Бо ж без нього вирушати нам не можна ніяк".
І шукають по вокзалу, по усіх перонах, залах:
"Я отут ось подивлюся, ти отам подивись.
Де ти, Скімблі? Мусиш знати – скоро час нам вирушати.
Озовися, Скімблшенксе! Де ти є? Озовись!"
Ось дзвінок, а ось і другий… Провідниць змагає туга.
Вже вони на пасажирів ладні вилити злість.
Раптом крики на пероні: "Він в баґажному вагоні!
Все спокійно, вирушаймо. Вже він мишу там їсть".
Он горять зелені очі –
їдем хоч би й проти ночі,
хоч у червні, хоч у січні,
хоч на полюс на північний.
Скімблі в потязі – й, на диво, у дорозі все щасливо:
ані клопотів надмірних, ні аварій нема.
Зазирне до машиніста, перевірить все геть-чисто,
і як треба – втихомирить тих, хто галас здійма.
А коли яка дрібниця випадково і стається –
він покличе провідницю, і все буде гаразд.
Побуває скрізь, де варто; а тоді вже й там, де в карти
охоронці грають, зрине якраз.
Буде в кожному вагоні, – там, де пасажири сонні,
не шумітиме, звичайно, а тихенько пройде.
Так він все собі гуляє, ні на мить не задрімає –
тож і з ним і ніч минає тихо й легко, як день.
Так розмірено і звично
їде потяг опівнічний.
Все лихе його минає –
Скімблшенкс оберігає!
В цьому потязі нічному пасажири як удома,
навіть прізвища на дверях купе
попрописувані всюди, щоб не плуталися люди;
а всередині – вкладайся і спи
а захочеш – біля ліжка нічник;
умивальник є і столик, на вікні красиві штори –
одне слово, все, як кожен і звик.
Завітає провідниця, запитає, як годиться,
чи міцний ізранку чай ви п’єте;
а за нею, як і звично, Скімблі, кіт наш залізничний,
незалежно так і чемно зайде.
Поведе хвостом поважно
і спокійно, як домашній:
хвилюватися не слід,
укладайтеся і спіть,
вас ніхто не потривожить –
в цім запевнити вас може
Скімблшенкс, залізничний кіт.
Так гуляє він до ранку, і хіба лиш чаю склянку
вип’є з крапелькою віскі – підкріпить це його;
чи коли блоха вкусила, він зупиниться на хвилю,
упіймає – і спокійно йде в наступний вагон.
Всі заснули вже щасливо, зупиняємось у Кріві –
погуляє по перону наш кіт;
вийде в Карліслі він знову, поспілкується з черговим,
а у Дамфрісі, напевне, кіт покличе полісмена:
пасажиру треба допомогти –
до Ґалловґейта той їде, та не знає, бач, як слід він,
краще тут чи на наступній зійти…
Вже й приїхали. Чудово!
Він махне хвостом: привіт! –
мовби каже "їдьте знову"
Скімблшенкс, залізничний кіт.
ЯК ЗВЕРНУТИСЯ ДО КОТА
З кількома, як бачте, котами
познайомилися ми з вами
і побачили, що достоту
цікавущі вони істоти.
Головне ж затямить потрібно,
що до нас вони дуже подібні,
а тому за одним із них
неможливо судити про всіх:
є хороші, а є не дуже,
є і злі вони, й добрі, друже,
в кого сила, в кого краса
(я у віршах це описав),
хто до гри, а хто до роботи,
в кого інші які турботи –
справа, бачите, непроста…
Але
як звернутися до кота?
Найперше згадаймо все ж
очевидне: КІТ – ЦЕ НЕ ПЕС.
Псам хизуватися – перше діло:
вони зазвичай вас облають сміло,
а кусаються рідко. Скажу вам так:
кожен пес у душі – простак
(лише, звичайно, не пекінес –
він напрочуд капризний пес).
А звичайний собака, як хочете знати,
не буває надміру пихатий;
кирпи він не гне анітрішки –
йому в голові жарти і смішки.
Тому дуже легко його обманути:
досить погладити, лоскотнути,
подати лапу – і вже за мить
за вами радо він побіжить,
і буде стрибати, буде радіти –
досить лише його поманити.
Отож, іще раз нагадати слід:
пес – це пес, а КІТ – ЦЕ КІТ.
Дехто, звичайно, скаже вам:
краще, щоб кіт вас примітив сам.
Та я, здається, таки правий:
першим зверніться до нього ви,
одначе з повагою. Варто знати:
з котом не можна запанібрата!
Тож я капелюха припідніму,
вклонюсь і НЯВ, КОТЕ! скажу йому.
Якщо ж ми зустрілись не перший раз
(йому вже мене впізнавати час),
якщо він, як знаєте, мій сусід –
тоді привітаюсь я УПСА КІТ!
Його, взагалі, Джеймс-Баз-Джеймсом звуть –
та імен наразі між нами не чуть.
Коли хочу назвати його на ім’я,
маю дещо для нього зробити я:
для початку бодай (за цим діло не стане)
покладу перед ним повне блюдце сметани.
Інша лагоминка теж згодиться:
куряче крильце, кав’яру дещиця,
грудка лосося, шматочок сала –
головне, щоби це йому смакувало.
(Колись я кота зустрічав такого,
який і до рота не брав нічого,
крім крільчатини – зате її
скільки завгодно їв би і їв).
Отже, як бачимо, спершу коту
запропонувати слід смакоту –
і аж тоді маю право я
нарешті назвати його НА ІМ’Я.
Справа, як бачите, непроста –
лише так ЗВЕРТАЮТЬСЯ ДО КОТА.
КІТ МОРҐАН ВІДРЕКОМЕНДОВУЄТЬСЯ
Далекі моря борознив як пірат –
а нині комісіонер я:
у Блумсбері-Сквері повинен чи рад
стояти поважно у дверях.
Люблю я куріпок та інших пташок,
купався не раз у сметані, –
та радий, як в мене є пива ковток
й до нього шматочок тарані.
Хоча й не набрався високих манер,
але не зовсім неборака –
я радий, що всі поважають мене,
хороший ти, кажуть, хлопака.
Не раз довелось побувать у боях,
тож вік свій прожив недаремно.
Ще й досі дівчатам подобаюсь я,
і це мені дуже приємно.
Отож, як потрібен вам містер Фабер ,
до нього ви маєте справу, –
з котом, зі швейцаром, дружіть відтепер –
і все у вас вийде на славу.
МОРҐАН.
Переклад І. Андрусяка