В жертву биків принесім, може, зглянеться він і ласкаво
Міста не буде високою нам заслоняти горою".
Так він сказав, і биків вони в страсі взялись готувати.
185] Потім щиро благать почали владаря Посейдона
Славні вожді та правителі всі феакійського люду,
Стоячи круг вівтаря. Одіссей пробудився тим часом,
Лежачи на вітчизняній землі, та її не впізнав він,
Бо не бував тут давно. Крім того, Паллада Афіна,
190] Зевсова донька, туманом її огорнула, щоб часом
Хтось і його не впізнав, щоб самій йому все розказати,
Щоб ні дружина, ні друзі й сусіди його не впізнали,
Поки на всіх женихах за зухвальство їх він не помстився.
Ось чому нині здавалося іншим усе владареві —
195] Бухти вигідної плесо, й виткі узбережні стежини,
И скелі стрімчасті, й дерева, що порозростались навколо.
Раптом підвівся і став, у рідну вглядаючись землю,
Й голосно він заридав, по стегнах долонями вдарив
І в невимовному жалі до себе самого промовив:
200] "Горе мені! До кого, в яку я країну потрапив?
Чи непривітні та дикі тут люди, що правди не знають,
Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні?
Де ці скарби я великі подіну? І де ж це нарешті
Я опинився? Було б таки краще мені у феаків
205] Там залишатися! Вдався б до когось я з владців могутніх,
Хто полюбив би мене і до рідного вирядив краю.
Де ж це сховати тепер, я не знаю. А тут залишати
Горенько! Несправедливі були і не дуже розумні
210] Славні вожді та правителі всі феакійського люду, —
В край мене інший вони завезли, обіцявши на острів,
Видний здаля, на Ітаку везти, й не дотримали слова.
Зевс їм відплатить, благаючих всіх оборонець, що й інших
Сам назирає людей і всім віддає по заслузі.
215] Гляну ж тим часом, скарби полічу я свої та побачу,
Чи не забрали феаки чого, кораблем від'їжджавши".
Мовивши так, заходивсь казани, і триноги лічити,
Й вироби всі золоті, і чудові одіння взористі, —
Не бракувало нічого. У тузі по рідному краю
220] Над узбережжям шумливого моря почав він блукати,
Тяжко сумуючи. Близько до нього підходить Афіна
В вигляді хлопця, овечих отар пастуха молодого,
Ніжного вродою, наче якогось державця дитина,
З гарним плащем добротканим, на плечах ізгорнутим вдвоє,
225] З списом в руках, а ноги світлисті в сандалії взуто.
Глянув на неї й зрадів Одіссей, і, підходячи навстріч,
Так він промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:
"Друже мій, першим тебе я у цій зустрічаю країні.
Будь же здоров і не стався до мене з чуттям зловорожим,
230] А порятуй мої речі й мене порятуй. Наче бога,
Щиро благаю тебе й до колін я твоїх припадаю.
Ти ж мені правду усю розкажи, щоб знав я напевно,
Що за земля, що за край тут. Який його люд населяє?
Острів то, що звідусіль його здалеку видно, чи берег
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
"Чи не дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти,
Що запитав про цю землю у мене! Отож не така-то
Вже й невідома вона, — багато хто знає про неї
240] І поміж тими людьми, що далеко живуть на схід сонця,
І серед тих, що за нами на заході млистім домують.
Надто скеляста вона, так що кіньми по ній не проїхать,
Та не така-то вже й бідна, хоч, правда, не дуже простора.
Хліба родить вона і вина виноградного завжди
245] Вдосталь, бо часто й дощі тут ідуть, і роса випадає;
І пасовиська для кіз і свиней тут чудові, й багато
Всякого лісу навколо, й джерел із водою питною.
Тим-то, чужинче, Ітаки ім'я досягло і до Трої,
Що десь далеко, як кажуть, лежить від ахейського краю".
250] Мовила так, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
Втішений тим, що він в ріднім краю, як йому сповістила
Зевса егідодержавного донька, Паллада Афіна.
Отже, озвавсь він і з словом до неї звернувся крилатим,
Та не повів усієї він правди, притримавши слово,
В серці, як завжди, багато ховаючи мислей лукавих.
"Чув про Ітаку давно я, ще бувши на Криті розлогім,
В морі далекому. Нині ж і сам я доплинув до неї
З скарбом своїм. Лишивши і дітям іще стільки само,
Втік я відтіль, бистроногого там Ортілоха убивши,
260] Що народився від Ідоменея й на Криті розлогім
В гонах швидких подолав навіть тих, що й годуються з цього,
Хтів-бо від мене він з Трої привезену всю відібрати
Здобич, що стільки вже горя за неї зазнав я душею
В січах важких з ворогами, у хвилях бурхливого моря,
265] Бо не коривсь його батькові я, біля Трої служивши
В нього в загоні, а сам тоді власну очолив ватагу.
Мідним я списом ударив його, коли він повертався
З поля, а я із товаришем ждали його край дороги.
Ніч тоді темна все небо вкривала, і жодна людина
270] Нас не побачила, — в тайні і душу від нього забрав я.
Тільки коли уже вбив Ортілоха я гострою міддю,
На корабель я побіг фінікіян славетних благати,
В дар пропонуючи їм із здобичі долю чималу.
Взяти благав я з собою мене й одвезти аж у Пілос
275] Чи до Еліди священної, де владарюють епеї.
Силою вітру, проте, відтіля аж сюди їх пригнало
Проти їх волі, — обманювать, видно, вони не збирались.
Отже, блукаючи так, аж сюди уночі ми добились.
В бухту, насилу веслуючи, в'їхали ми, і ніхто з нас
280] 1 не гадав про вечерю, хоч дуже були ми голодні,
Й тільки зійшли з корабля, як тут же і спать полягали.
Зморений тяжко, зразу ж у сон я солодкий поринув.
Скарб фінікіяни мій з корабля позносили швидко
Й там, де лежав я, поклали усе на піску прибережнім.
285] Потім своїм кораблем у Сідонію, край велелюдний,
Знов попливли. Я ж один із зажуреним серцем лишився".
Так говорив він. Всміхнулась тоді ясноока Афіна,
Ніжно рукою його приголубила, вигляд прибравши
Жінки ставної, вродливої, славної ще й в рукоділлі,
290] Й так йому мовила, з словом до нього звернувшись крилатим:
"Хитрому ж треба й лукавому бути, щоб в підступах різних
Все ж подолати тебе, хоч би й бог із тобою змагався!
Надто вигадливий ти й хитромудрий, ба навіть не хочеш,
В ріднім краю опинившись, оманливих слів і лукавства,
295] Любих тобі ще із віку дитячого, врешті зректися!
Та перестаньмо про це говорити, — умієм обоє
Ми хитрувати, і смертних ти всіх перевищував завжди
В слові й пораді, а я між богами безсмертними славлюсь
Розумом гострим і хитрістю вдачі. Як же це й досі
300] Зевса дочки не впізнав ти, Паллади Афіни? Я ж завжди
В скруті якійсь біля тебе й від лиха тебе захищаю.
Я ж учинила і те, що феакам ти був до вподоби.
Й зараз прийшла я, щоб разом подумати, як тобі бути,
І заховати той скарб, що тобі на дорогу додому
305] Славні феаки дали за порадою й мислю моєю,
І розказати, який тобі клопіт у власному домі
Доля готує. Ти все оце витерпіть конче повинен,
Та не розказуй нікому з жінок чи мужчин, що вернувся
Ти із далеких блукань, а мовчки усе й терпеливо
310] Знось: і зневаги, і кривди, людському скорившись насильству".
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Важко, богине, зустрівши тебе, упізнати людині
Хоч би й досвідченій, — в постатях різних себе та являєш.
Знаю те добре я й сам, що була ти до мене прихильна
315] В дні, як під Троєю ми, ахеїв сини, воювали.
А як уже зруйнували Пріамове місто високе
Й на кораблях одплили і бог всіх ахеїв розсіяв,
Більше я, Зевсова доню, не бачив тебе й не помітив,
Щоб на моїм кораблі ти мене від біди захистила.
320] Довгий-бо час по світах із розкраяним серцем у грудях
Я проблукав, поки з лиха богове мене врятували.
Тільки як я опинився в родючій країні феаків,
Словом мене підбадьорила ти й завела до їх міста.
Нині ж ім'ям твого батька благаю уклінно — не вірю,
325] Що на Ітаку я, здалеку видну, прибув, — мабуть, в іншій
Я опинився країні, а ти, лиш глузуючи з мене,
Розповідала те все, щоб серце мені одурити.
Отже, скажи, чи справді я в милу приїхав отчизну?"
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
330] "Завжди однакові в грудях у тебе усі міркування.
Тим-то й не можу тебе, бідолашного, я залишити,
Ти-бо й привітна людина, і розумом бистра, й розважна.
Кожен із радістю інший, з далеких блукань повернувшись,
Біг би до власного дому — дружину побачити й діток.
335] Ти ж не інакше, як все розпитати і вивідать хочеш,
Поки не впевнишся сам у дружині, що, сидячи дома,
Все дожидає тебе, і в смутку й сльозах безустанних
Ночі безсонні і дні їй безрадісно довгі минають.
Навіть і сумніву все ж я не мала, я глибоко в серці
340] Знала, що вернешся ти, хоч супутців своїх і утратиш.
Та не хотілось, однак, з Посейдоном мені сперечатись,
Брат-бо він батька мого, на тебе ж палає у серці
Гнівом за те, що коханого ти осліпив йому сина.
Нумо, ходім покажу я Ітаку, щоб сам ти упевнивсь.
345] Ось і затока, в честь Форкіна названа, старця морського;
Край узбережжя, он бачиш, стоїть довголиста олива,
А біля неї чудова печера тіниста, священний
Захисток німф чарівних, що наядами їх називають.
Це ж бо та сама печера простора, з склепінням високим,
350] Де гекатомби добірні ти німфам у жертву приносив.
Далі там — Неріт-гора, густими укрита лісами".
З цими словами богиня тумани розвіяла, й острів
Весь показався, й незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
Край свій побачивши, й землю родючу він став цілувати.
355] Потім до німф розпочав він, здіймаючи руки, молитись:
"Німфи наяди, Зевсові доньки, вже й бачити вас я
Не сподівався! Прийміть же моїх молитов привітання
Щире! Як і раніш, подаруємо ми вам дарунки,
Якщо зласкавиться Зевсова донька, що здобич дарує,
360] Й жити мені ще дозволить і любому сину зростати".
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
"Та не турбуйся! Не цим тобі треба тепер клопотатись.
Швидше сховаймо у глиб божественної цеї печери
Скарб твій увесь, щоб там залишатися міг він безпечно,
365] І поміркуймо самі, як краще надалі нам бути".
З цими словами богиня пройшла під похмуре склепіння,
Помацки в пітьмі шукаючи закутків. Слідом за нею
Золото ніс Одіссей, і з міді міцної начиння,
Й шати розкішні — усе, що феаки йому дарували;
Все поскладала дбайливо і скелею вхід завалила
Донька егідодержавного Зевса, Паллада Афіна.
Сидячи разом під тінню оливи священної, стали
Вдвох міркувать вони, як женихів знахабнілих позбутись,
Першою річ почала ясноока богиня Афіна:
375] "О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Ти поміркуй, як прибрати до рук женихів безсоромних —
Три уже роки зухвало вони хазяйнують у тебе,
Сватають жінку твою богорівну й дари їй приносять.
Та дожидає всечасно тебе вона серцем печальним,
380] Кожному з них обіцяючи, всім подає їм надії,
Вісті усім розсилає, та іншого думкою прагне".
Відповідаючи, так говорив Одіссей велемудрий:
"Леле! То доля лиха Агамемнона, сина Атрея,
Так же раптово й мене спіткала б сьогодні в моєму
385] Домі, якби наперед ти, богине, про це не сказала.
Дай же пораду, як краще на них я помститися маю.
Стань біля мене сама, вдихни мені сили й відваги,
Як і тоді, коли з Трої ми світлу намітку зривали.
Як допоможеш так щиро й тепер ти мені, ясноока,
390] То подолав би мужів я й зо триста удвох із тобою,
Тільки б ласкаву, богине-владарко, дала допомогу".
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
"Буду весь час я з тобою, самого тебе не покину,
Щойно до справи візьмемося ми.