Посилаємо лейтенанта зв'язку до генерала. На півдорозі між нашою базою і генералом автомобіль лейтенанта наштовхується на паровий коток, що перегородив дорогу, а за тим котком стояли дві бронемашини. Лейтенант повернув назад. Але кулеметна черга вбила його і поранила шофера. Бронемашини були німецькі.
По суті, штаб схожий на гравця в карти, якого питали б з сусідньої кімнати:
— Що мені робити з моєю піковою дамою?
Той знизав би плечима. Що б він міг відповісти, не бачачи гри?
Але штаб не має права знизувати плечима. Якщо він цще контролює деякі бойові підрозділи, то повинен примусити їх діяти, щоб держати ці підрозділи в своїх руках і використати всі можливості, доки триває війна. Хоч і наосліп, але штаб мусить діяти сам і примушувати діяти інших.
Проте важко навмання сказати, що робити з піковою дамою. Ми вже відзначили, спочатку з подивом, а згодом як щось очевидне, що ми могли передбачити: коли починається розгром, то робота припиняється. Можна подумати, що переможений, опинившись перед безліччю проблем, використовує до останку свою піхоту, артилерію, танки, літаки, щоб розв'язати ці проблеми... Але поразка спочатку непомітно знімає проблеми. У грі вже нічого не розбереш. Не знаєш, що робити з літаками, танками, з піковою дамою...
І, добре поморочивши голову, щоб надумати, як краще її використати, карту навмання кидають на стіл. Панує тривога, а не піднесення. Тільки перемога викликає піднесення. Перемога укріплює, перемога будує. І кожен, не переводячи духу, носить каміння. А поразка ніби кидає людей в атмосферу розгубленості, смутку і до того ж — нікчемності.
Бо наші завдання передусім нікчемні. І з кожним днем стає все більше цього безглуздя. Безглуздя і кровопролиття. Ті, що дають накази, не мають іншого способу затримати зсув гори, як кинути на стіл свої останні козирі.
Ми з Дютетром і є ті козирі, і ми слухаємо, що каже майор. Він пояснює нам завдання на другу половину дня. Ми маємо зробити далекий розвідувальний політ на висоті десять тисяч метрів, а тоді, вже повертаючись на базу, знизитись до семисот метрів і знайти там скупчення танків у районі Арраса[]. І все це він пояснював таким голосом, немовби казав:
"Тоді повернете на другу вулицю праворуч, дійдете до першої площі; там в тютюновому ларку на розі купите мені коробку сірників..."
— Гаразд, пане майоре.
От скільки ж — не більше й не менше, — користі у нашому завданні. Стільки ж ліризму у словах, якими його висловлюють.
Я кажу сам до себе: "Це завдання, яке потребує жертв". Я думаю... я думаю багато про що. Коли настане ніч, тоді й мізкуватиму. Якщо буду живий... І з легкого завдання часом повертається з трьох літаків тільки один. А коли воно трохи "неприємне", повернутися, звісно, важче. І тут, у кабінеті майора, смерть не видається мені ні величною, ні героїчною, ні болісною. Вона — тільки ознака безладдя. Наслідок цього безладдя. Група втратить нас, як втрачають багаж, загубивши його в метушні під час пересадки на залізниці.
У мене є й інші думки про війну, смерть, про самопожертву, про Францію, але мені бракує керівної концепції, ясної мови. Я думаю суперечливими категоріями. Моя правда розтята на шматки, і я сприймаю їх тільки один по одному. Якщо я буду живий, то діждуся ночі і тоді думатиму. Я люблю ніч. Уночі розум спить і речі існують самі по собі. Те, що насправді має значення, знову набуває цілісної форми, яка зазнала руйнівного впливу денного аналізу. Людина знову з'єднує шматки свого світу і знову стає спокійним деревом.
День людина віддає сімейним чварам, а вночі до неї повертається Любов. Тому що любов дужча за вітер слів. І чоловік сідає біля свого вікна під зірками, і знову відчуває відповідальність за дітей, що мирно сплять, за шматок хліба в майбутньому, за сон своє дружини, яка ось тут відпочиває — такої тендітної, ніжної і недовговічної. Про любов не сперечаються. Вона є. Хай приходить ніч, щоб мені явилося щось, варте любові! Щоб я подумав про цивілізацію, про долю людини, про те, як в моїй країні шанують дружбу. Щоб у мене виникло бажання служити якійсь, може, ще й не зовсім чітко визначеній, всевладній істині...
Зараз я дуже схожий на християнина, який втратив божу ласку. Разом з Дютетром я чесно виконаю свою роль, це певно, але так, як виконують обряди, коли в них уже немає сенсу. Коли бог уже покинув їх. Я діждуся ночі, якщо буду ще живий, трохи пройду пішки шляхом, що перетинає наше село, і там, в своїй улюбленій самотності, можливо, нарешті зрозумію, чого маю вмерти.
ІІ
Я прокидаюсь од своєї мрії. Майор заскочив мене дивною пропозицією:
— Якщо це завдання вам дуже не до вподоби... якщо ви почуваєте себе сьогодні не в формі, я можу...
— Що ви, пане майоре!
Майор добре знає, що така пропозиція безглузда. Та коли льотчики не повертаються, мимоволі згадуєш, які похмурі обличчя були у них перед відльотом. Цю похмурість тлумачать як передчуття. І звинувачують себе, що не надали цьому значення.
Делікатність майора нагадала мені Ізраеля. Позавчора я стояв біля вікна в кімнаті авіарозвідки і курив. З вікна помітив Ізраеля, який швидко йшов кудись. У нього був червоний ніс. Довгий — справжній єврейський — і червоний ніс. Мене раптом чогось вразив червоний ніс Ізраеля.
До Ізраеля, ніс якого так вразив мене, я відчував глибоку дружбу. Це був один з найхоробріших льотчиків нашої групи. Один з найхоробріших і один з найскромніших. Йому так часто нагадували про єврейську обережність, що й свою хоробрість він змушений був розцінювати як обережність. Бути переможцем — це ж і є обережність.
Отож я помітив його довгий червоний ніс, що блиснув тільки на якусь мить, бо Ізраель дуже поспішав і одразу зник разом із своїм червоним носом. Зовсім не збираючись жартувати, я повернувся до Гавуаля:
— Чому у нього такий ніс?
— Такий йому мати дала, — відповів Гавуаль.
Потім додав:
— Кумедне завдання на такій малій висоті. Він зараз вилітає.
— А-а!
А ввечері, коли ми вже перестали ждати повернення Ізраеля, я, певна річ, згадав той ніс на зовсім незворушному обличчя, який сам по собі, із своєрідним талантом виражав глибоке занепокоєння. Якби це я посилав Ізраеля в той політ, вигляд його носа довго переслідував би мене, як докір. Звісно, на майорів наказ Ізраель тільки й відповів: "Єсть, пане майоре", "Добре, пане майоре", "Слухаю, пане майоре". Звісно, на обличчя Ізраеля не здригнувся жоден м'яз. Але ніс його помаленьку, підступно, зрадливо почав червоніти. Ізраель міг контролювати вираз свого обличчя, але не колір носа. І ніс, зловживаючи цим, мовчки дав про себе знати. Без відома Ізраеля ніс виразив майорові своє глибоке невдоволення.
Можливо, саме через це майор і не любить посилати в польоти тих, кого, на його дуку, гнітять передчуття. Передчуття майже завжди обдурюють, але від них військові накази звучать як присуд. Аліас — командир а не суддя.
Ось що сталося одного разу з сержантом Т.
Наскільки Ізраель був хоробрий, настільки сержант Т. — полохливий. З усіх, кого я знав, це був єдиний чоловік, який відчував справжній страх. Коли йому давали бойове завдання, у Т. починалося якесь запаморочення. Щось дуже просте, невблаганне і неповоротке сунуло на нього. Він весь — од ніг до голови — напружувався. З його обличчя немов змивало будь-яке почуття. А очі починали блищати.
На противагу Ізраелю, ніс якого, здалося мені, виражав таке збентеження — збентеження, можливо, передчуттям смерті Ізраеля — і водночас гнів, сержант Т. нічим не виказував своїх почуттів Він не реагував: він ставав іншою людиною. Наприкінці розмови було зрозуміло, що Т. просто мучить тривога. Вона розходилася по його обличчю якимось рівним світлом. І відтоді Т. ставав немов за межами небезпеки. Відчувалося, що між ними і всім світом лежить пустеля байдужості, яка все ширшає і ширшає. Ніколи в житті я не більше не бачив, щоб нервове збудження виявлялось у такій формі екстазу.
— Мені не треба було посилати його в той день на завдання, — казав згодом майор.
В той день, коли майор об'явив йому про політ, Т. не тільки зблід, але й почав усміхався. Просто всміхатися. Так, можливо, усміхаються катовані, коли кат переходить уже всякі межі.
— Ви кепсько себе почуваєте. Я заміню вас...
— Ні, пане майоре. Раз моя черга, то вже моя.
І Т., виструнчившись перед майором, незворушно дивився йому просто в очі.
— Але якщо ви не впевнені в собі...
— Це моя черга, пане майоре, моя.
— Послухайте, сержанте...
— Пане майоре...
Т. був схожий на кам'яну брилу.
— І я дозволив йому летіти, — казав Аліас.
Те, що трапилося згодом, так і не дістало пояснення. Сержант Т., стрілець на борту літака, помітив, що його збирається атакувати ворожий винищувач. Але у нього заїло кулемети, і винищувач повернув назад. Льотчик і сержант Т. розмовляли між собою майже до повернення на базу, і пілот не помітив нічого ненормального. Проте за п'ять хвилин до посадки кулеметник перестав відповідати.
А ввечері Т. знайшли з розбитим черепом — його вдарило хвостовим оперенням літака. Він стрибнув з парашутом у складних умовах, на повній швидкості і до того ж над своєю територією, коли ніяка небезпека йому вже не загрожувала. Поява ворожого винищувача була для сержанта немовби покликом, якому він не міг опиратись.
— Ідіть одягайтеся, — сказав нам майор. — О п'ятій тридцять маєте бути в повітрі.
— До побачення, пане майоре.
Майор відповідає невиразним жестом. Марновірство? Побачивши, що моя сигарета погасла і я даремно риюся в кишені. він додає:
— Чому у вас ніколи немає сірників?
Це правда. І після такого прощання я переступаю поріг, запитуючи сам себе:
"Чому у мене ніколи немає сірників?"
— Не подобається йому завдання, — зауважує Дютетр.
А я думаю, що йому байдуже. Але висловлюючи це несправедливе судження, я маю на увазі не Аліаса. Мене вражає очевидний факт, якого ніхто не визнає: життя Духу не вічне. Тільки життя Розуму вічне або майже вічне. Моя здатність аналізувати мало змінюється. Але Дух розглядає не самі речі, а значення, яке пов'язує їх між собою. Справжнє обличчя речей, читане крізь зовнішню оболонку. І Дух переходить від ясновидіння до абсолютної сліпоти. Для того, хто любить свій дім, настає час, коли він відкриває, що це тільки нагромадження розрізнених речей.