Поважно сіли до столу. Безперечно, вони вже нагодували своїх собак, пташок і, розчинивши вікна у ясну ніч, з тихим вітром вдихнули пахощів рослин. Тепер же, розгортаючи серветки, вони краєчком ока стежили за мною і зважували, чи можна мене віднести до своїх домашніх тварин. Адже в них була уже ігуана, мангуста, лисиця, мавпа і бджоли. Вся ця компанія жила собі тихо й мирно, мов у новому земному раю. Дівчатка панували над цими тваринами, пестили їх своїми рученятами, годували, напували, розповідали їх казки, і всі, від мангусти до бджіл, слухали.
І, дивлячись на цих двох дівчаток, я ждав, що вони, гострим критичним поглядом оцінивши незнайомця що сидить навпроти, винесуть йому вирок — швидкий, таємничий і остаточний. У дитинстві мої сестри так виводили оцінку гостям, які вперше були у нас за столом. Коли розмова на мить стихала, раптом дзвінко лунало:
— Одинадцять! [13]
І ніхто не розумів краси того слова, тільки сестри та я.
Знаючи цю гру, я трохи збентежився. Тим більше, що я відчував: мої судді дуже досвідчені. Це судді, які добре розрізняли підступних звірів і простих, які вміли читати ходу своєї лисиці, визначаючи, в доброму вона гуморі, чи ні, і які так само розуміли й порухи людської душі.
Я милувався їхніма бистрими очима і чистими душами, а проте волів би, щоб вони змінили гру. Побоюючись того "одинадцять", я принижено передавав їм сіль, наливав вино, але, підводячи погляд, щоразу бачив на їхніх обличчях спокійну поважність суддів, яких не можна підкупити.
Навіть лестощі тут нічого не дали б: вони не знали, що таке пиха. Пиха, та не гордість, — вони були такої високої думки про себе, що я не наважився б і сказати їм це. Не збирався я й хизуватись перед ними своїм ремеством, бо то зухвальство — вилізти на вершину платана, щоб тільки подивитись, чи вкрились пір'ям пташенята, і дружньо з ними привітатися.
І поки я їв, дві мої мовчазні феї так пильно стежили за мною, я так часто помічав, як вони крадькома поглядають на мене, що зовсім перестав говорити. Запала тиша, і в тій тиші почулося, як щось легенько засичало на підлозі, зашелестіло під столом, і знову тихо. Я зацікавлено підвів очі. Тоді молодша — вона безперечно була задоволена з свого іспиту, а проте не проминула нагоди підсунути мені ще один пробний камінь, — впиваючись міцними зубами юної дикунки у шматок хліба, пояснила мені невинним тоном, сподіваючись приголомшити мене, варвара:
— Це гадюки.
І замовкла, вдоволена: певно вважала, що цього пояснення досить для всякого, якщо тільки він не круглий дурень. Її сестра кинула на мене швидкий, мов блискавка, погляд, оцінюючи мою першу реакцію, і обидві схилились над своїми тарілками, такі сумирні, такі простодушні, як ніхто в світі.
— А-а!.. Це гадюки...
Звичайно, ці слова у мене просто вирвалися. Щось ковзнуло мені по ногах, торкнулося литок — то були гадюки...
На своє щастя, я всміхнувся. І до того ж невимушено — вони це відчули. Я всміхнувся тому, що мені було весело, що цей дім подобався мені дедалі більше, і ще тому, що мені кортіло більше узнати про гадюк. Старша сестра прийшла мені на допомогу:
— У підлозі під столом дірка, там їхнє гніздо.
— Близько десятої години вечора вони повертаються додому, — додала молодша. — А вдень полюють.
Я теж нишком розглядав цих дівчаток. За лагідним виразом обличчя вгадується жвавий лукавий розум, тиха посмішка. Мене захоплювала їхня певність своєї влади.
Щось я замріявся сьогодні. Все це так далеко. Що сталося з тими двома феями? Безперечно, вони вже одружені. Але тоді, може, вони змінилися? Це ж такий серйозний крок, коли дівчина стає жінкою. Як їм живеться в новому домі? Як вони ставляться тепер до буйних трав і до змій? Вони були причетні чимось до життя усього світу. Але настає день, коли в юній дівчині прокидається жінка. Вона мріє присудити, нарешті, комусь високу оцінку — "дев'ятнадцять". Це "дев'ятнадцять" — як тягар на серці. І тоді появляється якийсь телепень. На перший раз проникливий зір обманюється і бачить його в найкращому світлі. Якщо той телепень прочитає вірша, — вважають, що він поет. Думають, що йому до серця дірявий паркет, що він любить мангусти. Думають, що ця довіра йому лестить, коли під столом, біля його ніг, повзає гадюка. Йому віддають серце, цей дикий сад, — йому, котрий любить тільки доглянуті парки. І телепень веде принцесу в рабство.
VI
У ПУСТЕЛІ
Такі спокійні, тихі години були не для нас : пілоти пустельних трас, ми на тижні, місяці, роки ставали бранцями пісків Сахари, перелітали від форту до форту, не вертаючи на те саме місце. В цій пустелі не знайдеш таких оаз: сади, дівчата — просто казка! Звісно, колись, покінчивши з роботою, ми зможемо почати нове життя, там, де на нас чекають тисячі дівчат. Звісно, там, серед своїх мангуст і книг, вони терпляче ждуть, і душі їхні стають ще ніжніші. І самі вони стають ще прекрасніші.
Але я знаю, що таке самотність. За три роки в пустелі я добре узнав її смак. Не те лякає, що в цьому краю піску і каміння згасає молодість, а те, що десь далеко від тебе, здається, старіє весь світ. На деревах налились плоди, на ланах уже половіють хліба, красунями стали жінки. Але пора минає, треба було б поспішити вернутись... Пора минає, а ти все так же далеко... І земні блага течуть між пальцями, як дрібненький пісок дюн.
Люди звичайно не помічають, як збігає час. Вони живуть у тимчасовому спокої. А ось ми й під час короткої зупинки відчуваємо невпинний рух, нас завжди шмагають в обличчя пасати. Ми схожі на пасажира швидкого поїзда: вночі, під перестук коліс, він по тих вогнях, що мелькають за вікном, угадує поля, села, чарівні краї, але все те зникає, і він нічого не може утримати, бо поїзд мчить його вперед. Отак і ми — трохи збуджені польотом, ще сповнені гулу моторів, ми й після посадки, у спокійні хвилини зупинки, почували себе в дорозі. І виявлялося, що й нас, наперекір усім вітрам, несуть у невідоме майбутнє наші невтомно калатаючі серця.
Од того, що поблизу були неприхильні до нас племена, відчуття пустельності ставало ще дужче. Ночами в Кап-Джубі кожні чверть години, мов бій годинника на вежі, тишу розривали голосні вигуки — то перекликались вартові. Так іспанський форт Кап-Джубі, загублений серед непокірних племен, захищався від небезпек, що причаїлись у пітьмі. А ми, пасажири цього сліпого корабля, слухали той переклик, і голоси вартових ширилися, пролітаючи над нами, як морські птахи.
А проте ми любили цю пустелю.
Якщо спочатку вона — тільки порожнеча і мовчання, то це тому, що пустеля не відкривається першому стрічному. Звичайнісіньке наше село приховує своє життя від стороннього ока. І якщо заради нього не зректись усього світу, якщо не зжитися з його традиціями, звичаями, з його буднями, сповненими суперництва, — ніколи не зрозумієш, що означає село для тих, кому воно батьківщина. Або ще: за два кроки від нас людина замкнулася у своїй келії і живе, керуючись порядками, яких ми не знаємо, — вона там все одно що в Тібетських пустелях, у такій далечині, куди не дістанешся ніяким літаком. Навіщо входити в її келію! Вона порожня. Царство людське всередині нас. Отак і пустеля — це не піски, не туареги, навіть не маври з рушницями в руках.
Але сьогодні нас мучить спрага. І тільки сьогодні ми робимо відкриття: криниця, про яку ми знали, ніби осяває все довкола. Так жінка, навіть не показуючись, може надати чарівності всьому дому. Криниця сягає далеко, мов кохання.
Спочатку піски — просто пустеля, потім настає день, коли побоюючись наближення ворога, ми читаємо по складках її великий покрив. Близькість ворожого загону теж змінює вигляд пісків.
Ми прийняли правила гри, і гра змінює нас. Тепер Сахара — це ми самі. Щоб зрозуміти Сахару, не досить побувати в оазі, для цього треба, щоб криниця стала твоїм богом.
2
Уже в першому своєму польоті я пізнав смак пустелі. Ми втрьох — Рігель, Гійоме і я — зазнали аварії недалеко від форту Нуакшот. Цей маленький військовий пост у Маврітанії в той час був одрізаний від життя, як загублений серед океану острівець. Там жив, немов у тюрмі, старий сержант з п'ятнадцятьма сенегальцями[14]. Він зустрів нас як посланців неба.
— О! Це щось та значить — поговорити з вами... О, для мене це багато значить!
І справді, для нього це багато значило: він плакав.
— За шість місяців — ви перші. Раз на півроку мені доставляють провізію. То лейтенант приїде. То капітан. Востаннє приїздив капітан...
Ми ще й не опам'яталися як слід. На сніданок мали бути в Дакарі, лишалося ще дві години, коли у нас полетів підшипник, і це змінило нашу долю. Ми, як привиди з'явились перед старим сержантом, і він не може стримати сліз.
— Пийте, мені приємно почастувати вас вином! Подумайте тільки — минулого разу капітан приїхав, а в мене саме не було жодної краплі!
Я вже розповідав про це в одній своїй книжці[15], але це зовсім не вигадка. Він сказав нам:
— Останнього разу я не зміг і цокнутися.. Було так стидно, що я навіть просив звільнити мене.
Цокнутись! Добряче цокнутись з тим, хто, обливаючись потом, скочить з верблюда! Шість місяців людина жила задля цієї хвилини. Вже за місяць сержант начищав до блиску зброю, чистив і наводив порядок у коморі, на горищах — в усіх закапелках форту. І вже за кілька днів, відчуваючи наближення щасливої години, він підіймався на терасу і невтомно вдивлявся в далечінь — чи не клубочиться там курява, окутуючи загін, що швидко мчить до форту...
Але вина немає, нічим відзначити свята. Вони не можуть цокнутись. На нього падає ганьба...
— Я так хочу, щоб він скоріше приїхав. Жду його...
— А де він, сержанте?
Сержант киває на піски:
— Хто ж його знає, наш капітан — скрізь!
Настала ніч, ми провели її на терасі форту, розмовляючи про зірки. Більше ні на що було дивитись. А зорі видніли всі, як з літака, тільки були нерухомі.
У польоті, коли ніч дуже гарна, буває захопишся, майже не керуєш літаком, і він потроху відхиляється ліворуч. Думаєш, що він летить рівно, і раптом під правим крилом з'являється селище. В пустелі немає селищ. Отже, це рибальські човни в морі. Тільки ж серед просторів Сахари немає й рибальських човнів. Тоді що ж? Тоді усміхнешся своїй помилці.