Тимчасом як лицар Позбавлений Спадщини бився з тамплієром, Фрон де Беф заніс над ним меч. Однак, перш ніж Фрон де Беф встиг завдати удару, чорний вершник ударив його по голові. Сковзнувши гладким шоломом, меч зі страшною силою обрушився на броню коня, і Фрон де Беф, приголомшений тяжким ударом, гримнувся на землю разом із конем. Тоді Чорний Ледар спрямував коня до Ательстана Конінгсбурзького. Кинувши меч, що зламався в сутичці із Фрон де Бефом, він вихопив із рук телепня сакса важку сокиру й так ударив його по гребеню шолома, що Ательстан без тями розтягся на землі. Здійснивши ці звитяги, за які глядачі нагородили його ще бурхливішими виявами захоплення, бо нічого такого не очікували, Чорний Лицар, здавалося, знову повернувся у стан млявої байдужості та спокійно від'їхав на північний кінець арени, даючи своєму ватажкові можливість самому розправитися з Бріаном де Буа-Гільбером. Тепер це було вже не таким важким завданням, як раніше. Втративши багато крові, кінь тамплієра не витримав останнього зіткнення з лицарем Позбавленим Спадщини й упав. Бріан де Буа-Гільбер скотився на землю, заплутавшись ногою в стременах. Його супротивник миттю зіскочив з коня і, піднявши фатальний меч над головою поваленого ворога, велів йому скоритися. Тоді принц Джон, стурбований небезпекою, яка загрожувала лицарю Храму, позбавив Буа-Гільбера приниження визнати себе переможеним: принц кинув на арену свій жезл і тим поклав кінець змаганню.
Утім, останні спалахи битви догоряли самі собою, тому що більшість лицарів, які залишалися ще на бойовищі, ніби за взаємною згодою втримувалися від подальшої боротьби, надавши ватажкам вирішувати долю партії.
Зброєносці, які розсудливо намагалися поменше допомагати своїм господарям під час битви, юрбою кинулися на арену, щоб підібрати поранених, яких із найбільшою дбайливістю й увагою перенесли в сусідні намети та в інші приміщення, обладнані в найближчому селищі.
Так скінчилася вікопомна ратна розвага при Ашбі дела Зуш — один із найблискучіших турнірів того часу. Щоправда, чотири лицарі зустріли смерть на арені, а один із них просто задихнувся від спеки у своєму панцирі, тимчасом як понад тридцять дістали тяжкі поранення й каліцтва, від яких четверо чи п'ятеро незабаром померли, та багато лицарів на все життя залишилися каліками. Тому в стародавніх літописах цей турнір називається "шляхетним і веселим ратним ігрищем під Ашбі".
Тепер принцові Джону час був розсудити, хто з лицарів найбільше відзначився в бою, і він вирішив відзначити лицаря, якого народ охрестив "Le noir Faineant" — Чорним Ледарем.
Дехто з присутніх заперечував принцові, мовляв, честь перемоги на турнірі належала лицареві Позбавленому Спадщини: він один здолав шістьох супротивників і вибив із сідла й повалив на землю ватажка партії противників. Проте принц Джон наполягав на своєму, стверджуючи, що лицар Позбавлений Спадщини та його прибічники неодмінно програли б змагання, якби не приспів на поміч могутній лицар у чорному панцирі, а тому йому й варто присудити приз.
Однак, на подив усіх присутніх, Чорного Лицаря ніде не могли відшукати. Тої хвилини, як скінчилося змагання, він залишив арену, і деякі з глядачів бачили, як він повільно їхав до лісу з тим апатичним і байдужим виглядом, за який його й прозвали Чорним Ледарем. Марно двічі сурмили труби, й герольди гучно викликали його вперед — він не з'явився. Принцові Джону довелося знову вирішувати, кому вручити приз. Тепер уже не можна було відкладати визнання прав лицаря Позбавленого Спадщини, тому його й проголосили героєм дня.
По залитому кров'ю, засіяному уламками зброї і трупами коней полю маршали повели переможця до підніжжя трону принца Джона.
— Лицарю Позбавлений Спадщини, — промовив принц Джон, — якщо ви досі не згодні оголосити нам своє справжнє ім'я, ми під цим титулом удруге визнаємо вас переможцем на турнірі й заявляємо, що ви маєте право одержати з рук королеви кохання й краси почесний вінець, який ви своєю звитягою цілком заслужили.
Лицар шанобливо й граційно поклонився, але не вимовив ані слова у відповідь.
Знову зазвучали сурми, і герольди гучно проголосили честь хоробрим і славу переможцеві. Дами замахали своїми шовковими хустками й вишитими покривалами. Глядачі всіх станів виявляли своє захоплення, а маршали провели лицаря до підніжжя почесного трону, де сиділа леді Ровена.
Переможця поставили на коліна на нижньому щаблі підніжжя трону. Здавалося, що з тієї миті, як припинилася битва, він рухався й діяв уже не з власної волі, а радше за вказівкою людей, що його оточували. Деякі помітили, що, коли його вдруге вели через арену, він хитався. Ровена величною ходою зійшла з підвищення й тільки-но хотіла покласти вінець, який тримала в руках, на шолом лицаря, як усі маршали вигукнули одностайно:
— Так не можна! Вінчають непокриту голову!
Лицар слабким голосом промурмотів кілька слів, які глухо й непевно пролунали з-під забрала. Тільки й можна було розібрати, що він просить не знімати з нього шолома.
Але маршали — чи з бажання дотриматися всіх формальностей, чи з цікавості — не звернули уваги на його заяву й, розрізавши зав'язки шолома та розстебнувши латний нашийник, оголили його голову. Перед поглядами присутніх постало гарне, потемніле від засмаги обличчя парубка років двадцяти п'яти, обрамлене коротким світлим волоссям. Це обличчя було бліде як смерть і в одному чи двох місцях заплямоване кров'ю.
Слабкий стогін вихопився з грудей Ровени, коли вона побачила його. Однак, опанувавши собою й тремтячи від стримуваного хвилювання, вона примусила себе витримати роль до кінця. Вона поклала на схилену перед нею голову лицаря чудовий вінок, призначений у нагороду переможцеві, і вимовила виразно та спокійно:
— Дарую тобі цей вінець, сер лицар, як нагороду, призначену доблесному переможцеві на сьогоднішньому турнірі… — тут вона замовкла на кілька секунд, але потім додала із твердістю: — Ще ніколи вінець лицарства не опинявся на гіднішому чолі.
Лицар схилив голову й поцілував руку прекрасної королеви, яка вручила йому нагороду за хоробрість, потім зненацька похитнувся й упав біля її ніг.
Настало загальне сум'яття. Седрик, онімівши від здивування через раптову появу свого сина-вигнанця, кинувся був уперед, ніби бажаючи розлучити його з Ровеною. Але маршали встигли випередити його: відгадавши причину непритомності Айвенго, вони поспішили розстебнути його панцир і побачили, що в нього в боці зяє рана від удару списа.
Розділ XIII
"Герої, крок вперед! — Атрид гукнув. –
Хай лишаться найкращі на кону,
Якщо їм поборотись до снаги
Й на славу подолати ворогів.
Корова ж, варта двадцятьох биків,
Дістанеться найліпшому з стрільців".
"Іліада", англ. пер. А. Поуп
Тільки-но було вимовлене ім'я Айвенго, воно полетіло з вуст до вуст зі швидкістю, яку могли забезпечити запал одних і цікавість інших. Дуже швидко воно досягло слуху принца Джона, обличчя його потьмарилося, коли він почув цю новину, потім, роззирнувшись довкола, він сказав зневажливо:
— Що ви думаєте, добродії, а особливо ви, сер пріор, про міркування вчених щодо не залежних від нас симпатій і антипатій? Недарма я одразу відчув ворожість до цього молодика, хоча й не підозрював, що під його кольчугою приховується мазунчик мого брата.
— Фрон де Беф, мабуть, повинен буде повернути свій маєток Айвенго, — сказав де Брасі, який із честю виконав свої обов'язки на турнірі, встиг зняти щит і шолом і приєднався до почту принца.
— Так, — мовив Вальдемар Фіцурс, — цей воїн, імовірно, зажадає назад замок і маєток, подаровані йому Ричардом, які завдяки великодушності вашої високості перейшли у володіння Фрон де Бефа.
— Фрон де Беф, — заперечив принц Джон, — швидше здатний поглинути ще три таких маєтки, як маєток Айвенго, ніж повернути назад хоч один. Утім, я вважаю, що ніхто з вас не заперечуватиме мого права роздавати маєтки тим вірним слугам, які зімкнулися довкола мене й готові нести військову службу не так, як ті бурлаки, які волочаться по чужих країнах і не здатні ані охороняти батьківщину, ані показати нам свою відданість.
Оточення було особисто зацікавлене в такому розвитку подій, і тому ніхто й не подумав заперечувати вигадані права принца.
— Щедрий принц! Оце істинно шляхетний державець: він бере на себе труд винагороджувати своїх відданих прибічників!
Такі були слова, що пролунали серед наближених принца: кожний із них сам сподівався поживитися за рахунок улюбленців і прихильників короля Ричарда, а багато хто вже скористався цим.
Абат Еймер приєднався до загальної думки, зауваживши лише, що "благословенний Єрусалим" не можна, властиво, зараховувати до чужих країн, тому що він є наш спільний отець, отець всіх християн.
— Однак я не бачу, — продовжував абат, — який стосунок має лицар Айвенго до Єрусалима? Наскільки мені відомо, хрестоносці під орудою Ричарда не бували далі Аскалона, який, як усім відомо, є містом філістимлян і не може користуватися привілеями священного міста.
Вальдемар, який ходив із цікавості поглянути на Айвенго, повернувся уложу принца.
— Цей хоробрий, — сказав він, — навряд чи наробить багато турбот вашій високості, а Фрон де Беф може спокійно володіти своїми маєтками: лицар дуже серйозно поранений.
— Якою б не була його доля, він усе-таки переможець нинішнього дня, — сказав принц Джон, — і, будь він і найнебезпечнішим із наших ворогів або найвірнішим із друзів нашого брата — що майже одне й те ж, — варто залікувати його рани: мій особистий лікар надасть йому допомогу.
При цих словах підступна посмішка з'явилася на губах принца.
Вальдемар поспішив відповісти, що Айвенго вже забрали з арени і він перебуває під наглядом друзів.
— Мені було журно дивитися, — вів далі Вальдемар, — на сум королеви кохання й краси: їй належало царювати всього один день, та й той із волі фатуму перетворився на день скорботи. Я взагалі не така людина, щоб жіночий сум міг мене зворушити, але ця леді Ровена з такою гідністю стримувала свою скорботу, що про неї можна було здогадуватися лише по її стиснутих руках і сухих очах, що дивилися на неживе тіло біля її ніг.
— Хто ця леді Ровена, про яку стільки говорять? — запитав принц Джон.
— Вона найбагатша спадкоємиця знатного саксонського роду, — відповів абат Еймер, — троянда краси й безцінна перлина, найпрекрасніша з тисячі, запашна мирра, зерно ладану.
— Ми утішимо її скорботу, — сказав принц Джон, — і заодно поліпшимо її рід, видавши заміж за нормана.