Спущусь. Полечу до Арраса на невеликій висоті. А за мною полетить і тисячолітня цивілізація, яка має мені допомогти. Але вона зовсім не допомагає мені. Бо, звісно, зараз не час для винагород.
При швидкості вісімсот кілометрів на годину і трьох тисячах п'ятистах тридцяти обертах на хвилину я зменшую висоту.
Розвернувшись, відходжу від надміру червоного полярного сонця. Попереду, внизу, на п'ять-шість кілометрів, помічаю прямолінійне громаддя хмар. Їхня тінь вкрила чималу частину Франції. Аррас теж. Уявляю собі: під цим громаддям все в темряві. Там — черево здоровенного казана, у якому повільно клекоче війна. Забиті дороги, пожежі, покинуте військове майно, зруйновані села, хаос... величезний хаос. Люди безглуздо метушаться під хмарами, немов ті стоноги під своїм каменем.
Цей спуск схожий на загибель. Доведеться нам хляпатись по грязюці. Ми вертаємось до якогось занепалого варварства. Там, унизу, все розкладається! Ми схожі на багатих мандрівників, які, проживши довгі роки у країнах коралів і пальм, повертаються геть розорені, до рідної буденності, де на них чекає скупа сім'я з брудним домашнім начинням, гіркота родинних чвар, судові виконавці, постійні турботи про гроші, марні надії, ганебні виселення з житла, зухвальство домовласників, злидні і смердюча смерть у лікарні. Тут принаймні смерть чиста! Крижана і вогняна смерть. Сонце, небо, лід і вогонь. Але там, унизу, тебе повільно засмоктує сіра глина.
XV
— Курс на південь, капітане. Висоту збавимо над французькою зоною!
Дивлячись на ті чорні дороги — мені було вже добре видно їх, — я розумію, що таке мир. Це коли все добре впорядковано. Селяни увечері повертаються додому. В комори зсипають зерно. І складають у шафи білизну. В мирний час кожен знає, де знайти якусь річ. І де зустрітися з товаришем. Знають також, де сьогодні спатимуть. Так! Мир гине, коли рветься канва, коли тобі більше немає місця в світі, коли не знаєш, де шукати того, кого любиш, коли чоловік, вийшовши в море, не вернувся.
Мир — це коли речі мають своє місце, своє значення, і його добре видно крізь зовнішню оболонку. Коли ці речі є частиною чогось більшого ніж вони самі, як розрізнені солі землі, з'єднані в дереві.
Але тепер війна.
Отож я лечу над чорними дорогами, по яких нескінченним потоком тече лава. Кажуть, що евакуюють населення. Та це вже неправда. Люди евакуюються хто як може. В цьому великому переселенні є якесь заразне божевілля. Бо куди справді йдуть оті скитальці? Вони прямують на південь, ніби там на них чекають житло і їжа, і сердечна гостина. Але на півдні є тільки забиті людьми міста, де сплять в сараях і де от-от не стане харчів. Так навіть найщедріші люди помалу стають лихими — через безглуздя цього нашестя, яке поволі, мов потік грязюки, засмоктує і їх самих. Одна-єдина провінція не може прихистити і прогодувати всю Францію.
Куди вони йдуть? Вони й самі не знають! Прямують до якихось примарних зупинок, бо тільки-но той караван досягне оази, як оази вже немає. Кожна оаза зникає, коли настає її черга, і в свою чергу вливається в караван. І якщо караван добирається до справжнього села, яке вдає, ніби ще живе, він першого ж вечора висмоктує з нього всі соки. Він об'їдає те село, як черви об'їдають кістку.
Ворог просувається швидше, ніж біженці. Подекуди танки доганяють цей потік, тоді він густішає і повзе назад. Іноді в тому потоці плутаються цілі німецькі дивізії, і часом можна побачити парадоксальну річ: ті, що десь в інших місцях убивали, тут дають напитися.
За час нашого відступу ми стояли, мабуть, у десятьох селах. І всмоктувались у цей повільний липкий потік, який неквапливо тягнувся через ті села.
— Куди ви йдете?
— Самі не знаємо.
Вони ніколи нічого не знали. Ніхто нічого не знав. Вони евакуювались. Ніде вже не було жодного вільного куточка. Жодної дороги, по якій можна було б проїхати. А вони евакуювались. На півночі хтось розкидав ногою мурашник, і мурашки розлізлися навсібіч. Працьовито. Без паніки. Без надії. Без відчаю. Ніби виконували обов'язок.
— Хто дав вам наказ евакуюватися?
Наказ давали завжди мер, учитель, або заступник мера. На світанку, близько третьої години, той наказ раптом будив усе село.
— Евакуація.
Вони ждали його. Два тижні вони бачили, як проходили біженці, і вже не вірили в недоторканність свого дому. Але ж людина віддавна вже не кочівник. Вона будувала села, які стояли віками. Вона полірувала меблі, які служили потім ще й онукам. Батьківська хата приймала людину при народженні і не відпускала до самої смерті; а потім як справний корабель, що пливе від берега до берега, хата переходила синові. Та ось — кінець: більше в тому домі не жити. Люди йшли, не знаючи куди й чого!
XVI
Нелегкі наші дороги! Іноді бувають такі завдання, що за ранок доводиться кинути оком на Ельзас, Бельгію, Голландію, північ Франції і на море. Але здебільшого ми розв'язуємо наземні завдання, і наш горизонт найчастіше обмежуться наземні завдання, і наш горизонт найчастіше обмежується дорожньою пробкою десь на перехресті. Ось три дні тому ми з Дютетром бачили, як розвалилося село, де ми жили.
Мені, мабуть, ніколи не вдасться позбутися цього невідчепного спогаду. Десь близько шостої години ранку Дютетр і я, виходячи з дому, побачили страшенне безладдя. З усіх гаражів, з усіх сараїв на вузенькі вулиці висипали найрізноманітніші засоби пересування — нові автомобілі і старовинні екіпажі, які п'ятдесят років спали в куряві, вози для сіна і грузовики, автобуси і двоколісні бідки. На цьому ярмарку, як добре пошукати, можна було б знайти і диліжанси! На білий світ повитягали всі ящики на колесах. У них витрушують сімейні скарби. У подертих простирадлах їх тягнуть як попало до воза. І всі ці скарби стають уже ні на що не схожі.
В свій час вони визначали обличчя дому. Вони були речами звичного домашнього культу. Кожна річ мала своє місце, кожна була, за звичкою, необхідна, прикрашена спогадами, була дорога, тому що брала участь у створенні сімейного затишку. Але люди, вважаючи, ніби ці речі цінні самі по собі, одірвали їх від каміна, від столу, од стіни, скидали докупи, і тепер вони — тільки старе лахміття. Від священних реліквій, якщо їх скидати в купу, просто нудить.
Прямо на наших очах починається розклад.
— Божевільні! Що тут діється?
Господиня кав'ярні, куди ми заходимо, знизує плечима:
— Евакуюємось!
— Боже милостивий! Чого?
— Невідомо. Мер наказав.
Хазяйка дуже зайнята. Вона зникає на сходах. А ми, Дютетр і я, дивимось на вулицю. На вантажних і легкових автомобілях, на возах і шарабанах змішались діти, матраци, домашнє начиння.
Особливо жалюгідні старі автомобілі. Кінь, який добре держиться у возі, справляє враження чогось надійного, здорового. Коняці не потрібні запасні частини. Для воза, якщо треба його відремонтувати достатньо кілька цвяхів. А увесь цей мотлох машинного віку! Поршні, клапани, магнето, шестерні — чи довго вони діятимуть?
— Капітане... Чи не могли б ви помогти мені?
— Ну певно. А чим?
— Вивести мою машину із сарая...
Я здивовано дивлюся на неї.
— Ви... ви не вмієте правити машиною?
— О!.. На дорозі справлюся... То вже легше...
З нею невістка і семеро дітей.
На дорозі! На дорозі вона проїде на день двадцять кілометрів, зупиняючись через кожні двісті метрів. У страшенній дорожній тисняві через кожні двісті метрів доведеться гальмувати, виключати двигун і зчеплення, включати його, щоразу змінювати швидкість. Вона ж усе поламає! А пальне, якого у неї не стане! А масло! А вода, про яку вона забуде!
— Стежте за водою! Радіатор у вас тече, мов діряве відро.
— Ох! Машина не нова...
— Їхати доведеться з тиждень... Зможете?
— Сама не знаю...
Не проїхавши й десяти кілометрів, вона наскочить щонайменше на три машини, заклинить зчеплення, проколе камери. Тоді невістка і семеро дітей почнуть плакати. Тоді вона, невістка і семеро дітей, здавшись перед непосильними для них проблемами, перестануть будь-що робити, сядуть край дороги і ждатимуть пастуха. Але пастухи...
Пастухи... Їх так не вистачає, аж дивно! Ми з Дютетром спостерігали, як поводяться вівці, залишені без пастуха. Вони тікають в оглушливому гуркотінні механізмів. Три тисячі поршнів. Шість тисяч клапанів. Усе це скрипить, скрегоче, стукає. В кількох радіаторах кипить вода. Отак важко починає свій путь цей караван приречених! Караван без запасних частин, без шин і камер, без пального, без механіків. Яке божевілля!
— А ви не могли б лишитися вдома?
— О, ми раді б лишитися!
— То чого ж їхати?
— Сказали.
— Хто сказав?
— Мер...
Знову мер.
— Та певне, ми всі раді б лишитися вдома.
Це правда. Тут відчувається не паніка, а сліпа покірність. Користуючись цим, ми з Дютетром намагаємося умовити деяких:
— Краще розвантажте це все. Хоч воду питимете з своїх колодязів...
— Певно, що так було б краще!..
— То ви ж можете й зробити це!
Декого ми умовили. Зібрався гурт людей. Нас слухають. Ствердно кивають головами.
— Капітан правду каже!
У мене вже є послідовники. Один дорожній робітник — мій новий спільник — говорить ще палкіше за мене:
— Я ж вам казав! Як тільки вийдемо на шосе, будемо їсти каміння.
Вони сперечаються. Згоджуються. Вони залишаються. Кілька чоловік ідуть умовляти інших. Але ось вони повертаються засмучені.
— Нічого не виходить. Треба й нам їхати.
— Чому?
— Пекар поїхав. Хто ж пектиме хліб?
Село вже розвалюється. Десь появилась тріщина. І через неї витече все. Безнадійна справа.
Дютетр має власну думку:
— Трагедія в тому, що людям втовкмачили, ніби війна — явище ненормальне. Колись усі лишалися дома. Війна і життя перемішувались...
Знову з'явилася господиня кав'ярні. Тягне якийсь мішок.
— Через сорок п'ять хвилин ми вилітаємо... Дасте нас по чашечці кави?
— О! Бідолашні хлопчики...
Вона витирає очі. Ні, вона плаче не за нами. І не за собою. Вона плаче від того, що вже не має сили. Вона відчуває, що її поглинув безлад цього каравану, який уже розпадається і з кожним кілометром дороги розпадатиметься більше і більше.
А згодом, десь серед поля, ворожі винищувачі, літаючи низько над землею, час від часу плюватимуть на цей караван короткими кулеметними чергами.