Вони казали нам: "Німців вісімдесят мільйонів. Ми не можемо дати за рік сорок мільйонів французів, яких нам бракує. Ми не можемо перетворити свої хлібні лани на кам'яновугільні шахти. Ми не можемо сподіватися на допомогу Сполучених Штатів. То чому ж, коли німці зазіхнули на Данціг[], ми, неспроможні його урятувати, повинні, щоб уникнути ганьби, покінчити самогубством? Хіба це ганьба, що наша земля дає більше хліба, ніж машин, і що нас удвоє менше, ніж їх? Чому ганьба має впасти на нас, а не на весь світ?" Логіки мали слушність. Війна для нас означала катастрофу. Але хіба повинна була Франція, боячись поразки, не прийняти бою? Не думаю. Франція інтуїтивно дійшла до такої ж думки — ніякі застереження не примусили її ухилитися від бою. Дух у нашій країні взяв гору над Розумом.
Життя завжди ламає готові формули. Якою б жахливою не була поразка, а вона може стати єдини шляхом до відродження. Я знаю: щоб виросло дерево, має загинути зернятко. Перша спроба опору, якщо її зроблено занадто пізно, завжди невдала. Але вона пробуджує сили опору. Можливо з неї, як із зернятка, виросте дерево.
Франція виконала свою роль. Перед лицем світу, який неупереджено оцінював, ця роль полягала в тому, щоб дати роздушити себе і на якийсь час бути похованою в мовчанні. Коли йдуть в атаку, хтось має бути попереду. Перші майже завжди гинуть. Але для того, щоб наступ відбувся, вони мають загинути.
Нам випала найбільша роль, бо, не маючи ніяких ілюзій, ми згодилися протиставити одного французького солдата трьом німецьким і наших селян — їхнім робітникам. Я не хочу, щоб про нас судили по гидотах поразки! Невже про того, хто ладен згоріти під час польоту, судитимуть тільки по його обгорілому тілу? Він-бо теж стане потворним.
XVIII
А проте цю війну, незалежно від духовного змісту, який зробив її для нас необхідною, вели так, що вона видалася нам чудернацькою війною. Я ніколи не соромився цього слова. Тільки-но оголосивши війну, ми, не маючи можливості наступати, почали ждати, коли нас знищать!
І діждалися.
Для боротьби з танками у нас були тільки снопи пшениці. Але в цьому ділі снопи не годяться. І тепер знищення закінчилося. Нема більше ні армії, ні резервів, ні зв'язку, ні військового спорядження.
А я незворушно серйозно продовжую політ. Знижуюся у напрямку німецьких військ; швидкість — вісімсот кілометрів на годину, кількість обертів — три тисячі п'ятсот на хвилину. Чого я лечу? А щоб налякати ворога! Щоб ворог залишив нашу територію! Іншої мети це завдання не може мати, бо відомості, яких од нас ждуть, нікому не потрібні.
Чудернацька війна.
А втім, я трохи перебільшую. Я надто знизився. Управління і важелі відтанули. Я лечу по горизонталі з нормальною швидкістю. Прориваюсь до німецьких позицій, коли швидкість уже тільки п'ятсот тридцять кілометрів на годину, а кількість обертів — дві тисячі двісті на хвилину. Жаль. Так я менше завдам їм страху.
Нам дорікатимуть, що ми прозвали цю війну чудернацькою!
Але ж це ми самі називаємо її "чудернацькою війною"!
Бо вважаємо, що вона чудернацька. Ми маємо право жартувати над війною як нам завгодно, тому що всі жертви ми беремо на себе. Я маю право жартувати над своєю смертю, якщо це розвеселить мене. І Дютертр теж. Я маю право тішити себе парадоксами. Чого й досі палають села? За що їхніх мешканців повикидали на вулицю, в цей безлад? Чого ми з такою непохитною певністю ліземо в цю автоматичну бойню?
Я маю право на все, бо в цю мить я добре знаю, що роблю. Я йду на смерть. Не на риск. Не на бій. Я йду на смерть. Я пізнав велику правду. Війна — це не риск. Це не бій. Є час, коли війна для бійця — то просто прийняття смерті.
В ті дні, коли за кордоном вважали, що наші жертви недостатні, я дивився як відлітають екіпажі, котрим не судилося повернутись, і запитував себе: "За що ми віддаємо своє життя, хто нам платить за це?"
Тому що ми вмираємо. Тому що за два тижні вже загинуло сто п'ятдесят тисяч французів. Можливо, ці жертви не свідчать про якийсь незвичайний опір. Я зовсім не прославляю той незвичайний опір. Його не може бути. Але ж є загони піхотинців, які йдуть на вірну смерть, обороняючи заздалегідь приречену ферму. Є авіагрупи, які тануть, мов кинутий у вогонь віск.
Ось і ми, льотчики групи 2/33, чого ми й досі погоджуємось умирати? Заради поваги людства? Але повага містить в собі суддю! А хто з нас дасть кому право судити? Ми боремось в ім'я справи, яку вважаємо спільною справою. На карту поставлено волю не тільки Франції, а й усього світу, і виступати в ролі судді — річ надто вигідна. Ми самі судимо суддів. Мої товариші з авіагрупи 2/33 судять. І ніхто не може сказати нам, людям, які без жодного слова летять на завдання, маючи на повернення тільки один шанс проти трьох (якщо завдання легке), і льотчикам з інших авіагруп, і моєму товаришеві, якому осколок снаряда так спотворив лице, що він уже ніколи не сподобається ніякій жінці, він, як в'язень за ґратами тюрми втратив це основне право, гарантувавши собі доброчесність своєю непривабливістю певніше, аніж тюремними мурами — ніхто не може сказати нам, що нас судять глядачі! Тореадори живуть для глядачів, але ми не тореадори. Якби Ошеде сказали: "Ти повинен летіти, бо тебе судять свідки", Ошеде відповів би: "Помиляєтесь. Це я, Ошеде, суджу свідків..."
То за що, зрештою, ми ще боремось? За Демократію? Якщо ми вмираємо за Демократію — ми солідарні з Демократією інших країн. Хай же й вони борються разом з нами! Але наймогутніша з них, та, яка одна могла б рятувати нас, відмовилась від цього вчора і відмовляється і сьогодні. Хай собі. Це її право! Але тим самим вона показує нам, що ми боремось тільки за свої інтереси. А ми добре знаємо, що все втрачено. Тоді навіщо ж ми й досі вмираємо?
З відчаю? Але ж нема ніякого відчаю! Ви нічогісінько не знаєте про розгром, як думаєте, що він породжує відчай.
Є істина вища, ніж докази розуму. Щось таке, що проникає всередину нас і править нами, чому ми підкоряємось, ще не пізнавши його. Дерево не має мови. Ми — дерево. Є очевидні істини, яких не можна передати словами. Я йду на смерть не задля того, щоб затримати навалу, бо немає такого укріплення, де я міг би захиститися з тими, кого люблю. Я йду на смерть не задля того, щоб урятувати честь, бо не вважаю, що справа в честі: я даю відвід суддям. Але йду на смерть і не з відчаю. А проте я знаю: Дютетр, який зараз дивиться на карту, визначить, що Аррас лежить десь там по курсу під кутом сто сімдесят п'ять градусів, і за півхвилини скаже мені:
— Курс сто сімдесят п'ять, капітане...
І я поведу літак тим курсом.
XIX
— Сто сімдесят два.
— Зрозуміло. Сто сімдесят два.
Хай буде сто сімдесят два. Епітафія: "Вів літак точно по курсу сто сімдесят два". Скільки часу можна протриматись, кидаючи цей дивний виклик ворогові? Лечу на висоті сімсот п'ятдесят метрів, наді мною — важкі хмари. Якщо я піднімуся ще на тридцять метрів, Дютетр не зможе нічого сфотографувати. Треба летіти на очах у німців, даючи їм можливість стріляти, як по учбовій цілі. Сімсот метрів — це заборонена висота. Тут ти — ціль для всієї рівнини. Приймаєш на себе вогонь усієї армії. Тут по тобі можуть стріляти з гармат будь-якого калібру. Цілу вічність лишаєшся в зоні обстрілу кожної гармати. Тебе вже не обстрілюють, а закидають палицями. Ніби намагаються тисячею палиць збити один горіх.
Я добре обміркував усе: про парашут не може бути й мови. Коли літак підіб'ють, він упаде на землю скоріше, ніж відкриєш люк. Щоб відкрити люк, треба сім разів повернути рукоятку, яка піддається дуже туго. Крім того, на великій швидкості люк деформується і не входить в паз.
Отак-то. Колись же треба проковтнути цю пілюлю! Це не дуже-то й складно: тримати курс сто сімдесят два. Даремно я постарів. Авжеж. У дитинстві я був такий щасливий. Я так кажу, а чи правда це? Вже тоді в сінях я йшов курсом сто сімдесят два. Через своїх дядьків.
Це тепер дитинство здається мені таким милим. Не тільки дитинство, а й усе минуле життя. Я бачу його таким далеким, як поле...
А мені здається, що я лишився такий же. Те, що відчуваю тепер, я знав завжди. Причини моїх радощів і прикрощів, певно, змінились, але почуття зосталися ті самі. Я був так само щасливий або нещасний. Мене карали або милували. Я старався. І не старався. Як коли...
Мій найдавніший спогад? У мене була нянька-тіролька, яку звали Паула. Але це навіть не спогад. Це спогад про спогад. Коли мені минуло п'ять років і коли зі мною сталася ота пригода в сінях, Паула була вже тільки легендою. Проте ще довго напередодні нового року мати казала нам: "Лист від Паули!" Для нас, дітей, це була велика радість. А чого ми так раділи? Ніхто з нас не пам'ятав Паули. Вона повернулася у свій Тіроль. У свій тірольський будиночок. Своєрідну хатку-барометр, загублену серед снігів. У сонячні дні Паула показувалась на порозі, як у всіх хатках-барометрах.
— Паула гарна?
— Чарівна.
— А в Тіролі часто буває гарна погода?
— Завжди.
В Тіролі завжди була гарна погода. Паула виходила із своєї хатки-барометра і йшла далеко-далеко на снігову галявину. Коли я навчився писати, мене примушували писати листи Паулі. І я писав їй: "Дорога Пауло, я дуже радий, що пишу вам..." Це було трохи схоже на молитву, бо я не знав Паули.
— Сто сімдесят чотири.
— Зрозумів. Сто сімдесят чотири.
Хай буде сто сімдесят чотири. Доведеться змінити епітафію. Дивно, як раптом все моє життя стало переді мною. Я сховав свої спогади. Вони більше нікому не пригодяться. Нікому. Я бережу пам'ять про велику любов. Мати казала нам: "Паула пише, щоб я всіх вас поцілувала за неї..." І мати всіх нас цілувала за Паулу.
— Паула знає, що я вже великий?
— Аякже. Знає.
Паула знала все.
— Пане капітане, стріляють.
Пауло, в мене стріляють! Я кидаю погляд на висотомір: шістсот п'ятдесят метрів. Що ж... Нічого не вдієш. Світ під моєю хмарою не чорний, як я думав — він голубий. Казково голубий. Настають сутінки і вся рівнина голуба. Місцями йде дощ. Дощова блакить.
— Сто шістдесят вісім.
— Зрозуміло. Сто шістдесят вісім.
Хай буде сто шістдесят вісім. Яка звивиста дорога в вічність... Але мені вона здається спокійною! Світ — мов той сад.