Щоб про бездольного мужа майбутнім віщав поколінням.
Виконай все це й весло на моїй устроми домовині,
Що за життя із своїми супутцями я веслував ним".
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
80] "Все це, нещасний, тобі я зроблю, і усе це вчиню я!"
Перемовляючись так між собою словами сумними,
Ми біля ями сиділи: з мечем я по цей бік над кров'ю,
Привид — по той бік, і довго ще так ми із ним розмовляли.
Потім до мене підходить померлої матері привид,
85] Дух Антіклеї, дочки Автоліка, відважного серцем, —
їхавши в Трою священну, її залишив я живою.
Глянув на неї я й, жалем охоплений, гірко заплакав.
Та хоч із смутком тяжким, наблизитись першій до крові
їй не дозволив, аж поки в Тіресія все розпитав я.
90] От і душа фіванця Тіресія врешті з'явилась
З берлом в руках золотим, упізнала мене і сказала:
"О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Нащо, бездольний, покинув ти сонячне світло й приходиш,
Щоб на безрадісний край і на мертвих отут подивитись?
95] Та відступися від ями і меч одверни гостролезий,
Дай мені крові напитись, і слово скажу я нехибне".
Так він сказав, і в піхви я вклав, відступаючи, меч свій
Срібноцвяхований. Він же, напившися чорної крові,
З словом таким звернувся до мене, віщун неомильний:
100] "Прагнеш, ясний Одіссею, солодкого ти повороту.
Вчинить нелегким тобі його бог. Не забув-бо, як видно,
Любого й досі у серці злобою до тебе палає.
Все ж, хоч багато ще лиха зазнавши, додому вернетесь.
105] Тільки б своє ти й супутників серце здолав гамувати,
Як на доладнім судні, з темно-синьої хлані умкнувши,
Передусім ви на острів Трінакію всі припливете,
Знайдете ви там на паші корів і тучних овечок
Гелія, бога ясного, який усе бачить, все чує.
110] Як не торкнетеся їх, на думці повернення мавши,
То, хоч зазнаєте лиха й багато, в Ітаку вернетесь.
А як торкнетесь, загибель віщую я вам — кораблеві
Й товаришам твоїм. Сам же ти, правда, врятуєшся смерті,
Хоч на чужім кораблі, хоч нескоро, повернешся з лихом,
115] Товаришів загубивши. А дома нещастя застанеш:
Буйних мужів, що усі пожитки твої проїдають,
Сватають вірну дружину твою, їй дарунки підносять.
Ти ж, повернувшись додому, помстишся на них за насильств
А як в оселі своїй женихів повбиваєш зухвалих
'м Підступом ти чи в змаганні відкритому — гострою міддю,
Знову, доладне узявши весло, йди по світу блукати,
Поки людей не зустрінеш таких, що ні моря не знають,
Ні, споживаючи їжу, приправити й сіллю не вміють,
Ні кораблів ще ніколи не бачили пурпурощоких,
125] Ані тих весел доладних, що крила судну заміняють.
Певну тобі я ознаку вкажу, що тебе не обманить:
Як подорожній, тебе на путі перестрінувши, скаже,
Що на ясному рамені ти віяльну носиш лопату,
130] Й жертви священної дар принести Посейдону-владиці —
Вепра, що свині пліднить, барана, а до того й бика ще,
Та й повертайся додому й священні склади гекатомби
В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють, —
Всім по черзі. Й не у хвилі морській тебе смерть після того
135] Легка спіткає, — спокійно її ти появу зустрінеш
В старості світлій своїй, навколо оточений мирним
Щастям народу твого. Що сказав я — все правда нехибна".
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
"Долю, Тіресію, цю мені вічні богове зіткали.
140] Ти ж і про інше мені розкажи і повідай одверто:
Бачу я перед собою померлої матері душу.
Мовчки вона біля крові сидить і не сміє на сина
Глянути навіть або ще й розмову із ним розпочати.
Як це, владарю, зробити, щоб сина вона упізнала?"
145] Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
"Легко на це відповім, ти ж у серце вклади моє слово.
Той із мерців, що з життям розпрощались, кого ти допустиш
Близько до крові, усю розповість тобі правду нехибну,
А заборониш кому — той повернеться в пітьму безмовно".
150] Так промовляла душа владики Тіресія й знову
В дім до Аїда вернулась, божисте віщання скінчивши.
Я ж залишився на місці і ждав, поки мати підійде
Й чорної крові нап'ється. Тоді лиш мене упізнавши,
Гірко вона заридала і мовила слово крилате:
155] "Сину мій, як у підземній цій темряві ти опинився,
Бувши живий? Нелегко побачити все це живому.
Ріки-бо нас розділяють великі й потоки жахливі,
Передусім Океан, — переправи ніде через нього
Піший не знайде, якщо не пливе на міцнім кораблі він.
ібо ци не з-під Трої йдучи, аж сюди з кораблем ти дістався
З товаришами по довгих блуканнях? Чи, може, ти й досі
Ще не доплив до Ітаки і вдома дружини не бачив?"
Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:
"Матінко люба! Нужда завела мене аж до Аїда —
165] —тур розпитати я мусив фіванця Тіресія душу.
Не наближався я ще до Ахеї, на землю вітчизни
Ще не ступав, весь час у тяжких нещастях блукаю
З тої пори, як разом поплив з Агамемноном світлим
До Іліона, що славиться кіньми, з троянцями битись.
170] Ти ж мені інше тепер розкажи і повідай одверто:
Кери якої велінням взяла тебе смерть смутковійна?
Довга хвороба чи то стрілоносна тебе Артеміда
Ніжними стрілами, враз надійшовши, сама умертвила?
Та розкажи ще про батька й про сина мого, що лишив я, —
175] Владу почесну мою ще тримають вони чи хтось інший
Має її, бо ніколи я, кажуть, уже не вернуся?
Ще про дружину мою розкажи, її наміри й мислі:
Чи біля сина вона ще і вірно усього пильнує,
Чи вже хто-небудь із знатних ахеїв узяв її заміж?"
і80] Так говорив я, і в відповідь мовила мати шановна:
"Вірна лишилася серцем дружина твоя й проживає
Досі у домі твоїм. У вічному смутку й печалі
Дні вона й ночі безсонні лиш сльози гіркі проливає.
Славної влади твоєї ніхто не одняв ще. Спокійно
185] Спадком твоїм Телемах володіє; в однаковій долі
Учти дає він, як мужеві личить, що суд учиняє.
Всі його кличуть до себе. Так само в селі твій домує
Батько й до міста вже більше не ходить. Ні ліжка м'якого,
Ні подушок, ані ковдри порядної в нього немає,
190] Разом із слугами спить він у домі своєму зимою
В попелі, близько вогню, одежиною вбогою вкрившись.
А як наблизиться літо чи осінь дорідна настане,
У винограднику десь на горбку назгрібає він купу
Листя опалого й ложе затишне собі улаштує.
195] Там він у смутку лежить і з зростаючим болем у серці
На поворот твій чекає, — тяжка йому випала старість.
Так от загинула й я, настигнута долею злою.
Не стрілоносна богиня-мисливиця в домі моєму
Ніжними стрілами, враз надійшовши, мене умертвила,
Ані хвороба ніяка мене не настигла, що часто
Болем виснажливим дух із тіла людей виганяє,
Тільки журба та нудьга за тобою, ясний Одіссею,
Та вболівання за тебе солодкий мій дух відібрали".
Так говорила вона, і боровся в думках я з бажанням
Щиро обняти моєї небіжчиці матінки душу.
Тричі я все поривався, так прагнуло серце обняти.
Тричі вона моїх рук уникала, мов тінь перебіжна
Чи сновидіння. А в грудях печаль ще гостріше зростала.
Врешті озвавшись, до неї я з словом звернувся крилатим:
210] "Матінко, нащо тікаєш, коли простягну я обійми,
Щоб і в оселі Аада ми, ніжно обнявшись руками,
Спільного жалю і сліз відчули гірку насолоду?
Може, то тільки твій привид послала мені Персефона
Славна, щоб горя й печалі мені іще більше завдати?"
215] Так говорив я, й сказала у відповідь мати поважна:
"Леле, дитино моя, мій з усіх найнещасніший сину!
Не Персефона в облуду нас, Зевсова донька, заводить, —
Кожному смертному доля судилась така, хто б не вмер з них:
Тіло-бо їх ні костей не тримається вже, ані м'язів;
220] Полум'ям хижим усе пожирає вогню нездоланна
Сила, як тільки дихання ті білії кості покине
І, відлетівши, душа десь полине, немов сновидіння.
Швидше ж тепер повертайся на світ і усе, що я мовлю,
Запам'ятай, щоб пізніше дружині своїй розказати".
225] Так ми розмову вели між собою. Тим часом навколо
Вже позбирались жінки, — Персефона їх славна прислала
Всіх, що були там, — дружини і дочки героїв померлих.
Збились юрбою вони над розлитою чорною кров'ю.
Я ж міркувати почав, як би кожну із них розпитати.
230] Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу:
З піхов при боці огряднім свій вийнявши меч гостролезий
Не дозволяв я ні одній напитися чорної крові.
Отже, по черзі до мене підходити всі вони стали,
И кожна свій рід називала, — отак їх усіх розпитав я.
235] Першою високородну Тіро я між ними побачив, —
Паростю звала себе від ясного вона Салмонея
І за дружину сину Еола Кретеєві стала,
Та закохалась сама в Еніпея, у струмінь божистий,
Що від усіх на землі був потоків і рік красивіший,
240] Тим-то до течій вона Еніпеєвих часто ходила.
Постать його земледержець, землі потрясатель, прибравши,
Ліг біля неї у гирлі тієї ріки вирової;
Хвиля пурпурна, мов гори, висока, склепінням зігнувшись,
їх обступила і бога із смертною жінкою вкрила.
245] Сон їй навіявши, пояс дівочий на ній розв'язав він.
А вдовольнивши із нею своє пожадання любовне,
Руку простяг їй, назвав на ім'я і так їй промовив:
"Радуйся, жінко, з кохання цього! Не мине-бо ще й року,
Як ти прекрасних породиш дітей, — не буває безплідним
250] Ложе безсмертних. Ти ж доглядай тих діток і виховуй.
Отже, вертайся додому, мене ж ти не смій називати.
Тільки про себе ти знай — Посейдон я, землі потрясатель".
Мовивши так, він у море, що хвилями грало, поринув.
Пелія, бувши вагітна, й Нелея вона породила, —
255] Слугами, повними сили, великому Зевсу обидва
Стали вони; багатий отарами Пелій став жити
В Йолку, просторім краю, Нелей же взяв Пілос піщаний.
Ще породила й Кретею синів ця жінок володарка —
Славних Есона, Ферета і вершника Амітаона.
Ще Антіопу я потім побачив, Асопову доньку;
Ця похвалилась мені, що у Зевсових спала обіймах
І породила йому двох синів, Амфіона і Зета, —
Перші у Фівах вони семибрамних оселю заклали
И муром її обвели; хоч могутні були, а без мурів
265] Жити, проте, не могли на Фіванській рівнині просторій,
Потім Алкмену побачив я, Амфітріона дружину,
Що породила Геракла відважного, лев'яче серце,
З Зевсом великим його у солодких обіймах зачавши;
Бачив я ще там Мегару, Креонта безстрашного доньку,
270] Амфітріона незборений син її мав за дружину.
Матір Едіпову там, Епікасту, я бачив прекрасну.
Діло страшне несвідомо вчинила вона — за дружину
Рідному синові стала; отця свого вбивши, із нею
Він одружився.