш, і втекти нікуди. Доведеться, мабуть, потерпіти до ночі.
— Іван, — озвалася дівчина, роблячи наголос на "і". — Ти нє імєль зло Джулія?
— А чого мені сердитись?
— Ти нон бйозє?
— Можеш не боятися.
— Нон бояться, да?
— Да.
З її стомленого обличчя зникла лагідна усмішка, і воно раптом спохмурніло, відбивши невеселі її думки.
— Джулія русо нон бояться. Джулія снєг бояться.
Іван, ідучи попереду, тільки зітхнув на це: справді, сніг і такий мізерний запас хліба чимраз дужче непокоїли його. Хлопець подумав, що треба було забрати в лісника все й неодмінно взуття — бо зовсім невідомо, як лізти босоніж у сніг. Але добрі думки, як завжди, з’явилися пізно. Тоді, звичайно, вони й не гадали, що доберуться до снігових вершин — тоді здавалося щастям вискочити живим з облави. Ще й так спасибі австрійцеві: коли б не він, хліба вони не мали б. Іван швидко крокував стежкою, збоку по косогору тягнулися-маяли дві видовжені, до самого низу, тіні. Потішати, підбадьорювати дівчину він не хотів, а лише сказав:
— Куртка в тебе є. Чого боятися. А на манто не сподівайся. — Дівчина зітхнула і, помовчавши, відповіла:
— Рома Джулія много манто імєль. Фір манто — чєрно, бєло.
Хлопець насторожився й уповільнив ходу.
— Що — чотири манто?
— Я. Фір манто. Чєтирє, — підтвердила вона.
— Ти що — багата?
Вона засміялась.
— О, нон багата. Бєдна. Політішє гефтлінг.
— Ну не ти — батько. Батько твій хто?
— Батіка?
— Батько. Ну, фатер. Хто він?
— А, іль падре! — збагнула вона. — Іль падре — комерсанто. Дірєторє фірма.
Іван тихо свиснув — ого-го, виявляється, з буржуїв. "Бракувало ще, аби отой батько виявився фашистом. Ото була б прогуляночка в Альпах — пробравшись до своїх, повік не виправдаєшся", — подумав він і круто озирнувся.
— Фатер фашист?
— Сі, фашісто, — просто відповіла Джулія, жваво глянувши в його суворі очі. — Начальнік міліто.
Ще краще! Дідько б його взяв, що тільки діється на світі! Як казав той Жук — кинеш палицею в собаку, а потрапиш у фашиста.