І не було щасливішого мужа, Ахілле, й не буде!
Ще за життя твого всі ми, аргеї, тебе шанували
48' Врівні з богами, тепер же і тут, серед мертвих, так само
Ти владарюєш, — отож не сумуй, що умер ти, Ахілле!"
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
"Не утішай мене в смерті моїй, Одіссею пресвітлий!
Краще уже батраком я на ниві чужій працював би
У бідняка, що й самому скупого прожитку не досить,
Ніж володарив над мертвими тут, що життя позбулися.
Ти мені сам розкажи про мого благородного сина,
Все ще у перших рядах він до бою виходить чи ні вже?
Та й про Пелея скажи бездоганного те, що чував ти:
Має ще й досі він шану колишню в містах мірмідонських
Чи без поваги в Елладі і Фтії тепер залишився,
Старість-бо путами руки і ноги йому вже скувала.
Міг би на поміч йому я під сонячним сяйвом яскравим
Стати таким, як колись на троянській рівнині широкій
500] Клав я найкращих бійців, боронячи мужньо аргеїв, —
Міг би таким я хоч би ненадовго в дім батьків прибути,
Жах навівали б навкруг моя сила і руки невтомні
Тим, хто насильство там чинить і шани його позбавляє".
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
505] "Ні, не прийшлось про Пелея мені бездоганного чути,
Ну, а про сина твойого коханого, Неоптолема,
Зараз всю правду тобі розкажу я, як ти того просиш.
Сам до ахеїв отих в наголінниках мідних колись я
На кораблі просторім із Скіри його перевозив.
Перший він слово візьме, й не бувало воно недоречним, —
Нестор лише богорівний та я його міг переважить.
А як виходили битись за місто троянське ахеї,
В натовпі він не лишався від воїнів інших позаду —
515] Не поступившись завзяттям нікому, вперед поривався.
Так багатьох він мужів повбивав у тій битві жахливій.
Ні розказати про всіх я не можу, ні навіть назвати,
Скільки народу побив він, боронячи мужньо аргеїв.
Так і героя убив Евріпіла він, сина Телефа,
520] Мідним мечем, полягло біля нього кетеїв багато —
Товаришів, що загинули через дарунки жіночі.
Вродою кращий за всіх після світлого був він Мемнона.
А як зайшли у коня дерев'яного, витвір Епея,
Кращі з аргеїв, — мені ж у нашій криївці затишній
525] Двері вхідні відчинять доручили та їх зачиняти, —
Навіть найвищі данаїв вожді і старшина військова
Сльози втирали, в самих же до того й коліна тремтіли,
В сина ж твойого ні разу мої не побачили очі,
Ні щоби зблід на лицях прекрасних, ані щоби сльози
530] З них витирав. Навпаки, весь час він благав мене дуже
Дати з коня йому вийти, хапавсь за меча рукоятку,
За міднокований спис, замишляючи лихо троянцям.
А як уже зруйнували Пріамове місто високе,
Долю свою й нагороду він цілий повіз і здоровий
535] На кораблі, не поранений гострою міддю ні разу,
Ні врукопаш не побитий, як то у походах воєнних
Щойно промовив я це — бистроногого тінь Еакіда
Вже подалася лугами, що рясно цвіли асфоделом,
540] Рада з того, що достойним хвали її сина назвав я.
Душі всіх інших мерців, що життя позбулися, стояли
В смутку, і кожна у мене про власні питала турботи.
Тільки Еанта душа, що був Теламоновим сином,
Мовчки стояла сама, на мою іще гнівна звитягу,
545] Що на змаганні біля кораблів я від нього звитяжив
Зброю Ахілла, — мені віддала все сама його мати,
А присудили троянців сини і Паллада Афіна.
Не вигравати у тому змаганні було б мені краще!
Бо задля нього землею покрито вже голову мужа
З іменем славним Еант, що був і на зріст, і на вроду
Кращим з данаїв після бездоганного сина Пелея.
Отже, до нього звернувшись, я лагідне слово промовив:
"О Теламона дитя бездоганне, Еанте! Чи й мертвий
Гніву на мене свого не зупиниш за ту осоружну
555] Зброю, — іі-бо на горе аргеїв боги дарували.
Ти ж, наша краща опора, загинув! І от за тобою,
Як і за сином Пелея Ахіллом, усі ми, ахеї,
Тяжко сумуєм весь час. Ніхто в твоїй смерті не винен,
Крім тільки Зевса, що страшно зненавидів списооружне
560] Військо данаїв і смертну й для тебе призначив годину.
Отже, наблизься, владарю, щоб наші слова і розмову
Вислухать. Стримай же гнів свій і серце своє невгамовне".
Так говорив я; та він не відмовив нічого й подався
Разом із душами інших померлих у пітьму Ереба.
565] Хоч і розгніваний, він розмовляв би зі мною чи я з ним,
Та забажало моє уже серце у грудях коханих
Душі побачити й інших мерців, що життя позбулися.
Був там прекрасний Мінос, що Зевсові сином доводивсь,
З берлом в руці золотим над мертвими суд учиняв він
570] Сидьма; вони ж, владаря оточивши, суда його ждали,
Сидячи й стоячи в широкобрамній оселі Аїда.
Далі ще там велетенську я тінь Оріона побачив,.
Звірів гонив він по луках, що рясно цвіли асфоделом, —
В горах пустинних колись за життя повбивав отих звірів
575] Мідною він булавою, яка не ламалась ніколи.
Бачив я там іще Тітія, сина преславної Геї, —
Він на землі там лежав, аж дев'ять зайнявши пелетрів;
Двоє шулік шматували з обох йому боків печінку,
Нутрощі рвали йому, і не міг він руками відбитись.
580] Зевса дружину він славну збезчестив Лето, що у Дельфи
Йшла крізь луги панопейські — чудові місця хороводів.
Бачив і Тантал а я, що мук зазнає там страшенних:
Він серед ставу стояв; досягала вода підборіддя;
Спрагою мучений тяжко, води все ж не міг він дістати.
585] Скільки старий нахилявся, щоб спрагу свою утолити,
Стільки вода відпливала, стікаючи вся, й під ногами
Чорна земля залишалась, осушена божим велінням.
Зверху, з високих дерев густолистих, звисали до нього
Груші, й гранати розкішні, і яблунь плоди соковиті,
590] Смокви солодкі й маслини, що пишно рясніють навколо.
Тільки-но руку простягне старий до плодів, шоб зірвать їх,
Раптом їх вітер рвучкий аж до темної хмари підносить.
Бачив я там і Сізіфа, що в муках тяжких знемагає.
Камінь вгору важкий, вхопившись обіруч, котив він, —
595] Всю напруживши міць, руками й ногами упершись,
Камінь вгору котив він; коли вже його через гребінь
Перекотить залишалось, назад весь тягар обертався,
Й знов аж в долину навально той камінь летів безсоромний;
Знов він вгору його в напрузі котив, і спливало
61)0] Потом тіло усе, й голова вся пилом куріла.
Ще після того я там побачив Гераклову силу,
Привид його; а сам він з богами безсмертними разом
В щасті живе, струнконогу він Гебу дружиною має,
Зевса великого доньку і золотовзутої Гери.
605] Шелест від тіней навколо весь час там лунав, наче клекіт
Птахів сполоханих; він же, до темної ночі подібний,
Голого лука з стрілою тримав, тятиву натягнувши, —
Грізно навкруг озирався, спустить її зразу ж готовий.
В нього на грудях виблискував страшно перев'яззю взятий
Ремінь, весь в золоті, й тонко різьбились по нім візерунки:
Дикі ведмеді, і вепри, ще й леви до них вогнеокі,
Битви жорстокі, і січі, й побоїща, й людоубивства.
Хто так майстерно це вирізьбив, більше нехай не майструє —
Той, що з такою майстерністю вмів цей оздобити ремінь!
615] Зразу мене упізнавши, як тільки-но глянув очима,
Скорбно тоді він до мене із словом звернувся крилатим:
"О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Випало долі лихої зазнати й тобі, бідоласі,
Ти, як і я, перетерпів під сонячним сяйвом багато.
620] Хоч я і Зевса Кроніда був сином, зазнав я недолі
Й лиха без краю й кінця; набагато я гіршому мужу
Мусив служити, і працю завдав він мені щонайтяжчу.
Врешті послав він сюди мене — пса привести, — вже нічого
Важчого, думав він, більше не можна мені загадати.
625] Виконав все ж таки й це я, і пса із Аїда я вивів, —
Допомогли-бо Гермес і Афіна мені ясноока".
Мовивши так, в оселю Аїда назад відійшов він,
Я ж залишився на місці й чекав, чи не прийде ще інший
Хтось із героїв-мужів, що колись їх спіткала загибель.
630] Міг би, яких мені хтілось, мужів я побачити давніх:
І Пірітоя, й Тесея — преславних нащадків богівських.
Та позлітались раніше громади мерців незліченні
З криком жахливим, — блідий всього охопив мене острах.
Щоб не послала на мене потворну страшної Горгони
635] Голову з пітьми Аїда сама Персефона славетна.
Зразу ж по тому вернувсь я на свій корабель, і супутцям
Вийти на нього звелів, і причали усі відв'язати.
До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали.
Хвиля нас легко несла течією ріки Океану —
640] Від веслування спочатку, а потім за вітром попутним.
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
ЗМІСТ ДВАНАДЦЯТОЇ ПІСНІ
ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ
Одіссей закінчує свою розповідь. Повернення на острів Еею. Поховання Ельпенора. Кіркея описує Одіссею небезпеки, які мають трапитись йому в Дорозі. Він залишає її острів. Сирени. Блукаючі скелі. Плавання між скель Харібди і Скілли, яка одразу знищує шістьох із Одіссеєвих супутців. Всупереч волі Одіссея, корабель його зупиняється біля берегів Трінакії. Супуші його, затримані на острові супротивними вітрами, вичерпавши всі свої припаси, терплять голод і, нарешті, порушивши дану ними клятву, вбивають биків Геліоса. Роздратований бог вимагає, щоб Зевс покарав святотатство, і Одіссеїв корабель, що вийшов знову в море, розбито Зевсовими громами. Всі гинуть у хвилях, крім Одіссея, який, ще раз уникнувши Харібди і Скілли, опиняється на березі острова, де живе Каліпсо.
СИРЕНИ, СКІЛЛА І ХАРІБДА, БИКИ ГЕЛІОСА
Легко проплив корабель течією ріки Океану,
Потім по хвилях широкопросторого моря на дальній
Острів Еею прибув, де Еос, що в імлі народилась,
Має оселю й веде хороводи, де Геліос сходить.
5] Там корабель на пісок прибережний ми витягли зразу,
Вийшли самі на високий, бурунами пінений берег,
Там і поснули усі, на Еос божественну чекавши.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Вислав супутників я наперед до Кіркеї в домівку —
10] Звідти до нас принести Ельпенора померлого тіло.
Хворосту вмить нарубавши, де берег стрімкий височіє,
Ми юнака поховали, омивши гіркими сльозами.
Потім, коли і померлий згорів, і уся його зброя,
Пагорб насипали ми і поставили стовп вікопомний,
15] В землю доладне весло увіткнувши на версі могили.
Все відбули ми як слід. Не вкрилось, проте, від Кіркеї
Те, що з Аїду назад ми вернулись, і, гарно убрана,
Вийшла до нас вона, й слідом внесли покоївки багато
Хліба, і м'яса, і посуд з іскристим вином пурпуровим.
20] Ставши всередині, мовила так у богинях пресвітла:
"Люди відважні, живими в оселю Аїда зійшли ви,
Двічі вмирущі, тоді як усі тільки раз умирають.
Нині ж вином утішайтесь і страви оці споживайте
Тут цілий день; а завтра, як тільки-но блисне світанок,
25] Далі собі попливете; сама вам і путь покажу я,
Дам і поради напутні, щоб жодна напасть лиходійна
Вас ні на суші, ні в морі нещастям гірким не спіткала".
Так говорила вона, й ми послухали серцем відважним.
Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,
30] М'ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.
Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула.
Спать полягали всі там, де стояв корабель на причалі.
Взявши за руку, мене посадила від інших окремо,
Поруч лягла на піску і розпитувать стала богиня.
35] Оповідати про все їй тоді розпочав я докладно.
Мовила так наостанку до мене Кіркея-владарка:
"Так і повинно було воно статись.