Не одного з глядачів на лихе підштовхнула арена,
Де під кривавим піском — втоптана боєм земля.
Заборони тоді й цирк: небезпечна вільність у цирку —
При незнайомцеві там юне дівчисько сидить.
От походжають жінки: для них портик — місце побачень,
А якщо так, то чому й портиків тих не знести?
Що є святіше, ніж храм? Та нехай і його уникає
Та, що про блуд навіть там задуми хитрі снує.
Піде в святиню Юпітера — тут же спливе їй на думку,
Скільки дівчат і жінок він матерями зробив.
Поряд — Юнони храм: згадається в ньому, як часто
Через суперниць-красунь гірко богині було.
Про Еріхтонія, що народився від блуду, спитає
В храмі Паллади: чому усиновила його.
Прийде до Месника в храм, що ти збудував: там Венера —
Поряд із Марсом, а муж — осторонь, побіч дверей.
Буде й Ісіду питать, за що це її іонійським
Морем ген за Босфор гнала Юнона жалом.
їй при Венері — Анхіс, Іасіон — при Церері,
З Люною — Ендіміон тут же на пам'ять спливуть.
Все це до блуду схиляє хистких, і все-таки в храмах
Постаті наших богів, де їм належить, стоять.
Для легковажних "Мистецтво" моє; вже на першій сторінці
Ясно сказав я: мій твір — не для цнотливих жінок.
А зазирне, хоча жрець не велить, котрась у святиню —
їй же відповідать; хто б винуватив жреця?
Вірші любовні гортать — не така вже, одначе, провина:
Все можна брати до рук, запозичати — не все.
Що за якийсь там мідяк будь-кому рада годить.
На безсоромних жінок не раз і весталка погляне,
Хто б то карав за таке? Хто б це виною назвав?
Що ж дорікати мені? Чи така вже справді блудниця
Муза моя? Чи лиш мій хилить до любощів вірш?
Хай я таки спіткнувсь, помилки — не приховати:
Зрадив мене тут мій хист як і до мови чуття.
Краще б у віршах моїх уже вкотре жалісна Троя,
Впавши, відчула жахний війська аргів'ян напір!
Краще про Фіви співав би — як брат ішов проти брата,
Як на брамах сімох семеро стало вождів!
А войовничий Рим... Чи нема про що тут писати?..
Славить діяння його — що може кращого буть?
Ще ж із звершень твоїх, з усього — одне щось узяти,
Цезарю, міг я, аби в пісні своїй оспівать.
Як до високих промінь нам сонце притягує вічі,
Та не моя тут вина: для такого посіву потрібна
Нива врожайна, моя ж — надто убога й скупа.
Чи широчіні морській може сміло довіритись човник,
Що для забави собі серед озерця хитавсь?
Я ж непевний того, чи доладно пишу й ті дрібниці,
Чи вистачає снаги й для тихострунних пісень.
Навіть, коли повелиш співати про те, як Юпітер
Громом Гігантів разив — духу не стане мені.
Тільки божественний хист уславить великі діяння
Цезаря так, аби твір задумові дорівняв.
Зважився я на той крок. Та здалося, що твоїй славі
Тільки нашкоджу, а це — наче образа богів.
Знов на легке я звернув: любов'ю втішав своє серце,
Втім, то й любов не була — так собі, жарти пусті.
Я ж і не прагнув того — силоміць вела мене доля;
Сам я на кару свою щедро собі заробляв.
Краще б я неуком був і не відав, що таке книга!
Краще б у школу мене не посилали батьки!
Гніву твого я зазнав через те легковажне "Мистецтво" —
Певен ти, що на лихе ним підбиваю жінок
Та не повчання мої жінок схиляють до блуду:
Хто необізнаний сам — іншого б марно повчав.
Так, я складав ті звабливі пісні, проте ані разу
Доброго ймення мого не зачепив поговір.
Навіть між людом простим не знайти чоловіка такого,
Хто б у батьківстві своїм через мій блуд сумнівавсь.
Вір мені: вірші мої до життя мого не подібні:
Муза моя — до забав, я — до чесноти горнусь.
Майже все, що пишу, — лише вигадане: дозволяють
Більше собі ті рядки, ніж тих рядків укладач.
Твір — не відбиток душі, лише насолода безпечна,
Все тут укладено так, щоб веселити нам слух.
В іншому разі Теренцій — гуляка, Акцій — суворий,
А задираки — всі ті, в кого пісні про війну.
Що ж до любовних віршів, то я не один укладав їх,
А поплатився один, віршів любовних творець.
Чи не повчав у таких же піснях сивочолий Теосець,
Як жартівливу любов щедро єднати з вином?
Подруг своїх Сапфо хіба ж не любові навчала?..
Хто їм за це докоряв — Анакреонту чи їй?
Так, Баттіаде, й тобі не пошкодило те, що, бувало,
Втіхи любовні свої ти читачеві звіряв.
Глянь на Менандра, милого нам: що не твір — то кохання,
Все ж його й дітям своїм радимо брати до рук.
Що в "Іліаді" самій, як не сутички через блудницю?
Тут і коханець, і муж один на одного йдуть.
Чим починається твір? Чи не пристрастю до Хрисеїди?
Не через неї хіба пересварились вожді?
А "Одіссея" хіба ж не про багатьох женихання
До однієї в той час, поки блукав її муж?
А хіба не Меонід оповів, як на ложі ганебнім
Марса й Венеру впіймав сіттю умілець Вулкан?
Чи не від нього ж таки ми довідались, як запалали
До одного блукача двоє прекрасних богинь?
Як уже високо стала трагедія, годі вже вище, —
Все ж про любов і вона, знаємо, мову веде.
Мачухи темна жага принесла Гіпполітові славу.
Славу ж, Канако, тобі —. до твого брата любов.
А коли Тантал а син, із плечем зі слонової кістки,
Діву взяв з Піси собі, кіньми не правив Амур?
До дітовбивства штовхнула Медею зрада в любові —
Кров'ю своїх же синів зачервонила меча.
Чи не любов замінила в птахів владаря і коханку,
Й матір, що кличе в журбі Ітіса, сина свого?
А якби брат не горнувсь, нечестивець, до Аеропи,
Хто б то читав, що назад коней гнав сонячний бог?
Скіллі б котурна не знать, якби не зрізала в батька
Пасма волосся його боговідступна дочка.
Хто про Електру читав, про шаленця Оресга, той знає
І Тіндаріди вину, й те, що Егіст учинив.
Що вже про того казать, хто вбив потворну Химеру?
З пастки жони владаря ледве що вирвався він.
Нащо б я згадував тут Герміону або Аталанту?
Нащо — мікенців вождя, бранку-віщунку його?
Нащо — Данаю, невістку її, а ще матір Ліея,
Гемона й ту, що їй бог ніччю примножував ніч?
Ну, а Тесей, а Пелія зять чи той із пелазгів,
Хто на троянський пісок перший ступив із судна?
Врешті — Іола, й Геракла жона, і Піррова мати,
Й хлопець троянський, і Гіл також у цьому гурті.
Часу забракло б мені, щоб лиш зрахувати трагічні
Пристрасті; голі ймена ледве вміщаються тут.
Є ще трагедії вид, що не гребує вуличним сміхом,
Скільки тут слів перейшло поза пристойну межу!
Чи покарали того, хто Ахілла ніжним представив,
Хто героїчні діла віршем принизив легким?
Виклав у творах своїх Арістід мілетську розпусту —
Й не поплатився за це, не проганяли його.
Евбія — теж, хоча він у своїму писанні гидкому
Радив, як плоду свого жінці позбутися слід.
Не виганяли й того, хто недавно склав "Сібаріду",
Й тих, що блудом своїм ще й похвалятись могли.
Всі ті писання, кажу, впереміш із творами вчених
З ласки державних мужів кожен міг взяти до рук.
Та не в чужинців одних позичаю для захисту зброю —
Часто й латинська струна легко, грайливо звучить.
Марса, щоправда, отця, звеличив Енній поважний,
Хистом — великий співець, віршем, одначе, — сирий;
Силу й природу рвачкого вогню нам виклав Лукрецій,
Віщо вказав нам, чому згине потрійний наш світ;
Часто Катулл зате виливав свою пристрасть до жінки —
Йменням Лесбії він любку свою називав.
Мало того: напоказ виставляв іще й інші пригоди,
Чванився, що не одну зраджував він і не раз.
Кальв таку вільність любив, недоросток; поласував трохи —
Сам на всілякі лади тут же й розводивсь про те.
Що вже казати про Тіціду, Меммія? В їхніх писаннях
Слово візьми чи предмет — це безсоромність одна!
Цінна дорівнює їм, але Ансер пішов іще далі,
А Корніфіцію б міг рівнею бути Катон.
Ще ж і ті книги згадай, де то про Періллу йде мова,
То про Метеллу, а це — вже її справжнє ім'я.
Та навіть той, хто до хвиль фасіанських Арго допровадив,
Про походеньки свої теж промовчати не зміг.
У безсоромності їм не поступляться Сервій, Гортензій,
А за такими людьми хто б то піти завагавсь?
От Арістідові повісті перетлумачив Сісенна —
Й не посоромивсь, що той жарти масні полюбляв.
Галлові не докоряємо тим, що вславляв Лікоріду, —
Соромно, що за вином він розпускав язика.
Сумнів Тібулла бере, чи варто тій довіряти,
Що чоловіка свого зраджує з ним залюбки.
Він зізнається, що вчив, як пильність мужа приспати,
Й сам же не раз відчував дію своїх настанов.
Згадує, як задивлявсь на різьблений перстень, аби лиш
Був хоча привід якийсь ніжно торкнутись руки,
Як спілкувався кивком голови чи порухом пальців,
Чи на округлім столі знаки виводив вином.
Він же й приписує сік, що з його допомогою жінка
Може зганяти синці — свіжих цілунків сліди.
Сам чоловікові радить жону (для порадника, звісно)
Від чужаків берегти, надто безпечним не буть.
Знає на кого, хоч сам лише бродить, загавкав собака,
І чому двері глухі, хоч і не раз кашлянув.
Хитрощі різні придумує він, щоб жінку навчити,
Як чоловіка свого краще в оману ввести.
Та не нашкодив собі: Тібулла читають, цінують,
Слави гучної зажив, принципсе, вже при тобі.
Скільки таких же порад у Проперція ніжного знайдеш!
Темної мітки, проте, не заслужив собі тим.
Я тільки вслід їм ішов. Усіх називати не стану:
За доброчесності грань, поки життя, не ступлю.
Не припускав, зізнаюсь, що там, де безпечно йшли судна,
3-між багатьох лиш моє, вражене, піде на дно.
Є для гравця в кісточки настанови (а це ще за наших
Предків провина була,! не з таких вже малих) —
Як визнаватись на них, як кидати з виграшем більшим,
Як уникати "собак" — гіршого з гірших кидка;
Як підрахунок вести, як кинуть, коли викликають,
Як, коли інший метне, відповідать на кидок.
Як, рівняючи ряд, мають воїни йти різнобарвні,
Щоб поміж двох ворогів воїн не станув один.
Як виступати вперед, переднього як відкликати,
Тільки-но воїн твій лишиться без прикриття.
Як три камінчики в ряд розмістити один за одним —
Першим розставиш їх так — ти перемогу здобув.
Безліч є ігор у нас — не берусь тут їх перелічити, —
Що пожирають нам час — річ, що не має ціни.
Той про м'ячі — яких форм вони, як їх кидати, пише,
Цей — як плавати вчить, інший — як гнати обруч.
Твори є в нас і про те, як лице фарбувати й волосся,
Як пригощати і як — приготувати обід.
Ще хтось — глини знавець: повчає, яка, припустімо,
Краща для кухлів, яка — щоб зберігати вино.
Грудень, весь у димах, за таким дозвіллям спливає,
А від подібних писань не потерпів ще ніхто.
Так от і я не вельми сумні порушував струни,
От тільки вельми сумна кара приспіла за це!
Втім, чи є хтось такий, кого Муза, своя таки Муза,
Занапастила?..