Вона забуває мене, і що їй до колишніх радощів і колишньої журби, [129] що їй до того нещасного, хто блукає тут, по оцій спустошеній землі! А я, невже я ніколи не забуду тієї, що забула мене? Невже ніхто не заспокоїть, не розвіє мойого горя ? "
Два дні їхали Трістан та Горвеналь полями й селищами, ніде не здибавши ні людини, ні півня, ані пса. Третього дня, в годину ранішньої молитви, наблизились вони до пагорка, де стояла старенька каплиця і — недалечко від неї — виднілося житло пустельника. На пустельникові не було тканої одежі: він ходив загорнутий у козину шкуру, з кострубатою шерстю на спині. Простягтись на землі, з голими ліктями й колінами, він молився Марії-Магдалині, благав послати йому дохожі до бога молитви. Він привітав прибулих і, поки Горвеналь ставив на місце коні, поміг Трістанові зняти з себе рицарський обладунок і зготував дещо попоїсти. Не поставив він делікатних страв, а пригостив лише хлібом із ячмінної муки, змішаної з попелом, та ще почастував криничною водою. По вечері, коли вже зайшла ніч, всі троє сіли круг огню, і Трістан запитав, що це за сплюндрована країна.
— Шановний сеньйоре,— відповів пустельник,— ця земля зветься Бретань, а належить вона герцогу Гоелеві. Колись це була прегарна країна, з розкішними лугами і родючими ланами; скрізь були млини, яблуневі садки, хутори. Та граф Ріоль Нантський знищив це все; його здобичницькі загони все пустили на попіл, все пограбували. Тепер люди його багаті надовго. Така вже війна, нічого не вдієте.
— Брате,— мовив Трістан,— чому ж граф Ріоль та покривдив вашого пана Гоеля? [130]
— Я розкажу вам, сеньйоре, з чого пішла війна. Знайте, що Ріоль був васалом герцога Гоеля. А в герцога є дочка, над усі королівські дочки найкраща. От граф Ріоль і хотів узяти з нею шлюб. Але батько не захотів віддавати її за свого васала, і граф Ріоль намагався взяти її силою. Багато людей полягло через цю зваду.
— Чи може герцог Гоель провадити далі війну? — запитав Трістан.
— Тяжко йому, сеньйоре. А проте останній його замок, Карге, ще не піддався, бо міцні його мури і міцне серце у герцогового сина, славного рицаря Кагердена. Та вороги тісно оточили його, морять хоробрих голодом... Як же їм довго встояти?
Трістан запитав тоді, чи далеко до замку Карге.
— Усього дві милі звідси, сеньйоре.
Вони розійшлись і поснули. Вранці, після того як спасенник помолився і вони розділили між собою ячмінний з попелом хліб, Трістан попрощався з чесним дідусем і взяв просто на замок Карге. Під замковими мурами він побачив людей, що стояли на чатах, і спитався, де герцог. Гоель був серед цих людей, а також син його Кагерден. Тоді Трістан мовив:
— Я Трістан, король Лооннуа, а Марк, корнуельський король, доводиться мені дядьком. Я довідався, сеньйоре, що ваші васали кривдять вас, і прийшов вам на допомогу.
— Шкода, сеньйоре Трістан! їдьте своєю дорогою, і нехай вас бог благословить за вашу добрість. Чим ми вас тут приймемо? У нас нема вже ніяких харчів, вийшло все жито, зосталися тільки боби та ячмінь. [131]
— Байдуже! — каже Трістан. — Я живився в лісі протягом двох років травою, корінням та дичиною, і це життя було мені до вподоби. Звеліть одчинити мені браму. Кагерден сказав тоді:
— Прийміть його, батьку, коли він такий одважний, і хай він розділить з нами наше щастя і наше нещастя. З великою шанобою прийнято Трістана. Кагерден показав своєму гостеві міцні замкові мури й головну башту, оточену меншими, дерев'яними, де за високим частоколом чатували стрільці-лучники. З бійниці побачив Трістан і розкинуті в далечині герцога Ріоля шатра та намети. А як вернулись вони до замкових дверей, Кагерден сказав Трістанові: — Тепер, любий друже, ходімо до світлиці; там моя мати і моя сестра.
Взявшися за руки, ввійшли вони обоє в жіночу кімнату. Мати й дочка сиділи на килимі, гаптували золотом англійську тканину і співали пісні про те, як вродлива Доета виглядала під кущем білого терну милого свого Доона, що десь забарився. Трістан з ними привітався, привітали й вони його, і обидва рицарі сіли. Кагерден, показуючи на єпітрахиль, що вишивала мати, сказав:
— Гляньте, друже Трістан, що за рукодільниця моя неня! Як прегарно вміє вона оздоблювати єпітрахилі та ризи, щоб давати їх на бідні монастирі! А як швидко снуються золоті нитки у руках моєї сестриці, квітчаючи білий шовк! Далебі, сестро, недаремно люди звуть тебе Ізольда Білорука!
Трістан, почувши ім'я молодої дівчини, усміхнувся і глянув на неї ніжніше. [132]
Граф Ріоль став табором на три милі від Карге, і чимало днів пройшло, а люди герцога Гоеля все не зважалися напасти на нього, вийшовши з фортеці. Але тепер сталося по-іншому. Другого ж дня Трістан, Кагерден і дванадцятеро молодих рицарів вирушили із Карге, в шоломах та панцерах, і проїхали сосновим бором до ворожих шанців; зненацька вискочивши з гущавини, вони одбили одну з підвід графа Ріоля, навантажену різними припасами. З цього дня, усе підіймаючись на інші воєнні хитрощі, вони щоразу грабували й плюндрували його шатра, що недбала коло них була сторожа, нападали на його обоз, ранили й вбивали його людей,— ніколи без здобичі не вертались до Карге. Велика постала тоді приязнь між Трістаном та Кагерденом, і заприсягли вони бути вірними друзями й побратимами. Ніколи, як розкаже вам ця повість, вони не зламали цього слова.
Одного разу, вертаючись з якогось наскоку, вони розмовляли про рицарство та про слугування дамам; Кагерден раз у раз вихваляв своєму дорогому товаришеві сестру свою Ізольду Білоруку, щиру та вродливу. Якось рано-вранці, ще й сонце не сходило, вартовий з великим поспіхом збіг із башти і побіг по замкових кімнатах, кричачи:
— Сеньйори, ви надто міцно спали! Вставайте, Ріоль іде на нас!
Рицарі й городяни озброїлись і вибігли на вали; глянувши в долину, вони побачили, як виблискують шоломи, мають корогви; усе військо Ріолеве йшло, дотримуючи ладу, на їхній замок. [133]
Герцог Гоель і Кагерден зараз же вишикували перед ворітьми перші лави рицарів. Коли між двома військами було не далі як на вистріл із лука, рицарі стиснули острогами коней і помчали зо списами в руках уперед,— а стріли сипались на них, як квітневий дощ. Трістан і собі озброївся разом з тими, кого вартовий розбудив пізніше. Одягши на себе всю рицарську справу, в пишнім жупані, узьких чоботях з золотими острогами та в панцері, він приладнав шолом до прилбиці, скочив на коня і пустив його вчвал просто на ворожу силу. Він держить щит перед грудьми і голосно гукає: "Карге!" і мчить проти Ріолевого війська. Та й пора вже була: уже люди герцога Гоеля відступили аж до частоколу. Що ж то за любо було подивитись, як падали коні й поранені васали, як тяли й рубали молоді рицарі, як закривавилася під їхніми ногами трава! Кагерден одважно спинився перед усіх: він примітив, що проти нього виїздить хоробрий барон, брат графа Ріоля. Вони зіткнулися з опущеними списами, і нантський рицар зламав свого, не вибивши Кагердена із сідла; а Кагерден загнав своєму супротивникові гострий булат глибоко, аж по самий військовий значок, у бік. Похитнувся той на сідлі, пустився стремен і впав. На братів крик помчав проти Кагердена, пустивши поводи, Ріоль. Але Трістан загородив йому дорогу. Вдарили обидва разом — і Тріс-танів спис зламався йому при руках, а Ріолів, улучивши в груди Трістанового коня, ввійшов у тіло і звалив коня мертвого на траву. Трістан зараз же скочив на рівні ноги і, розмахуючи блискучим мечем, гукнув: [134]
— Боягузе! Ганебна смерть тому, хто поранив коня і лишив жити хазяїна! Ти не підеш звідси живий.
— Неправда твоя! —відповів Ріоль, наїжджаючи на нього конем.
Але Трістан ухилився і, піднявши руку, так тяжко вдарив мечем у Ріолів шолом, що погнув у ньому обруча і одбив нанісника.
Спис упав з рицаревого плеча коневі на бік,-— і цей кінь так само захитався і впав. Ріолеві пощастило виплутатись і встати, і от вони, обидва вже піші, з побитими, посіченими шоломами, з продірявленими панцерами, стинаються знову у лютому двобої. Нарешті вдарив Трістан у карбункул, що був у Ріоля на шоломі. Обруч іще глибше увігнувся, і Ріоль упав на коліна й на руки.
— Вставай, коли можеш, васале!— скрикнув Трістан.— Під лиху годину прибув ти на це поле: тут тобі й смерть! Ріоль знову скочив на ноги, але Трістан звалив його ще раз, пробивши йому шолом і шапку та досягнувши гострим булатом до черепа. Почав тоді Ріоль благати, щоб подаровано йому життя,— і Трістан прийняв свого меча. Саме в цю хвилину звідусіль наспіли нантські вояки своєму панові на підмогу. Та пан їхній був уже у переможця в руках. Він сказав, що віддається в полон герцогу Гоелю, і пообіцяв заприсягтися йому знову на вірне й щире слугування і відбудувати сплюндровані городи та села. З його наказу бій припинився, і військо його відійшло. Коли переможці вернули до Карге, Кагерден мовив своєму батькові:
— Сеньйоре, закличте до себе Трістана і скажіть, нехай [135] залишиться у нас. Нема рицаря над нього, а в вашій землі потрібен такий хоробрий та сміливий барон. Порадившись зі своїми людьми, герцог Гоель сказав Трі-станові:
-— Як же мені, друже, віддячити, що ти визволив од напасті мою країну? Дочка моя, Ізольда Білорука, славного роду: її предки — королі, герцоги й королеви. Візьми її за себе.
— Гаразд, мій пане, я візьму її,— одповів Трістан. Ох, сеньйори, і навіщо ж він сказав це слово! Через нього має він умерти. Визначено день і годину. Герцог прибув із своїми друзями, Трістан зі своїми. Капелан одправив месу. Зійшлися люди, і перед святою брамою Трістан, як велить закон божої церкви, обвінчався з Ізо-льдою Білорукою. Пишне й розкішне одбулося тоді весілля.
А як настала ніч і Трістанові слуги почали його роздягати, то трапилось так, що, стягаючи з нього надто тісний рукав, вони стягнули йому з пальця і ясписовий перстень Ізольди Злотокосої. Він задзвенів, упавши на підлогу. Глянув Трістан і зрозумів свою провину. Йому згадався той день, коли Ізольда подарувала йому персня: це ж сталося в тому лісі, де вона через нього жила тяжким та злиденним життям. І от, лежачи біля цієї другої Ізольди, він уявив собі курінь у лісі Моруа. Яке божевілля найшло на нього, що він зважився винуватити свою кохану, зрадницею в своєму серці її називаючи? Ні,— для нього тяжко мучилась і каралась вона, і він тепер допустився зради.